Карeра Никодима Дизми

– Безумовно, – завірив Дизма.

Увечері того ж дня він був на прийомі у графині Чарської, вдови Маврикія Чарського, який залишив по собі невеликий маєток і незначний літературний доробок – чотирнадцять повістей, виданих накладом самого автора, та шість, на жаль, ніде не поставлених історичних драм.

Саме тому пані Чарська вважала за свій святий обов’язок оточувати себе літераторами, і в Варшаві не було жодного більш-менш відомого в літературних колах прізвища, яке б не зустрічалося в списку її гостей.

Здебільшого ці люди бували там навіть часто; приходили голодні, а виходили, добре напхавши шлунки і несучи під пахвою принаймні два томи творів небіжчика графа Маврикія, щоб наступного разу при вечері вихваляти високий талант покійного колеги і висловити щире обурення з приводу того, що такого чудового письменника не визнають.

Тільки дві душі в цьому салоні демонстративно позіхали, коли починалося голосне читання історичних драм; це були панни Івонна і Марієтта – небоги господині дому. Заради них сюди приходили, крім літераторів, багацько молодих аристократів.

Переступивши поріг салону, Никодим одразу впізнав кількох осіб, яких зустрічав у пані Пшеленської або в князя Розтоцького, і побачив майже всіх дам, що були в ту чортову ніч. Це його вельми збентежило. Втішало тільки те, що не було панни Стелли, її він просто боявся.

Дизму привітали радісно і з пошаною.

А пані з Ложі Трипроменевої Зірки на чолі з Лялею Конецьпольською здоровкалися так, що Никодим зніяковів ще дужче.

Щось у їхніх поглядах надто яскраво нагадувало ту пекельну ніч. Жінки старалися зазирнути йому в очі, а в їхніх рухах відчувалася якась дивна прихована розбещеність.

Никодим охоче втік би звідси, якби не був певен, що відвідини дому графині Чарської допоможуть йому розширити коло своїх дружніх зв’язків, дадуть кілька нових знайомств, а це колись може стати в пригоді.

Пані Чарська одразу ж засипала Дизму цілою купою питань, які стосувалися монументальних творів покійного світлої пам’яті її чоловіка.

Никодим як тільки міг викручувався, запевняв, що він читав і перечитував і «Квіти почуттів», і «Спів соловейка».

На щастя, панни Чарські і пані Ляля Конецьпольська приспіли з допомогою і звільнили його, а то довелося б Никодимові слухати цитати з безсмертних творів світлої пам’яті Маврикія Чарського.

Натомість панна Марієтта познайомила Дизму з нібито страшенно цікавим письменником Зеноном Лічковським. Лічковський забалакав Никодима, з усієї сили добиваючись, щоб він допоміг створити Літературну академію.

– Я не сумніваюся, пане президенте, що ви цілком визнаєте конечну потребу в такій установі, яка нарешті взялася б до раціоналізації літератури під гаслом відбору імен і забезпечення вибраним можливості проводити дослідницьку роботу.

– Ну звичайно, – мовив Никодим. Він хоч і не тямив, у чому річ, але знав, що з Лічковським слід згодитися.

Худий добродій у рогових окулярах нецеремонно схопив Дизму за гудзик і заходився вельми красномовно витлумачувати принципи організації Літературної академії, причому висловив певність, що пан президент, розуміючи і схвалюючи ідею створення такого центру польської літератури, не відмовиться піддержати проект не тільки у міністра освіти, але й у президента Польщі.

До гурту пристало ще кілька чоловік, і всі, не шкодуючи красномовства, умовляли Никодима взяти участь у цій кампанії.

Дизма пообіцяв зробити все, що зможе, аби підтримати програму літераторів на чолі з Лічковським.

Пані Чарська, яка безперервно сновигала серед гостей, знайшла час і на те, щоб вициганити у Дизми двісті злотих на якусь благодійну установу.

Отож ледве-но випала нагода врятуватися від розмови з кількома підтоптаними дамами, Никодим негайно скористався з неї і тільки його й бачили.

Дома він застав новий лист од Ніни; крім звичайного звірення почуттів, Ніна писала тут і про інше: домагалася, щоб Никодим приїхав до Коборова.

Дизма подзвонив Кшепицькому і довго балакав з ним.

Досі вони обидва були задоволені з того, як складалася справа. Кшепицький просив Дизму, щоб той постарався здобути якнайбільшу довіру Куницького.

– Він повинен вірити вам, пане президенте, бо інакше все полетить к чорту.

– Чого б йому не вірити… – Никодим знизав плечима.

– Аби лишень пані Ніна в останню мить не зіпсувала всього.

– Не бійтеся, впораємось.

Коло першої години прийшов Куницький. Він був у доброму гуморі, сповнений якнайкращих помислів.

Коли Дизма розповів про те, що казав міністр про обіцянку незабаром дати поставку, Куницький кинувся йому на шию і почав запевняти, що такої золотої людини, як найдорожчий пан Никодим, вельми шановний пан президент, не знайти на всій земній кулі.

Близько четвертої години Дизма зателефонував у міністерство Черпаку і домовився з ним разом повечеряти.

Кшепицький у той день не супроводив свого шефа.

Черпак був сорокалітній рухливий чоловік, що не мав ніяких інших прагнень, окрім жадання покинути свою остогидлу роботу і взятися до чогось прибутковішого.

Никодим зразу вловив це. Тому без зайвої церемонії запропонував Черпаку посаду керівника коборовських тартаків.

Тільки тепер він зрозумів, що завдяки люб’язності міністра Пільхена може усунути найголовніші застереження, які виникали у зв’язку з тим давнім процесом.

Черпак, либонь, не знав такого становища, з якого за відповідну винагороду не міг би виплутатись. Не вдаючись у причини намірів Дизми, він пообіцяв точно керуватися його інструкціями. А інструкції були прості.

– Пане Черпак, через два дні викличте до себе пана Куницького.

– Буде зроблено.

– Почнете з ним пункт по пункту розбирати всю справу, але так, щоб він знав: поставку йому дадуть, треба тільки владнати багацько всяких формальностей.

– Розумію, пане президенте, я йому поморочу голову.

– Три дні отак побалакаєте, а тоді скажете, що в п’ятницю вранці його прийме міністр Пільхен, який, мовляв, хоче особисто розпитати його про різні речі, бо завтра ввечері він виїжджає на місяць за кордон. Петраєте?

– Так, пане президенте.

– Добре. Це ви скажете йому в четвер уранці. Не забудьте: в четвер уранці! Десь об одинадцятій годині і попрощайтеся з ним, а о першій подзвоніть до мене в банк. У мене там буде Куницький. Ви попросите його до телефону і передасте, що виникла поважна завада: міністр довідався про якийсь процес Куницького і каже, що все лопне, коли тільки Куницький негайно не подасть документів у тій справі.

– А такий процес був?

– Був. Куницький відповість вам, що документи у нього є, але в Коборові, і що він зараз же вирушає туди, а завтра, ще до від’їзду міністра, привезе їх. Напевне, так скаже. А ви одкажете, що це неможливо, бо міністр хоче обговорити з ним комерційну сторону питання неодмінно вранці. Розумієте?

– Розумію, пане президенте.

– Треба зробити так, щоб Куницький мусив когось послати по ті папери, а сам не міг виїхати з Варшави. Це вже ви, пане Черпак, потрапите зробити.

– Для вас, пане президенте, хе-хе-хе, я все потраплю.

– І не пошкодуєте, – мовив Дизма, підводячись.

Два дні у Дизми були вельми гарячі. Безперервне шушукання з секретарем, який напрочуд скрупульозно розробив план до найменших дрібниць; часті зустрічі з лагідним, мов травневий ранок, Куницьким, довга бесіда з пані Пшеленською і ще довша – з її знайомим слідчим комісаром, телефонні розмови, листи, засідання, не кажучи вже про часті наради з Черпаком.

У душі Дизма захоплювався проворністю Кшепицького. Никодим чудово почував себе в товаристві свого секретаря і знав, що й Кшепицькому з ним добре.

План здійснювався поступово, але твердо. Зашморг невпинно затягувався, хоч Куницький і не помічав того. Після кожної зустрічі з Черпаком він приходив у банк і докладно розповідав про все Дизмі, не приховуючи своєї радості і вдячності коханому панові Никодимові за його прихильність. А втім і той кадив йому не менше, запевняючи Куницького в своїй дружбі.