Карeра Никодима Дизми

– «Оаза»! – гукнув Дизма шоферові і плеснув свого секретаря по коліну. – А у вас теж макітра варить. Аби тільки вдалося!

– А чого б і не вдалося? То як – спілка? – Кшепицький подав руку.

– Спілка! – міцно потис її Дизма.

Увечері того ж дня президент банку Никодим Дизма зробив візит інженерові Роману Пільхену, міністрові шляхів сполучення.

Це був невеличкий чорнявий чоловік, на обличчі якого завжди сяяла усмішка, добродушний, відомий любов’ю до пестливих слів, що ними він неодмінно пересипав свою мову. Міністрова дружина – сивувата шатенка східного типу – і він сам зустріли Дизму просто захоплено.

– Дорогенький панунцю президенте! – задріботів Пільхен, побачивши Никодима. – Але ж і слівце ви тоді гукнули в цирку! Бодай тебе качечка вбрикнула! Думав, що лопну зо сміху! Ото названнячко!

– Може, не зовсім салонне, – розтягуючи слова, потвердила його дружина, – зате дуже мужське.

– Слушненько, слушненько, у нас таки забагато надмір гречних тюхтіїв, забагато солоденького! Кріпеньке слівце діє так, як цебрик холодненької водички.

Никодим сміявся і виправдувався тим, що він вельми, розсердився, отож мусив «викласти».

По вечері приступили до справи.

Дизма не гадав, що все піде так легко. Правда, Пільхен застеріг, що остаточної ухвали прийняти не може, доки не погодить питання з відповідним департаментом свого міністерства, але в принципі він готовий «для дорогенького панунця президента» зробити все. А шпали завжди знадобляться.

– І даю вам обіцяночку, що ми все владнаємо швиденько. Все гарненько, аби скоренько – отакий мій методичок.

Дизма пошкрябав у голові.

– Власне, кажучи, я хотів би, щоб цю справу трохи відкласти…

– Відкласти, браточку? – здивувався міністр.

– Хе-хе-хе, я не дуже поспішаю.

Пільхен розсміявся і сказав, що він мусить визнати Дизму за небувалого клієнтика.

Никодим спитав, чи можна буде йому прийти завтра до міністерства, і, діставши ствердну відповідь, попрощався.

– Дуже здібненька голівка, – мовив міністр, коли за Дизмою зачинилися двері. – І повір, моя малюпусенька, що кожна зроблена йому люб’язність – то добре вкладений капітальчик.

– Ах, не знаю, – відказала пані Пільхен, – я не розуміюся на тих ваших політичних комбінаціях, але мушу визнати, що пан Дизма справляє вельми позитивне враження. Що то, все-таки, англійське виховання.

Повернувшись додому, Никодим одразу ж зв’язався по телефону з Кшепицьким і сповістив, що справа на добрій путі.

Потім заходився читати листи від Ніни, яких давненько вже не розпечатував. Тепер він шукав у них підтвердження, що її почуття і досі не згасли.

Слова і тон листів не лишали щодо цього ні найменших сумнівів. Усі вони були переповнені коханням і скаргами на нестерпну тугу, згадками про спільно проведені хвилини і мріями про майбутнє щастя, коли вони будуть разом.

В одному листі згадувалося про те, що їй жаль буде покинути Коборів, у якому вона народилась і який промовляє до неї образами ясних років дитинства.

Никодим усміхнувся, потер руки і висунув шухляду письмового столу. З пачки документів витягнув один, на друкованому бланку, і почав уважно читати його.

То було уповноваження, що надавало панові Никодимові Дизмі вести від імені Ніни Куницької всі її фінансові і юридичні справи. Це доручення дав йому Куницький, ледве Никодим приїхав до Коборова.

Дизма старанно згорнув папір і поклав його в гаман.

Потім, весело насвистуючи, роздягнувся і з розгону кинувся в ліжко. Всі його думки снували навколо тієї великої гри, яку він розпочав, і думки ці були радісні, хвилюючі.

І враз ні з того ні з сього, саме в ту мить, коли він крутнув вимикач лампи, що стояла на нічному столику, і кімната потонула в темряві, мов обухом по голові тріснуло:

«Бочека вбито».

Дизма остовпів.

«Убито за моїм наказом… За мої гроші… Я вбив Бочека… Сто чортів!»

Ця невідчепна думка, здавалося, всмоктувалась у мозок. Чи таки є загробне життя, чи правду ото розповідають про духів…

Зненацька він помітив, як на протилежній стіні щось заворушилося в темряві… Виринала якась постать…

У Никодима волосся на голові стало сторч. Тремтячою рукою він потягнувся до вимикача, але рукавом піжами зачепив за абажур, і лампа загуркотіла додолу.

Дизма закляк. Постать посувалася до ліжка.

Вся кров прилила йому до серця, з горла вихопився протяжний, сповнений страху крик. Закричав раз, вдруге, втретє, вчетверте…

Секунди тягнулися, мов години.

Та ось зачалапали пантофлі. Крізь шпарку в сусідніх дверях упала смуга світла, і на порозі спальні став Ігнат з револьвером у руці.

– Що сталося?

– Мерщій засвіти світло!

Рука помацала по стіні, потім м’яко клацнув вимикач, і кімнату залило світло – сліпуче, розкішне, спасенне світло.

– Що сталося, пане президенте?

Дизма сів на ліжку.

– Нічого. Спросоння видалося мені, що той, ніби злодій…

– А я перелякався. Ну, слава богу.

– Нерви все. Знаєш що, Ігнате, візьми свою постіль і спи тут, на отоманці.

– Як накажете.

– І піди ще в буфет, налий склянку горілки та принеси сюди. Мені лучче стане.

Випив двома ковтками горілку, закусив якимось черствим пиріжком, а Ігнат тим часом уклався на отоманці, і Никодим зовсім угамувався.

– Тьху, наче якась баба… – мовив він сам собі і, повернувшись до стіни, заснув мертвим сном.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Кшепицький оглянув доручення і повернув його Дизмі.

– Все гаразд.

– А ви дізналися, хто розглядатиме цю справу в міністерстві?

– Аякже! Якийсь Черпак, начальник відділу.

– Як? Черпак? Смішне прізвище. Але не в тому суть. Головне – що він за їден?

– Я його не знаю, та, буцімто, з ним можна домовитися. Зрештою міністр Пільхен неабияк допоможе нам уже хоча б тим, що він особисто передав справу тому Черпакові.

Об одинадцятій прийшов Куницький. Він почав з погоди, потім розповідав про те, як учора ходив до театру… А в очах світився неспокій: чи зробив Дизма щось для нього, чи ні?

Нарешті обережно запитав. Никодим кивнув головою:

– Так, я був учора в міністра…

– Пане мій золотий! Ну і що ж?

– Важко було, проте кінець кінцем пообіцяв розглянути…

– Дякувати богові! Коханий пане Никодиме, мені вас просто бог послав.

– Стараюся, як можу.

Дизма пояснив, що справа затягнеться на кілька днів, а то й на тиждень, бо треба буде провести ряд засідань і бесід, що тепер, поки питання ще не розв’язано, Куницький може не показуватись у міністерстві, а от як дійде до складання угоди, то йому доведеться особисто обговорити з ними деталі.

– Чудово, чудово! – радів Куницький. – Але, пане Никодиме, може, на це потрібні якісь кошти… Я завжди до ваших послуг… – Чекаючи на відповідь, витягнув гаман.

Никодим погойдався в кріслі.

– Напевне, – мовив роздумуючи, – напевне, якихось тисяч п’ять вистачить…

– Е-е… Хай буде шість! Ми це відшкодуємо з добрими відсотками, хе-хе-хе… Не помажеш – не поїдеш. І не шкодуй мастила! Це, пане Никодиме, найліпше правило в усіх ділах: хочеш мати зиски – не бійся витрат.

Куницький відрахував дванадцять новесеньких банкнотів, і Дизма недбалим рухом засунув їх до кишені. Він уже звик до великих грошей, і вони не приголомшували Никодима, як то було на початку нового його життя.

Цього разу Никодим поїхав з Куницьким снідати і за столом вислухав справжню лекцію про поставки взагалі і про доставки шпал зокрема.

О третій годині Дизма подався до міністерства. Пільхен був у пальті і капелюсі – він збирався кудись їхати, але, побачивши Дизму, охоче залишився,

Міністр уже знав, як іде справа, і повідомив, що він згоден. А про контингент і про умови «дорогий панунцьо президент» повинен домовитися вже з начальником відділу Черпаком. Це можна зробити коли завгодно.

– Звичайно, – додав міністр, – ми укладемо цю угоду тільки тому, що я цілком довіряю шановненькому панунцеві президенту і, певен, ви дасте гарантійну, що всенько буде в порядочку.