Зневiрений дух

Зневірений дух

ВЕРШИНИ

СВІТОВОГО

ПИСЬМЕНСТВА

Том 66

Серію засновано 1969 р.

МІХАЙ ЕМІНЕСКУ

Повісті, новели, казки

Переклад з румунської

Київ

Видавництво художньої літератури «Дніпро» 1989

Слово про Міхая Емінеску

Коли говорять про Міхая Емінеску, то мають на увазі передусім його поезію. Справді, йому судилося стати видатним поетом двох народів — румунського й молдавського. Одначе, як і багато великих поетів інших народів — Пушкін, Шевченко, Гете, Едгар По, Бодлер — він не обмежувався лише поезією. Протягом свого трагічно короткого життя М. Емінеску створив ряд цікавих прозових творів. Лишилася по ньому й багата публіцистика.

Міхай (Михаїл) Емінеску народився 15 січня 1850 року (хоча рідні твердили, що насправді — 20 грудня 1849 року) в місті Ботошані на півночі Молдавського князівства. Він був сьомого дитиною в багатодітній родині Георге та Ралуки Еміповичів, у яких народилося одинадцятеро нащадків — семеро хлопців і четверо дівчаток. Невиліковна хвороба лиховісною печаттю позначила всю родину — у ранньому віці померло двоє, у розквіті сил пішли з життя інші, і тільки наймолодший брат поета Матей прожив 73 роки.

Георге Еміпович був управителем поміщицьких маєтків, добре знав німецьку мову й вільно розмовляв українською — у тих місцях молдавські села перемежовувалися з українськими (висловлювалися навіть припущення, ніби він був українцем, але румунські дослідники доводять, що прізвище поета походить від румунського імені Евмін, яке мав котрийсь із предків, його нащадків назвали Евміновичами, а пізніше Еміновичами). Він усе життя прагнув дати належну освіту своїм дітям. Саме тому чи не всі його сини вчилися в гімназії та у вищих школах.

Отож і Міхай з 1858 року навчався в Чернівцях, де мав блискучі успіхи в гуманітарних науках. Здібний учень ніяк не міг змиритися з казенною методою навчання у цісарській гімназії, звідки не раз тікав до рідного села поблизу Ботошані, де тоді жили його батьки. Щоправда, він не засиджувався дома, а більше любив блукати по горах і долинах, по дібровах та по берегах ставків, що призводило до частих сварок з батьками. Певно, саме тоді він зустрів і своє перше кохання, яке відлунюватиме у всій його поетичній творчості. Саме тому він із таким захопленням згадував рідний край: «Не забуть довіку, мила Буковино, Горду твою вроду, горя та долини, Квіти з полонин… Ще й потоків чистих шум дзвінкий у скелях, Ще й річок перлистих на полях веселих Світанковий плин!» [1]

У 1866 році юнак наважився надіслати до журналу «Фаміліа» («Сім’я») свої вірші, які редакція надрукувала без змін, втрутившись тільки у прізвище автора, назвавши його Емінеску. На небосхилі румунської поезії запалала яскрава зірка, і її світло розгорялося все дужче й дужче. Саме в ці роки М. Емінеску подорожує по всій країні. Не маючи засобів до існування, він змушений працювати то вантажником, то конюхом на стайні, то суфлером у мандрівному театрі. «З чотирнадцяти років і до двадцяти я заробляв собі на хліб сам», — згадував пізніше письменник.

Але батько ніяк не міг змиритися з думкою, що його син Міхай «не вийшов у люди». Та й сам юний письменник усвідомлював обмеженість свого самонавчання, розумів потребу серйозних студій. Мир у сім’ї було відновлено, і в 1869 році М. Емінеску виїжджає до Відня. Не маючи документу про завершення середньої освіти, він записується вільним слухачем до Віденського університету. Тут, вивчаючи філософію й право, поет водночас заглиблюється в громадську роботу. Румунські студенти в австрійській столиці належали до різних товариств, суперництво між якими відбивало їхні політичні погляди. Поет розуміє, що розбрат і чвари не сприяють захистові національних прав, і докладав багато зусиль, щоб об’єднати молодіжні товариства. Скориставшись із святкування ювілею Путнянського монастиря на Буковині, де був похований прославлений господар Молдавії Штефан Великий, Емінеску допомагає об’єднанню товариств румунських студентів у Відні й стає, разом із своїми друзями, організатором культурних і політичних демонстрацій.

У цей же час М. Емінеску вступає до літературного гуртка «Жунімя» («Юність»), що його організував у Яссах відомий культурний і громадський діяч консервативного спрямування Тіту Майореску, і починає регулярно друкувати свої твори на сторінках органу товариства «Конворбірі літераре» («Літературні бесіди»). Тут з’являються «Венера і Мадонна», «Епігони», «Mortua est», «Ніч», «Єгипет», «Бідолаха Діоніс», «Ангел і демон», «Синя квітка», «Імператор і пролетар».

Тіту Майореску, маючи намір стати членом уряду, хотів, щоб талаповитпй юнак заступив після нього кафедру філософії Ясського університету. Тому поет знову виїздить за кордон — тепер уже до Берліна, щоб завершити свою освіту. Там він пробув до кінця 1874 р., але магістерської дисертації не захищав і університетських іспитів не складав.

Він повертається в Ясси, де обіймає посаду директора центральної університетської бібліотеки, а незабаром його призначають інспектором шкіл одразу двох повітів — Ясського та Васлуйського. Звичайно, останнє призначення відірвало поета від улюблених книг, та завдяки йому він познайомився з людиною, котра залишиться його найщирішим другом на все життя. Це був дяк-розстрига Іон Крянге, який працював учителем і під впливом свого молодшого друга став одним із найвідоміших письменників румунського й молдавського народів.

Робота інспектора шкіл відкрила поету очі на жахливий стан, у якому перебував народ. В одній з доповідних записок, поданих начальству, М. Емінеску писав: «Загальне враження від шкіл цього повіту погане. Всюди незадовільне відвідування, дуже погане керівництво, всюди — злиденність сільськогосподарського робітника, часто справді-таки жахлива смертність, соціальні труднощі та майже нестерпні умови праці, що породжуються цими труднощами. Як соціальне середовище, так і місцева адміністрація тут такі, що школа виявляється майже зайвою річчю. Я не наважуюсь висловити свою думку щодо причин такого становища, але уже тепер вважаю, що воно може бути поліпшене тільки новою системою податків і набагато вільнішою організацією праці». Навіть із наведених рядків видно, наскільки «не наважувався» М. Емінеску висловити свої погляди на ситуацію в країні. Але ще чіткіше він висловлював свої думки у художніх творах: «Не можна більш терпіти! Зберімося й зламаймо оцей порядок підлий, оцей нелюдський лад! Якщо опісля смерті нас щастя не чекає, То хай на цьому світі нам правда засвітає, Аби трудящі люди жили, як з братом брат!» («Імператор і пролетар»).

Тут же в Яссах Міхай Емінеску знову зустрів жінку, яка стала його Беатріче, — Вероніку Мікле. Вона надихнула поета на чудові вірші про кохання.

Вероніка Мікле, дружина ректора Ясського університету, на тридцять років молодша за свого чоловіка, була дуже вродливою й душевною жінкою, талановитою поетесою. М. Емінеску познайомився з нею ще навесні 1872 року у Відні, але вогонь кохання розгорівся саме тепер, і поет створює ряд віршів, що становлять так званий «вероніківський цикл» його лірики, в якому оспівано образ коханої і який напругою почуттів не поступається сонетам Шекспіра. Спочатку це було платонічне кохання. У 1879 році чоловік Вероніки Мікле помер, і закохані вирішують одружитися. Але проти наміру М. Емінеску одружитися виступив меценат Тіту Майореску, який прагнув «урятувати» поета від «згубного» кроку. Кохання Міхая Емінеску й Вероніки Мікле то спалахувало буйніш полум’ям, то на якийсь час пригасало. Дехто з емінескознавців вважав, ніби зустріч з Веронікою Мікле була для поета справжнім нещастям, однак подібні судження є надто суб’єктивними. Тим часом сам поет, як свідчать численні рядки його любовної лірики, обожнював свою кохану. Листування М. Емінеску й В. Мікле, їхні вірші — це справжній вир бурхливих почуттів. Забігаючи наперед, відзначимо, що Вероніка Мікле не змогла пережити свого коханого — невдовзі після його смерті вона наклала на себе руки.