Карeра Никодима Дизми

– Дуже розумно, – кивнув головою Кшепицький.

– І я так думаю, – додав Дизма.

– Справді, – вів далі Рейх, – план чудовий, але я не знаю, чи зможу його здійснити. Зважте, що коли все це якось розкриється, то найгірше буде мені. Відставка – це певно, а то ще й тюрма. Отож це ризик…

– Пане начальнику, – перехопив Кшепицький, – мені здається, ваші побоювання безпідставні. Не забудьте, що пан президент має великі впливи в уряді. Надісь, ніхто в Варшаві не здолає зробити стільки, як пан Дизма.

Комісар уклонився.

– О, це я добре знаю. І мені було б вельми приємно зробити невеличку послугу такій шанованій людині, тим паче, що ласкавий пан президент, я не сумніваюся, не забуде мене.

– Звичайно, – підтакнув Дизма.

– Щиро вдячний вам, пане президенте. Я високо ціную вашу підтримку. Найближчими днями навіть хочу звернутись до вас з одним невеличким проханням.

– Охоче зроблю все, що зможу.

– Для вас, пане президенте, це дрібниця, а для мене вельми важлива річ. Справа в тому, що з нового року звільняється посада заступника головного коменданта поліції. Коли б така поважана людина, як ви, пане президенте, підтримала мене, то я напевно міг би дістати призначення…

– А від кого це залежить? – спитав Никодим.

– Од міністра внутрішніх справ.

– Якщо так, – мовив Дизма, – то можете бути спокійні. Це мій приятель.

– Сердечно, сердечно дякую.

Комісар схопився, щоб потиснути Никодимові руку.

По тому заходились обговорювати все детально. Рейх і Кшепицький не забули навіть про найменші дрібниці, і Дизма з подивом слухав їх, признаючись у душі, що сам він у всьому цьому не дав би собі ради.

Коли Дизма і Кшепицький повернули до банку, там уже чекав Куницький. Його рухи, вираз обличчя, очі – все свідчило про велике занепокоєння. Кшепицький, проходячи, окинув його іронічним поглядом, але той навіть не помітив. Схвильовано підбіг назустріч Дизмі і зашепеляв:

– Ви приїхали! Я дуже радий. Привезли теку?

– Здрастуйте. Привіз.

– Пане Никодиме, я, далебі, не розумію, що все це означає?

– Що саме?

– Ну, з цією аудієнцією у міністра! Черпак сказав, що її відкладено. Міністр зовсім не виїжджає. Він, пане Никодиме, і не збирався нікуди виїжджати. Що це має означати?

– Ходімо до мене, – відповів червоніючи Дизма, – я поясню вам.

– Далебі, далебі не розумію, – безугавно шепеляв Куницький, дрібочучи за Никодимом.

– Ви, Ігнате, можете йти собі в місто, – кивнув Дизма слузі.

Коли Ігнат вийшов, він звернувся до Куницького:

– Пане Куницький… гм… Ваша дружина постановила розвестися з вами.

– Що таке?! – підплигнув Куницький.

– Те, що ви чуєте. Розводиться з вами і виходить за мене.

Куницький люто зиркнув на Дизму.

– Ах так… Може, вона й приїхала з вами?

– Ні, зосталася в Коборові.

Старий кусав губи.

– Коли це моя жінка так надумала? Це ж неможливо! Нічого мені й не згадувала! Може, це хвилинна примха? Каприз як наслідок вашої інтриги…

– Яка там інтрига… Просто закохалася в мене, з неї досить уже старого діда.

– Але в цього діда, – засичав Куницький, – у цього старого діда – мільйони!

– Дуля з маком, а не мільйони. Мільйони і Коборів – це власність Ніни.

– На папері, тільки на папері, шановний пане! Ні на що вам лакомитись.

– А може, і є на що, – по-філософськи відрік Дизма.

– Ба, немає! Я дуже шкодую, – ущипливо захихотав Куницький. – Зате в мене є жінчині векселі на таку суму, що перевершує всю вартість маєтків.

Никодим засунув руки в кишені штанів і випнув губи.

– Щодо векселів, пане Куницький, то вони справді були. Були, та сплили.

Куницький став блідий, як смерть. Трясучись усім тілом і насилу зводячи дух, застогнав:

– Що? Що?.. Як це?

– Так це.

– Украв?! Украв у мене векселі?! Ключ! Зараз же віддай ключ од сейфа.

– Ключа не віддам.

– Та це ж грабунок! Злодій, розбійник. Я тебе в тюрягу запроторю.

– Заткни пельку, старий шахраю! – гаркнув Дизма.

– Грабунок! Давай ключ!

– Не дам, бо ключ не твій, розумієш, пройда! Не твій, а Нінин. Її маєток, її сейф і її ключ.

– О ні! Ти, розбійнику, не думай, що старий Куницький допустить, щоб його пошили в дурні. Є ще справедливість у Польщі, є суд! Є свідки, які бачили, що я давав тобі ключ. Тихше, братику! Ніні теж доведеться під присягою визнати, що вона підписала мені векселі.

– Не бійся. То вже моя справа.

– Є ще суд! – сатанів Куницький.

У передпокої пролунав дзвоник.

– Бидло, він мене судом лякає, тьху! – Дизма плюнув на підлогу і подався відчиняти двері.

– Мерзотник! Негідник! – Куницький метався по кімнаті, мов лис у клітці. – Я зараз же піду до прокурора, в поліцію піду…

Але йти не довелося: двері відчинились, і до кімнати ступив поліцейський, а з ним – два шпиги в цивільному.

– Ви Леон Куницький, або ж Леон Куник? – різко запитав поліцейський.

– Так, Куницький.

– Ви арештовані. Надівайте пальто і ходімо з нами.

– Я? Арештований? Але ж за що? То, надісь, помилка.

– Нема ніякої помилки. Ось ордер на арешт.

– За що?

– Це не моє діло, – здвигнув плечима поліцейський. – В управлінні карного розшуку вам скажуть. Ну, ходімо! У вас є зброя?

– Нема.

– Обшукайте його!

Шпиги обмацали кишені. Зброї не було.

– Ну, гайда! Моє шанування, пане президенте. Вибачте, що порушили вам спокій, але в мене був такий наказ.

– Раз наказ – то наказ, – мовив Дизма. – До побачення.

Куницький обернувся, хотів щось іще сказати, але шпиг штовхнув його – старий заточився і вмить опинився за дверима.

Никодим довго стояв у порожньому передпокої. Нарешті, пригладивши перед люстром волосся, ввійшов до їдальні. На столі був сніданок, про який він досі й не подумав. Аж тепер відчув гострий голод. Кава була вже холодна, цукор не розчинявся. Дизма дістав з буфета карафку з оковитою, щедро поклав на тарілку шинки, ковбаси, телятини і заходився їсти.

– А виходить, мені судилося стати великим паном, – озвався він сам до себе за третьою чаркою. – Будьте здорові, пане президенте!

По шибках сік дрібний, докучливий дощ, за вікнами було сіро.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Дизма не любив генерала Яжиновського за його насмішкуватість, холодність, а головне – за те, що найближчим другом генерала був Терковський. Ось чому Никодим намагався не бувати у Яжиновських. Але того дня йому все-таки довелося поїхати до них на вечір, бо генерал прямо заявив, що «відсутність пана президента вважатиме за особисту образу». А втім Дизма знав, що Терковський перебуває в Жегестові, і тому він безумовно не зустрінеться з ним.

Власне кажучи, у Дизми не було поважних причин уникати Терковського. Особисто він не відчував до нього неприязні, а проте поголоска твердила, ніби вони люті вороги, і твердила так уперто, що кінець кінцем Никодим сам повірив цьому, а згодом помітив, що й Терковський ставиться до нього стримано, ба, навіть упереджено. На щастя, становище Дизми було надто міцне, щоб зважати на це. А проте він волів не зустрічатися з Терковським; на те були ще й інші причини: з натяків «сестер-паломниць» Никодим догадувався, що товстий начальник кабінету прем’єра має якийсь зв’язок із «втаємниченими», а їх він просто боявся.

Яжиновські мешкали на Вовчій вулиці, і Дизма вирушив туди пішки. Прийом, напевно, був великий, бо перед брамою стояло близько двадцяти автомобілів. Передпокій був просто забитий пальтами, а з сусідніх покоїв линув гомін, там розмовляли, сміялися.

Генерал та генеральша з пошаною зустріли Никодима і провели його до салону саме в ту мить, коли там запала тиша і якась огрядна, майже квадратова дама з оголеними руками, схожими на два телячі окороки, сіла до фортепіано. Дизмі довелося зупинитись біля дверей; стояв і мовчки кивав головою, відповідаючи на поклони знайомих і спочатку навіть не розрізняючи, кому він кланяється.