Карeра Никодима Дизми

Після довгих роздумів у нього виникла ідея: «Чи не сказати цим божевільним бабам, що сьогодні вночі диявол заборонив мені бути отим «Тринадцятим»?.. Либонь, це було б найліпше. Не подобаюсь уже йому, і він передав, що більше не з’явиться, коли буду я…»

Надумав завтра ж піти до графині Конецьпольської і так поставити питання.

Хай собі мучать когось іншого.

Розсміявся. Зринув у пам’яті Вареда.

«Підсуну Вареду! Скажу, що диявол гвалт хотів Вареду».

Ігнат подав вечерю і приніс вечірні газети. Дизма знехотя відсунув їх і взявся до їжі, аж тут подзвонив телефон.

То був Вареда. Після коротких привітань він спитав:

– Ну, читав?

– Що? – буркнув Дизма.

– Як – що? Дурника строїш? Ніби не знаєш?

– Та кажи вже мерщій!

– Ну, про від’їзд Терковського.

Дизма захитався.

– Що… що… як?

– Ну, що сьогодні ввечері він від’їжджає в Пекін як посол, на нове місце. Не читав учорашніх газет?

Він казав іще щось, але Никодим не чув. Кинув трубку і побіг до їдальні.

Квапливо розгорнув газети.

Справді, всі вони повідомляли, що в зв’язку з новою організацією влади в Китаї, нинішнього начальника кабінету прем’єра, помічника статс-секретаря Яна Терковського призначено послом та повноважним міністром при китайському уряді і що сьогодні він від’їжджає до Пекіна.

Дизма одірвав погляд од газети. Серце в грудях гупало, мов барабан.

Никодим зірвався з місця і зарепетував:

– Ура! Ура! Ура!..

Прибіг Ігнат, здивовано став на порозі:

– Ви кликали мене, пане президенте?

– Ігнате! Давай гардиману! Ми повинні обмити це діло.

Слуга дістав карафку і чарочки, налив одну.

– Наливай другу! – крикнув Дизма. – Ну, на погибель сучим синам!

Випили. По одній, другій, третій, четвертій…

Никодим сів.

– Знаєш що, Ігнате…

– Слухаю, пане президенте.

– Запам’ятай: хто мені стає поперек дороги, мені, Никодимові Дизмі, того неодмінно чорти візьмуть. Розумієш?

Вихилив чарку і мимоволі зиркнув у чорний отвір дверей кабінету: з темряви на нього витріщилися, палаючи фосфоричним світлом, круглі очі.

Дизма сплюнув і перехрестився.

– Пиймо, Ігнате!

Вже за північ, укладаючись в ліжко, Никодим сказав слузі:

– Май на увазі, Ігнате: баби можуть весь світ догори ногами перевернути, бо вони водяться з дияволом…

– А певно, – потвердив Ігнат.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

У вівторок Никодим і Кшепицький поїхали до адвоката Ліцунського, фахівця в шлюборозлучних справах, у середу зайшли востаннє до старшого комісара Рейха і вручили йому сто тисяч злотих.

А в четвер з головного вокзалу відходили в двох протилежних напрямках два поїзди. В одному сидів скулившись старий чоловічок, який весь тремтів. У другому – президент Державного хлібного банку; він весело прощався з групою приятелів, що проводжали його добрими побажаннями і поздоровленнями.

Стариган теж був не самотній. Навпроти в купе сидів кремезний червонопикий мужчина, тримаючи – в даному разі зовсім без потреби, скоріше за професійною звичкою – праву руку в кишені пальта.

Поїзд Варшава – Берлін одійшов перший. Не минуло й десяти хвилин, як рушив і другий – на Білосток-Гродно.

З приступки вагона останнім сплигнув Кшепицький – він уривисто, не закінчуючи речень, квапливо доповідав шефові про розмову, яку мав у карному розшуку з Куницьким перед його від’їздом. З того звіту випливало, що Куницький не чинив ніяких перепон, що він геть зламаний і вже од усього відрікся, навіть дав потрібні відомості та пояснення щодо справ Коборова новому управителеві, яким, з волі нареченого й уповноваженого хазяйки, тепер стає Кшепицький.

Дизма був цілком задоволений.

Розмістившись у порожньому купе, він обмірковував свою нову роль.

Тепер, без сумніву, треба зректися свого президентства. Бо що йому з того банку? Величезні прибутки від Коборова, зручне і спокійне життя, при якому зовсім немає потреби безперервно напружувати увагу, аби не ляпнути чогось зайвого – все це за те, щоб покинути банк.

Звичайно, Дизма розумів, що сам він не впорався б із Коборовим.

На щастя, напохваті у нього був Кшепицький, а той усе зуміє. Никодим не мав ні найменшого сумніву, що в грошових справах надто довіряти секретареві не слід. Але він тішив себе гадкою, що Кшепицький не захоче позбутися такої вигідної посади.

За вікнами вагона розкинулася широка рівнина, вкрита глибокими снігами.

Никодим згадав Терковського і зціпив зуби. Тепер він уже добре тямив, що звільнився од Терковського тільки завдяки дамам з Ложі. Як вони діяли, які зв’язки використовували – Дизма не знав і знати не хотів. Він боявся їх. І тепер боявся більше, ніж тоді, коли тремтів перед дружбою тих баб з духами. Живі – небезпечніші.

Отож він не відмовився од свого наміру якнайшвидше вийти з Ложі. Звичайно, треба й надалі підтримувати по можливості близькі стосунки з тими дамами, але краще вштовхнути на своє місце Вареду.

Никодим сміявся в душі, згадуючи, які спантеличені були пані Конецьпольська і панна Стелла, коли він похмуро сповістив про «волю сатани». Ото розкошуватиме полковник!

Поїзд заглибився в ліс.

Надходив уже імлистий зимовий вечір, коли вагони застукотіли на стрілках Коборова.

На пероні стояли якийсь залізничний службовець і Ніна. Побачила Никодима у вікні, і личко її засяяло усмішкою.

– Нарешті, нарешті…

Вони пройшли через порожній будинок станції сіли в автомобіль.

Загудів стартер, від того ніби прокинувся мотор, закрутилися колеса, і автомобіль рушив по засніженій дорозі.

– Скажи, скажи… він… він одразу погодився?

В голосі Ніни бринів неспокій.

Дизма розсміявся:

– Мусив.

– Як – мусив? – перелякалась вона.

– Ніночко, – відповів коротко Дизма, – ти ж сама казала, що любов усе перемагає.

Коли вони минали тартаки, саме засвітились ліхтарі. Кілька чоловік, що стояли при дорозі, зняли шапки.

– Ну і що… що він тепер робитиме?

– А що нам до того, – здвигнув плечима Никодим. – Він забрав усе, що було в банках. А там було майже стільки, скільки вартий Коборів. З голоду не помре.

– Виїхав за кордон?

– Так.

– А не повернеться?

– І мови про це не може бути. Ручаюсь.

Ніна замислилась.

– Ти сказав, Ніку, що він мусив погодитись. На це були якісь… якісь інші причини?..

– Чого тобі журитися, Ніночко? Усе зроблено – і край. Що тепер тобі до того?

– Він же все-таки був моїм чоловіком…

– А я тобі кажу, що навіть не був.

– Як так – не був? – здивувалась вона.

Дизма заходився пояснювати, як умів, складну процедуру анулювання шлюбів, повторив аргументацію адвоката.

– Через два місяці, коли ніщо не завадить, ти знову будеш панна Понімірська, а через три, якщо в тебе ще є бажання, станеш моєю дружиною.

Мовчала.

Це занепокоїло Дизму. А може, тепер вона передумає?.. Може, відчувши себе вільною, не захоче зв’язуватися з ним?

– Чому ти мовчиш, кохана Ніночко? – спитав він солоденько, як тільки міг.

– Ах, нічого, нічого, – схаменулась вона. – Я думала про всю цю історію. Але не треба про це думати, правда?.. Минуло… пройшло… Видно, так мало бути…

Ніна пригорнулася до нього.

– Таке життя, – мовив переконано Дизма.

– Я боюся життя. Життя дуже суворе.

– А я не боюсь.

– О, знаю! Бо ти сильний, страшенно сильний.

Усі вікна коборовського палацу сяяли світлом.

Ніна пояснила, що останнім часом вона веліла запалювати стільки світла, бо сама жахалася темряви.

У вестибюлі зібрались усі слуги.

Правда, нічого певного вони не знали, але з уривчастих зауважень шофера, який повернувся з Варшави без пана, робили свої висновки, а тепер ті висновки потвердилися тим, що пані виїжджала на станцію, а доти цього не бувало.

Відчували, що тут на щось заноситься. Ніна називала це інтуїцією, а Никодим – нюхом.