Карeра Никодима Дизми

– Якщо в голові добрі клепки, – буркнув, – то й відмичок не потрібно… Правда, це комбінація не моя, а Кшепицького, проте мені теж вигода…

Ключ безгучно повернувся в замку, тоді один поворот ручки – і сейф відчинився.

Всередині був зразковий порядок. На поличках праворуч лежали старанно складені книжки і теки з паперами, ліворуч – пачки банкнотів. Дві полички заставлено коробками; Дизма насамперед заглянув у них: маса коштовностей – золоті каблучки, намисто, брошки, діаманти, рубіни.

«Наче в ювеліра…»

Але треба було поспішати. Никодим вийняв усі теки, книжки і записники. Вийшла груба папка. Він переніс її на стіл і, відклавши вбік зелену теку, розкрив першу-ліпшу книгу. Перегортаючи сторінки, заповнені датами й цифрами, Дизма швидко зметикував, що то список боржників Куницького з тих часів, коли він ще позичав гроші на лихву. Про це красномовно свідчили розміри відсотків. У списку часто повторювалось прізвище батька Ніни: «Гр. Понімірський – 12 000 дол.», «Гр. Понімірський – 10 000 зл.» і т.д.

Дизма взяв другу книгу. То був облік прибутків і зисків од Коборова. Третю, четверту і п’яту книги теж списано цифрами.

Це не цікавило Никодима. Він підсунув до себе теки, і одразу ж у першій знайшов те, що шукав: векселі. Власне, бланки векселів, незаповнені, але підписані. Ціла пачка, і всюди один і той же підпис: Ніна Куницька, Ніна Кумицька, Ніна Куницька…

Під векселями лежало доручення Ніни на ім’я чоловіка і нотаріальний акт продажу Коборова Ніні.

Цей документ Дизма згорнув і сховав до кишені, а тоді, ретельно зав’язавши теку, відклав її разом із зеленого вбік.

А сам почав переглядати інші. І знайшов таке, що мало не підплигнув од радості.

В одній теці побачив два конверти. На меншому було написано: «Мій заповіт», а на другому: «В разі моєї смерті – спалити, не відкриваючи».

– «В разі смерті», – розсміявся Никодим. – Але ж він не вмер, отже, я можу розпечатать.

Він зламав сургучну печать і вийняв те, що було в конверті. В очі одразу впав австрійський паспорт.

– Ну, братику, тепер ти в моїх руках.

Паспорт видано на ім’я Леона Куника, сина Геневефи Куник і N. N. У графі «Професія» чорним по білому написано: «Кельнер».

Далі лежав вирок краківського суду, що засудив Леона Куника на три місяці ув’язнення за крадіжку плаке ^[32]. Під ним лежала пачка листів, потім знову блокнот, – геть списаний – і знову вирок суду (на цей раз варшавського), який засудив тепер уже Куницького на два роки ув’язнення за допомогу фальшивомонетникам.

Никодим глянув на годинник і вилаявся: минула вже дванадцята година ночі. Він швидко зібрав розкидані папери і засунув їх у кишеню.

Всі інші речі поклав назад, замкнув сейф на ключ, і, взявши під пахву обидві відібрані теки, рушив попрощатися з Ніною.

Вона чекала в будуарі, уже втрачаючи терпіння, але всміхнулась і спитала:

– Тобі вже треба їхати, любий?

– Мушу. Нічого не вдієш. – Никодим сів біля неї і взяв її за руку. – Кохана Ніночко, – почав він, пригадуючи собі план, який вони складали разом з Кшепицьким. – Кохана Ніночко, ти довіряєш мені?

– Як ти можеш питати про це? – докірливо кинула Ніна.

– Бачиш… бачиш… Як би це сказати… Тут такі справи… Незабаром з’ясується, що і як.

– Не розумію.

– З’ясується все. Або все зостанеться як і раніше, тобто, ти до смерті будеш із Куницьким, або ж ми поберемось, а Куницького – під три чорти. І вибір залежить від тебе.

– Ніку! Це ж ясно!

– І я так гадаю. Тоді, Ніночко, прошу тебе: ти повинна в усьому вірити мені, на все згоджуватись, ні в чому не перечити, а я вже усе владнаю.

– Гаразд, але навіщо така таємничість? Прецінь усе ясно.

– Не все ще ясно, – зам’явся Никодим, – але буде ясно. Він старий, а в нас попереду – життя… Розумієш?

Вона була трохи збентежена, проте воліла не допитуватись. І сказала просто:

– Вірю тобі безмежно.

– От і добре, – клепнув він себе руками по колінах. – А тепер я вже мушу їхати. До побачення, Ніночко, до побачення…

Обняв її і почав цілувати.

– До побачення, найдорожча моя. І не думай, що я лиха людина. Що б я не робив – усе це тому, що кохаю тебе більше за життя.

– Знаю… знаю… – відповідала Ніна, виціловуючи його.

Никодим ще раз поцілував її в чоло, забрав теки і вийшов. Коли він у вестибюлі надівав пальто, Ніна попрощалась офіційно, бо там був слуга:

– До побачення, щасливої дороги. А щодо того питання, то робіть так, як вважаєте за краще… Я вірю, що так треба… Взагалі повинна комусь вірити… До побачення…

– До побачення, пані Ніно. Все буде гаразд.

– Приїжджайте швидше.

– Ледве-но вирвусь – одразу ж приїду.

Поцілував її в руку. Слуга відчинив двері, і Дизма під зливою пробіг кілька кроків, що відділяли його од автомобіля.

– От чортова погода! – вилаявся він, зачиняючи дверцята.

– Всю ніч литиме, це певно, – підхопив шофер.

І справді, дощ не вгавав до самісінького ранку, і автомобіль приїхав у Варшаву геть убрьоханий.

Коли Дизма відмикав двері своєї квартири, не було ще й восьмої години. А проте він уже застав Кшепицького. Позачинявши двері до сусідніх кімнат, щоб лакей не міг підслухати, обидва заходилися переглядати документи, що їх привіз Никодим.

Кшепицький був у захваті. Весь час потирав руки, а коли в пачці листів знайшли докази того, що Куницький у зв’язку з давнім процесом підкупив одного урядовця, він зірвався і гукнув:

– Ну, тепер нічого ждати. Їдьмо до слідчого.

– А векселі? – запитав Дизма.

– Векселі… гм… їх, правда, можна було б залишити в себе, на той випадок, якщо у пані Ніни зміняться почуття і наміри, але безпечніше буде спалити, звичайно, якщо ви певні, що вона вийде за вас.

– Це певно.

– Ну, тоді чудово. Гайда!

Начальник карного розшуку, старший комісар Рейх, належав до тих людей, що в боротьбі за існування не знають ніяких компромісів. Холодний, розважливий, тверезий і проникливий, він одразу збагнув, чого добивається президент банку Дизма. Незважаючи на пишну вимовність Кшепицького, який намагався створити враження безкорисливості свого начальника, старший комісар Рейх наприкінці запитав прямо:

– А ви, пане президенте, наміряєтесь одружитися з пані Куницькою?

Іншого виходу не було, і Дизма мусив признатися, що він дійсно має таку гадку.

– Не подумайте, пане президенте, що я втручаюсь у ваші особисті справи. Зовсім ні. Але вважаю, що коли Куницького посадити в тюрму, то це викличе за собою як цілком зрозумілий наслідок судовий процес.

– Це правда, – згодився Кшепицький.

– Отож-то, – тягнув комісар. – А такий процес, що може стати сенсацією, либонь, не дуже приємна річ ні для вашої майбутньої дружини, ні для вас.

– Гм… То що ж робити?..

Старший комісар Рейх якусь мить сидів мовчки.

– Пане президенте, – почав він замислено, – тут може бути тільки один вихід…

– Який?..

– Куницький дістане десять або ж щонайменше шість років строгої тюрми. В цьому немає сумніву. Докази такі, що він не викрутиться. А що б ви сказали, пане президенте, якби ми спробували домовитися з Куницьким?

– Домовитися?

– Так. Либонь, він найменше зацікавлений у тому, щоб дістати десять років буцегарні. Думаю, що Куницький згодився б на таку пропозицію: він одмовляється від усяких претензій на маєток і не має нічого до вас, а ви за це даєте йому певну суму грошей і закордонний паспорт. Хай собі їде в три вирви, куди хоче.

– Так він же згодом повернеться.

– Є й на це рада. Зробимо так: сьогодні я його арештую, дуже суворо допитаю, покажу йому все це шпаргалля і посаджу на якісь там три дні, він розкисне. Тоді знову викличу на допит і запропоную угоду. Не прийме – тим гірше для нього, а якщо прийме – дам йому паспорт і дозволю втекти за кордон. Утекти! Розумієте? Утекти – це означає позбавити себе змоги повернутися назад, бо я оголошу розшук. Що ви скажете на це, пане президенте?