Карeра Никодима Дизми

Так настав вирішальний четвер.

У кабінеті президента хлібного банку точно о першій годині задзвонив телефон.

– А, чорт! – добре вдаючи роздратування, вигукнув Никодим. – 3 вашого дозволу, пане Куницький, я довідаюся, хто там чого хоче.

– Прошу, прошу, коханий пане Никодиме, – підскочив Куницький.

– Слухаю!.. Що?.. Кого? А-а, здрастуйте. Вам пощастило: пан Куницький якраз у мене.

Він подав трубку Куницькому.

– Це Черпак. Шукав вас по всьому місту.

Куницький схопив телефонну трубку.

– Алло!.. Моє шанування, пане начальнику, моє шанування. Чим можу служити вам, пане начальнику?

Дизма встав, підійшов до вікна. Слухав. І так хвилювався, що аж впився пальцями в підвіконня. Слухав.

Поступово заспокоювався. Розмова справдила його сподівання.

Голос Куницького ставав дедалі тривожніший, у ньому бриніли страх і прохання, а відтак, уже поклавши трубку, стариган викрикнув з неприхованою розпукою в голосі:

– Що ж мені діяти? Що робити?

– А що сталося? – співчутливо запитав Дизма.

Куницький гепнувся на стілець і витер піт з лоба.

Шепеляючи ще більше, ніж завжди, почав розказувати Никодимові, що від нього вимагають документи, зв’язані з судом, і він мусить подати їх не пізніше як завтра до восьмої години вечора, але вирушити в Коборів не може, бо вранці об одинадцятій годині у нього аудієнція в міністра – адже вечірнім поїздом міністр виїжджає на цілий місяць.

– Рятуйте, коханий пане Никодиме, порадьте, що діяти? Як бути?

– Гм… рада проста: телеграфуйте в Коборів, хай вам вишлють ті папери!

– Ба! – вигукнув Куницький. – Якби ж то можна було! Папери лежать у сейфі, а ключі ж у мене.

– Ну, то треба зараз когось послати. У вас же є автомобіль. Може, шофера?

– Шофера?! Пане мій золотий! Як же я можу дати шоферові ключі від сейфа?! Там і гроші, і папери, і коштовності, і надзвичайно важливі документи… Боже, боже, що діяти, що робити?!

Дизма замислився.

– Ну гаразд, а чи немає в вас у Варшаві надійної людини?

– Нікого нікогісінько. Жодної живої душі!

– Ну, тоді ваші доставки лопнули.

– Але ж це мільйони, пане, це ж мільйони! – обурився Куницький. – Я роками про це мріяв! І ось тепер… Ах, який же я ідіот – чому не взяв із собою!..

– Що?

– Ну, ту зелену теку, що я вам показував… Пам’ятаєте?..

Враз Куницький плеснув себе по лобі. Хотів щось сказати, але прикусив губу.

– Так, пам’ятаю. Зелена тека, – спокійно мовив Дизма,

– Є один спосіб, – озвався по паузі Куницький, і в голосі його вчулося хитання. – Є один спосіб, але…

Дизма опустив очі, щоб Куницький не помітив у них чекання.

– Який спосіб?

– Гм… Не смію навіть просити… Але ви самі розумієте, як це важливо для мене… Для мене і для вас теж…

– Ну певно. Мільйони під ногами не валяються.

– Дорогий пане Никодиме! – вибухнув Куницький. – Ви єдиний, хто може врятувати справу.

– Я? – нещиро здивувався Дизма.

– Ви, ви, бо тільки вам я б довірив. Коханий пане Никодиме, золотий ви мій, не відмовте!

– В чому ж це?

– Правда, ви трохи втомитесь, але що то значить у ваші молоді роки! Коханий пане Никодиме, махніть ви до Коборова! – Він витяг з кишені шкіряний капшук, у якому побрязкували ключі. – Рятуйте мене, пане. На вас уся надія!

Никодим знизав плечима.

– Не люблю я ритися по чужих тайниках.

– Золотий ви мій! – Куницький благально склав руки.

Никодим вдавав, начебто він міркує.

– Це ж повинен летіти, як оглашенний… Не виспишся…

– То що ж мені діяти, що робити?! – розпачливо шепелявив Куницький.

Дизма барабанив пальцями по столу. Нарешті махнув рукою:

– Ну гаразд, хай вам грець, поїду.

Старий, шепеляючи, почав дякувати, тиснув Никодимові руки, але в маленьких рухливих очицях його Дизма виразно помітив вогники страху і недовіри.

– Який тут ключ?

– Оцей, ось оцей. А відмикається зовсім просто, треба тільки верхню розетку поставити на дев’ятку, а нижню – на сімку.

Дизма взяв олівець і записав собі цифри.

– Ну гаразд, переїм щось і поїду. Викликайте автомобіль.

За годину Никодим по короткій розмові з секретарем зійшов униз.

Біля брами на нього чекав Куницький. Стариган так хвилювався, що не міг і приховати цього. Раз у раз підозріливо зиркав на Дизму, востаннє пояснював йому, що тека з документами лежить угорі праворуч, що в ній геть усі папери, які стосуються процесу, отож більше ніде шукати їх не треба.

– Добре, добре, – перебив Дизма і відчинив дверцята автомобіля.

– Тільки ж не забудьте, коханий пане Никодиме, замкнути сейф. І розетки поверніть.

– Буде зроблено. Ну, до побачення. Гайда!

Авто рушило. Хвилин через п’ятнадцять уже були за містом.

Никодим витяг з кишені довгий, вузенький сталевий ключ і зацікавлено оглянув його.

– Така мала чортівня, – буркнув під ніс, – а стільки можна зробити з нею.

Автомобіль швидко мчав знайомим шосе. Незабаром став накрапати дощ, вкриваючи шибки дрібнесенькими крапельками. Починалися ранні осінні сутінки. Никодим підняв комір і, поринувши в роздуми, задрімав.

Зупинилися тільки раз, щоб замінити колесо, бо наїхали на гвіздок.

Було вже зовсім темно, коли попереду заблищали вогники Коборова.

Дизма вийшов біля під’їзду і дав шоферові розпорядження. Відчинилися двері, вибігли слуги.

– Пані дома? – спитав Дизма, не відповідаючи на уклони.

– Дома, ясновельможний пане. Пані в бібліотеці.

– Добре.

– Накажете доповісти?

– Не треба. Можете йти, я сам обійдусь.

Перейшовши темну залу, він одчинив двері.

Коло столу, схилившись над книжкою, сиділа Ніна. Не піднесла голови. Никодим зачинив двері і кашлянув.

Тільки тепер Ніна глянула на нього, і приглушений зойк вихопився у неї з уст. Схопилася, підбігла, обняла за шию.

– Ніко, Ніко, Ніко!..

Горнулася до нього, і обличчя її сяяло щастям.

– Приїхав, приїхав, мій солодкий, мій єдиний!

– Здрастуй, Ніночко.

– Боже, як я знудьгувалася за тобою!

– А я, думаєш, ні?

– Ну, сідай же! Ти надовго приїхав?

– На жаль, лише на кілька годин.

– Що ти кажеш? Але ж це жахливо.

– Так складається.

Вона кінчиками пальців гладила його обличчя.

Никодим коротко розповів, чого він приїхав, і додав, що зробив це з радістю, бо знав, що зможе провести з нею хоч кілька годин.

Ніна сіла йому на коліна і, перериваючи мову поцілунками, розказувала про свою тугу, про кохання, про надію, з якою вона чекає тієї щасливої хвилини, коли стане його жінкою.

– Якщо нічого не скоїться, – перехопив Дизма, – то ми поберемося раніше, ніж ти гадаєш.

– Як? А розлучення? Адже розгляд справ про розлучення тягнеться місяцями.

– Нічого страшного, тут обійдеться без розлучення. Я радився з адвокатом. Шлюб можна буде оголосити недійсним.

– Я на цьому не розуміюся, – з сумнівом мовила Ніна. – В усякому разі ти дуже добрий, що думав про це.

Подали вечерю. Обоє перейшли в їдальню. Ніна розпитувала Никодима про його теперішнє життя. Раділа, що він буває в Чарських і Розтоцьких, підтримує комітет, який розробляє проект створення Літературної академії, що в нього вже відкладено кілька десятків тисяч у банку.

Коли вже вставали з-за столу, лакей доповів, що шофер напоготові.

– Гаразд. Хай чекає.

Кинув оком на годинник і сказав, що мусить поспішати. Ніна хотіла піти з ним до чоловікового кабінету, але Никодим попросив, щоб вона ліпше зачекала.

– Чому? – здивувалась Ніна.

– Так… Бачиш, я повинен там прочитати деякі папери і зробити виписки… А якщо ти зі мною, то… хе-хе-хе… мені не до того… Зажди, я зараз повернусь.

Він запалив світло і розсунув важку оксамитову портьєру.

В заглибині стояв великий зелений сейф. Никодим задоволено оглянув його. Спало на думку, що злодіям довелося б добряче понатужитись, поки добралися б усередину цієї сталевої шафи, а він зробить це менше ніж за хвилину і без ніякого зусилля.