Срiбний павук

Василь Кожелянко

Срібний павук

1

Тривога повсюдно швендяла весняними Чернівцями року Божого 1938-го, як запопадливий румунський жандар, що поставив собі за мету бути скрізь і одночасно, у кожному найглухішому закутку цього «споконвічно румунського», та все-таки геть непевного міста, — для постраху ворогів Великої Румунії, особливо большевікулів і цих, як їх, українулів.

Після лютневих подій у Бухаресті, коли король Кароль II підписав нову конституцію, за якою режим у Румунії почав наближатися до загальновизнаних европейських ідеалів: італійського, еспанського, а найбільше великонімецького, кожен з королівських підданих дізнався дещо більше про марноту марнот, минущість усього сущого і швидкоплинність людського життя. Чим більше офіційна пропаганда сурмила про переваги «нового порядку», тим млявішими ставали чернівчани, менше вкладали грошей у гешефтярство, а все більше — у спожиток насущний. Тобто почали більше проїдати-пропивати-проживати у ліпших чернівецьких ресторанах, таких, як «Лукуллус» і «Палас», хоча й у гірших теж, як також не оминалося й різноманітних пивниць та винарень. Той, хто побував у Парижі, полюбляв кав’ярні — «Асторія», «Бель вю», а артистична циганерія — «Европу». Саме у цій кав’ярні 23 листопада минулого року молодий єврейський хлопець Пауль Лео Анчель, зайшовши з другом Альфредом Ґонґом випити кави з нагоди свого сімнадцятиліття, написав перший рядок вірша «Імлисті потоки струмують з небесних печер». Тоді ще ніхто не знав, що це — початок знаменитої «Нічної музики» Пауля Целяна…

Детективи кримінального бюра Чернівецької квестури поліції Кароль Штефанчук і Гельмут Гартль не були винятком серед чернівчан і теж сиділи у ресторані — у закладі готелю «Пажура няґре», тобто у «Чорному орлі» на п’яца Унірій, за найяснішого цісаря — Рінґпляц. Пили коньяк з кавою. Та це лише про людське око, а насправді одні з кращих, незважаючи на молодий вік, детективи сиділи в засідці на найнебезпечнішого розбійника Чернівців Думітру Кантеміра. Поганого ворожину такого. Бо мало того, що цей бандитисько кілька місяців тому ледь не перестріляв поліцаїв, які прийшли були його заарештовувати на потайнім помешканні по бульвару Реджеле Кароль, він ще є однофамільцем прешанованої особи — примаря Чернівців полковника Йона Кантеміра. Лише за це його варто повісити, панове офіцери, заявив детективам Штефанчуку і Гартлеви шеф кримінального бюра Віктор Попеску, а на запитання, кого, заверещав, як це вміють лише старші румунські офіцери, мовляв, Думітру, Думітру, кручя мете Думітру, а ви на кого подумали?! На нього й подумали, відповів по-тевтонськи холоднокровно детектив Гартль.

І ось тепер вони сидять у засідці. У вигідних віденських стільцях, за столом, застеленим білим обрусом і відповідно накритим — покраяна цитрина, канапки з кав’яром, кава і — для конспірації — чарки з мартелем.

— А цей капусь Гой не помилився щодо ресторану, може, Кантемір має прийти в «Брістоль»? — запитав Гельмут Кароля, маючи на увазі таємного аґента Гойшу.

— Та ні, — ковтнув із чарки Кароль, — казав чітко, «Чорний орел», тут його любка кельнеркою. Цікаво, котра з них. — Кароль фаховим поглядом ковзнув по звабливій постаті кельнерки, що минала їхній столик. — Зрештою, сидимо на державні, позаяк ми на службі, а не на гулянці.

— Ось це мене й насторожує, — картинно зажурився Гельмут, — боюсь за міністерський бюджет.

Із цим скорботним виглядом детектив Гартль замовив ще дві чарки мартелю і трохи шинки.

Розмовляли Кароль і Гельмут чистою чернівецькою мовою, тобто гармонійною мішаниною з німецької, української і румунської з рясним вкрапленням польських та єврейських слівець і зворотів.

Був ще білий ранок, і з мартелем слід уважати, тим паче, що з цим Кантеміром без стрілянини не обійтися, тож детективи взялися до газет.

— Чуєш, Каролю, — зашурхотів україномовним «Часом» Гельмут, — у Парижі недавно відбулася ліцитація книжок і автографів славних письменників і державних мужів. Автограф Адольфа Гітлера продали за вісімнадцять тисяч франків.

— Дивно, — кинув Кароль.

— Що дивного, є багато прихильників фюрера у Франції.

— Та я не про те, я теж читаю про нього. «Дойче Таґеспост» пише, з оточення канцлера Німеччини їм передають, що той працює над другою книжкою, в якій висвітлює доробок націонал-соціялістичного руху за перших п’ять літ. Досі невідомо, якою буде назва нової книжки.

— А ось у Злучених Державах Америки маніфестанти спалили німецький державний прапор зі свастикою, що був виставлений на домі німецького консуляту.

— А хто?

— Хто не пише, але здогадатися не важко.

— Їх можна зрозуміти, бо ось «Гласул Буковіней» повідомляє, що в Австрії — самогубство жидів, у Відні, зокрема, відібрало собі життя багато жидів-інтелектуалів.

Гельмут засопів і взяв іншу газету:

— О, послухай, що пише «Черновітцер Алльґемайне Цайтунґ», у тій же Америці відомого ґанґстера Аль Капоне, що відбуває кару у в’язниці Алькатраз, у затоці Сан-Франциско, перевели до в’язничного шпиталю. Влада не хоче подати причин цього переміщення, каже лише, що Аль Капоне під обсервацією. З інших джерел повідомляють, що у Аль Капоне проґресивний параліч.

— Дивно, — усміхнувся Кароль.

— Що? — витріщив свої сірі очі з-за краю газети Гельмут.

— Я теж про італійців читаю. В Італії закладено ескадрилю п’ятьох тримоторних літаків, що мають облетіти земну кулю.

— Дуче-е-е, — потягнув Гельмут. — До речі, тут у «Часі» уривки з його промови про аншлюс: «Те, що сталося в Австрії, є національною революцією, а ми, італійці, маємо якнайбільше підстав розуміти її історичні вимоги та методи…» І так далі.

— Всі тепер про це, — сказав Кароль, — ось і японський президент міністрів принц Каное надіслав Гітлеру привітання з нагоди прилучення Австрії.

— Не всі, — заперечив Гельмут, — від пана Сталіна нема вітання.

— Ніколи йому, мабуть. — Кароль знічев’я скуйовдив своє ретельно зачесане набріолінене волосся. — Треба ще багатьох поплічників розстріляти. «Сучава» пише, що вже розстріляний колишній совєтський посол у Польщі Антонов-Овсієнко, а разом з ним і колишній секретар Троцького Вульф, схоплений аґентами НКВД у Барселоні.

— А ти, Каролю, знаєш російської мови? — несподівано запитав Гельмут.

— Читаю, розумію, — здивувався Кароль, — але розмовляти не втну.

— Отож тобі, та й мені теж, не загрожує військовий суд, — полегшено зітхнув Гельмут, — як двом публічним урядникам у Кишиневі за вживання російської мови на службі.

— І що, їх розстріляли? — блиснув карими очима Кароль.

— Ні, оштрафували на п’ять тисяч леїв кожного.

— Ого, — здивувався Кароль, — це ж місяць можна було в «Чорному орлі» з курвою жити. А так… Неправильно вклали капітал.

— Що ти хочеш від Кишинева, — скривився Гельмут, — велике бессарабське село.

Вони ще трохи пошурхотіли газетами, а потім Гельмут почав пильніше вивчати тілобудову кельнерок, а Кароль просто дивився у вікно. Нічого цікавого.

Згодом його увагу привернула фіра з сіном, запряжена двома кіньми, що обережно спускалася на п’яца Унірій по страда Бринковяну. Коней притримував ґазда — середніх літ буковинський вуйко у киптарику, кучмі і постолах. Міцний середняк, відзначив Кароль, бо, ади, коні ситі, черес на ґазді виблискує міддю і батіг з червоною китицею з волічки, — бідний мав би одну худу шкапу, батіг із сирцю, а підперезаний був би окравкою, тай звідки у бідного сіно на продаж навесні. Та — не багач, бо без наймита. Але куди цей вуйко везе своє сіно?! Невже до монумента?! Посеред площі стояв монументул Унірій, який румунська влада спорудила на відзнаку «звільнення Буковини і утвердження краю у лоні Великої Румунії на віки вічні». Зроблено це було на місці Пієти — фіґури Матері Божої з мертвим Ісусом на руках, і являло собою композицію, центральним елементом якої був молдовський буйвол, що топче ратицями двоголового австрійського орла. Старі ще австрійські чернівчани дуже кривилися від того несмаку, бо хто це бачив, аби корова наступила на таку велику птаху, а патріотично налаштовані громадяни, що ще вважали себе підданими Дунайської монархії, відверто обурювалися з того, як нова влада зневажає головний символ Імперії. Тому німецькі та українські студенти час від часу, особливо після пивних комерсів своїх буршеншафтів, збиткувалися над цим неадекватним бугаєм.