Зневiрений дух

Тільки-но північ настала — посмутніли бояри. Бо саме опівночі страшна буря знялася — то прилетіла на крилах вихорів лісова відьма. Обличчя в неї глибокими борознами посічене, як скеля гірськими потоками, на голові замість волосся ліс росте, очі темні, як глупа ніч, паща, мов безодня, а зуби — два ряди млинових жорен. Скажено над островом заревла і, дико волаючи, до палацу вперлася. Тут її Фет-Фрумос і вхопив за поперек та й укинув у величезну кам’яну ступу, а зверху привалив важкою брилою та ще й сімома залізними ланцюгами прикував зусібіч. Відьма пручається, виє, наче впійманий вітер, а вдіяти нічого не може.

Усі зраділи, посідали за стіл, бенкетують. Коли глянули у вікно, аж бачать у місячному сяєві — на озері хвилі, мов гори, здіймаються. Що за чудасія?

А то відьма лісова вирватись зі ступи не здужала, так перепливла на ній озеро. І давай утікати, брилою кам’яною шлях собі пробиваючи, на полях яруги глибокі залишаючи, аж поки й зникла в нічній пітьмі.

Фет-Фрумос посидів за столом у приємному товаристві, а тоді взяв на плечі свою булаву та й подався лісову відьму наздоганяти. Ішов по широкому свіжому сліду, який тягнувся за ступою, і привів його той слід до гарної білої хати, що ясніла в місячнім сяйві посеред чудового квітника. Між зеленню світилися голубі, темно-червоні та білі квітки, а над ними пурхали маленькі метелики, блискучі, мов золоті зірочки. Пахощі, м’яке сяйво місяця й тиха солодка мелодія незліченних роїв метеликів та бджіл оповивали квітник і хату. Під хатою стояли дві діжки з водою, а на призьбі сиділа за прядкою дівчина незвичайної вроди у довгій білій сукні, схожій на хмаринку, зіткану з променів світла й тіней. її золоте волосся було заплетене в дві тугі коси, а на ясному чолі красувався ніжний віночок із конвалій. Місячне сяйво ніби окутало дівчину золотим серпанком.

Вона пряла на золотій прядці тонку-претонку нитку зі сріблясто-білої вовни, дужче схожу на місячний промінь, ніж на звичайне прядиво.

Почувши легкі Фет-Фрумосові кроки, дівчина підвела на нього блакитні, мов чиста озерна вода, очі.

— Ласкаво прошу, Фет-Фрумосе, — мовила вона, замружившись. — Я так часто бачила тебе уві сні! Поки пальці мої пряли нитку, мрії мої виткали чарівний сон, і в тому солодкому сні ми кохалися з тобою. Зі срібної нитки я витчу тобі, любий Фет-Фрумосе, чарівне вбрання, підбите щастям. Щоб ти носив його… і мене кохав. А з життя свого витчу тобі життя, любощами та втіхами сповнене.

Довго дивилася красуня на Фет-Фрумоса, аж поки золоте веретено з рук не випорснуло й прядка не перекинулась. Підвелася, зніяковівши, й соромливо потупила погляд. Біле личко жаром зайнялося, руки повисли, мов у дитини, що шкоду вчинила. Фет-Фрумос підійшов до неї, обняв її стан одною рукою, а другою ніжно погладив ясне чоло та золоте волосся й прошепотів:

— Яка ж ти красуня! Як я кохаю тебе! Чия ти, дівчино люба?

— Я донька лісової відьми, — відповіла дівчина, зітхнувши. — Чи кохатимеш мене й тепер, коли довідався, хто я?

— Мені байдуже, чия ти, — сказав він. — Я кохаю тебе!

— Якщо ти мене кохаєш, то тікаймо звідси, — пригорнулась дівчина до його грудей. — Бо як застане тебе моя мати — вб’є на місці. А якщо ти загинеш, то й мені не жити — або збожеволію, або в могилу за тобою піду.

— Не бійся, — лагідно заспокоїв її Фет-Фрумос. — Де твоя мати?

— Оце як приволоклася, то все в ступі борсається та гризе ланцюги залізні, якими ти її прикував.

— Ану ж я піду подивлюся на неї! — засміявся Фет-Фрумос.

— Почекай, Фет-Фрумосе, не ходи, — попросила дівчина, і дві великі сльози перлинами засяяли в її очах. — Я навчу тебе, як матір мою здолати. Ось бачиш оці діжки?

В одній вода, а в другій — сила. Поміняємо їх місцями. Мати, як стомиться в битві зі своїм ворогом, так і кричить: «Стій! Давай води поп’ємо!» А тоді сама п’є силу, а ворог її — звичайну воду. Ось ми тепер діжки переставимо, а вона не знатиме і питиме просту воду, коли битиметься з тобою.

Як вона сказала, так і зробили.

Побіг Фет-Фрумос за хату, до відьма в ступі лютувала.

— Як ся маєш, бабо? — гукнув він.

Відьма, побачивши його, так люто рвонулася, що ланцюги й луснули. Вилізла вона зі ступи і давай потягуватися, випростовуватись, аж до хмар сягнула.

— А! Добре, що ти прийшов, Фет-Фрумосе, — сказала вона, знову зменшившись. — Виходь тепер на битву, побачимо, хто з нас дужчий.

— Гаразд! — відповів Фет-Фрумос.

Баба вхопила його за поперек, витягнулась до самих хмар і кинула щосили вниз, аж він по щиколотки в землю вгруз.

Тоді Фет-Фрумос як ухопить бабу, так як ударить об землю, то вона по коліна вгрузла.

— Стій! — вигукнула відьма, стомившись. — Давай води поп’ємо!

Постояли вони, дух перевели.

Напилася відьма води, а Фет-Фрумос — сили. І розлився по всьому його тілу благодатний вогонь, м’язи налилися нездоланною силою.

Як ухопив він відьму в залізні обійми з подвоєною силою, та як гепнув об землю — по саме горло застряла. Фет-Фрумос тоді так огрів її булавою по голові, що аж мозок у неї вискочив і розвіявся з вітром.

Ураз небо вкрилося темним хмаровинням, застогнав холодний вітер, а хата здригнулася й заскрипіла. Вогненно-червоні змії-громовиці впиналися в чорні подоли хмар і з тріском роздирали їх на шмаття. Завирували води в потоках, грізно загуркотів грім, ніби пророчачи загибель.

У густій темряві Фет-Фрумос ледь розгледів бліду сріблясту тінь з розпущеним золотим волоссям і здійнятими вгору білими руками. Він підійшов до неї, ніжно обійняв. Смертельно налякана дівчина припала до його грудей. Щоб заспокоїти кохану, Фет-Фрумос став цілувати їй очі. У просвіток між розірваними хмарами виглянув червоний, як вогонь, місяць, і Фет-Фрумос побачив на своїх грудях дві блакитні зірочки: то розплющила очі — ясні та здивовані — його кохана. Він схопив її на руки й побіг крізь бурю. Дівчина пригорнулася до нього і заснула. Добігши до саду свого побратима-царя, Фет-Фрумос поклав її в золотий човен, що гойдався на хвилях озера, мов колиска, нарвав шовкової трави та запашних квітів, зробив їй м’яке ложе й поплив з нею до палацу.

На ранковому небі саме сходило сонечко й ласкаво дивилося на них. Мокра від дощу сукня прилипла до дівочого стану, стрункого й пишного, а лице в дівчини було бліде, як віск, маленькі руки складені на грудях, золоте волосся розсипалось по плечах і по шиї, а заплющені очі глибоко запали — незрівнянна красуня лежала в човні заквітчана, але здавалася мертвою. Фет-Фрумос поклав на її чоло, біле та ясне, пучечок голубих квітів, сів біля неї та й заграв на флоярі тиху мелодію дойни. Чисте небо, тепле сонечко, вологі трави, свіжі запашні квіти й чарівна музика заколихали дівчину, і снилися їй солодкі сни. Довго вона спала, уже сонце підбилося високо вгору. Прислухався Фет-Фрумос і почув її спокійне дихання. Він тихо схилився над нею й ніжно поцілував її в щоку. Тоді вона розплющила ще оповиті сном очі, солодко потягнулася і, лагідно всміхаючись, запитала:

— Ти тут?

— Ні, мене тут немає, хіба ти не бачиш, що мене тут немає? — промовив Фет-Фрумос, плачучи від щастя.

Дівчина простягла руки й ніжно обняла його.

— Прокидайся, — сказав Фет-Фрумос, голублячи її. — Бачиш, уже полудень.

Вона встала, відкинула золоте волосся, Фет-Фрумос обійняв її гнучкий стан, а вона оповила його шию білими руками, і пішли вони отак поміж квітами до мармурового палацу.

— Ось моя наречена, — сказав Фет-Фрумос цареві.

Той приязно усміхнувся, а тоді взяв Фет-Фрумоса за руку, ніби хотів йому повідати таємницю, підвів його до великого вікна, що виходило на озеро, але нічого не сказав, а тільки зажурено глянув на чисту дзеркальну гладінь, і на очах його проступили сльози. Білий лебідь, розкинувши крила, мов двоє сріблястих вітрил, припадав головою до хвилі, наче цілував її.

— Ти плачеш, царю? — спитав Фет-Фрумос. — Чому?

— Фет-Фрумосе, — мовив цар, — за те добро, що ти зробив для мене, я не зможу віддячити тобі, доки світу й сонця, навіть ціною власного життя, хоч би яке дороге воно мені було. І все ж таки хочу попросити в тебе ще більше.