Карeра Никодима Дизми

Перший, кого Дизма впізнав у тісняві чорних фраків, був Терковський.

– Хай йому чорт! – стиха буркнув Никодим у той час, коли пролунали гучні акорди фортепіано.

Він поклав собі так маневрувати, щоб не стрічатися з Терковським. Гостей зібралося багацько, і зробити це було неважко, тим паче, що й Терковський навряд чи прагнув зустрічі з ним.

Але як же здивувався пан Никодим, коли за кілька хвилин узрів товстуна, який сунув просто на нього. Терковський потиснув йому руку і, легенько взявши його за лікоть, пошепки мовив:

– Ходімо покуримо.

Всі присутні дивилися на них, коли вони виходили з салону, зникаючи за портьєрою генеральського кабінету.

Там Терковський вийняв з кишені велику золоту цигарницю і, частуючи Никодима, щиросердо почав:

– Сто літ не бачив вас, шановний пане президенте…

Ошелешений, сповнений недовіри, Никодим мовчав.

– Як же ваше здоров’я? – вів далі товстун. – Я оце півтора місяця відпочивав і тепер почуваю себе чудово. Ви не повірите, пане президенте: я втратив сім кілограмів. Непогано, га?

– Нічого собі, – відказав Дизма.

– Нема нічого ліпшого, пане президенте, як відпочинок. Зміна середовища, о! Нові люди, нові справи, новий спосіб життя, нове оточення…

– Ви були в Жегестові? – спитав Никодим, аби щось сказати.

– Так. Освіжився там до пуття.

В салоні звучало фортепіано, з сусідньої кімнати долітала розмова гравців у бридж. Терковський говорив спроквола, глухим голосом, що виходив десь із середини, ніби з-під широкої білої манишки, його маленькі, безбарвні, мов у риби, очі глипали з-під жирних повік, а товсті короткі пальці, здавалося, пестили великий бурштиновий мундштук.

«Чого ця нечиста сила хоче від мене?» – сушив собі голову Дизма.

– А знаєте, пане президенте, – не змінюючи тону, тягнув Терковський, – я мав приємність зустрітися там з вашим давнім знайомим – нотарем Віндером. Дуже мила людина.

Терковський раптом замовк, а очі його допитливо впилися в обличчя Дизми.

– Що ви, кажете? – перепитав Никодим, який і справді не дочув.

– Зустрів вашого давнього знайомого.

Никодим зціпив зуби.

– Кого ж це?

– Пана Віндера. Дуже приємна людина.

– Як? Віндера?.. Не пригадую.

Напруживши всю силу волі, він трохи оволодів собою і примусив себе глянути Терковському просто в очі.

– Як? Не пам’ятаєте нотаря Віндера?

– Нотаря?.. Ні. Не знаю.

Терковський засміявся, і в голосі його виразно вчувалась іронія.

– А він добре вас пам’ятає. Ми їхали в одному купе, і цей милий стариган багато розповідав мені про вас і про Лисков…

У Дизми запаморочилося в голові. Отже, кінець? Катастрофа? Його викрито? До болю стис у кишенях кулаки. Майнула думка просто кинутися на Терковського, схопити його за шию, – жирну шию, яка складками перевалювалась через комірець, і душити, аж поки ця лестива пика не посиніє. Він скорчився весь, а м’язи так напружилися, що аж відчув, як вони тремтять.

– Вибачте, будь ласка, – почулося зненацька: якась жінка, проходячи, зачепила його.

Це вмить протверезило Дизму.

– Який Лисков? Про що ви розповідаєте? – він здвигнув плечима. – Все це якась нісенітниця. Ніякого Віндера я не знаю.

Терковський підняв брови і флегматично струснув попіл із цигарки.

– Ну, звісно, – відрік спокійно, – може, це якась помилка.

– Авжеж, помилка, – заспокоювався Никодим.

– Напевне. Тим більше я радий, що невдовзі ми зможемо це з’ясувати. На майбутньому тижні до Варшави приїде нотар Віндер. Я запросив його, бо це дуже, дуже мила людина. Очевидно, він казав про якогось вашого однофамільця, а може, родича… Хе-хе-хе…

Дизма не встиг відповісти. Концерт у салоні закінчився, загриміли бурхливі оплески і до кабінету ввійшло душ п’ятнадцять, тісним колом оточивши Дизму і Терковського.

До кінця вечора Никодим почував себе, мов на розжареному вугіллі; нарешті десь опівночі він пішов собі нишком.

Сік гострий дрібний дощ. Не застібаючи пальта, Дизма повільно прямував додому. Прийшов і, не роздягаючись, повалився на канапу.

Все ясно: тепер він у руках Терковського. А Терковський не прощає. Мстива тварюка. І мати з ним справу – це не те, що з якимось там Бочеком…

Здригнувся.

Встав, позапалював скрізь світло, зняв пальто, капелюх, фрак і почав ходити по кімнаті. В голові вирували думки, аж піт на лобі виступив.

Хіба прибрати з дороги Віндера?.. Може, й пощастило б де зробити… Але що з того?..

Коли вже Терковський напав на слід, що веде до Лискова, то його не зіб’єш. А якщо Віндера не стане, то – ого! – вмить догадається, чия це рука… Тоді не те що витурять – у тюрягу запроторять…

Просити?.. О ні, це нічого не дало б. Він добре знав, що за людина Терковський.

В голові у Никодима гуло. Він усю ніч не спав. Тепер почував себе страшенно самотнім, безсилим. Адже навіть Кшепицькому не можна було відкритися… Що робити?.. Що робити?..

Снідати Никодим не захотів, Ігнатові велів подзвонити до банку, сказати, що він занедужав і на роботу не прийде. Але вже за півгодини збагнув, що про його відсутність, чого доброго, дізнається Терковський. Він розсердився. З доброго дива випаяв Ігната і подався до банку. Навмисне обійшов усі відділи, заглянув до Вандришевського і вчинив йому скандал за спізнення з балансом, хоча напередодні сам дав директорові ще три дні. Кшепицькому буркнув «добрий день», а тоді замкнувся в своєму кабінеті.

Довго кмітував, чи міг Терковський уже розказати комусь про новини та свої підозри. Дійшов переконання, що така хитра людина не захоче розкривати свої карти. Як він використає їх? Дизма не сумнівався, що Терковському забагнеться з скандалом витурити і його, і Яшунського, і Пільхена…

Отож лишався єдиний спосіб: зараз же подати у відставку, зібрати скільки можна грошей – не забуваючи і про коборовський сейф, – узяти закордонний паспорт, та й махнути звідси, не чекаючи, поки до Варшави приїде нотар Віндер. На одруженні з Ніною, звісно, доведеться поставити хрест. Куницького треба випустити і якось уладнати з ним… Щоб не скаржився…

От чорт!..

Задзвонив телефон. Кшепицький доповідав, що прийшла графиня Конецьпольська і ще одна пані. Хочуть неодмінно бачити його.

– Скажіть, що я хворий.

– Казав, – виправдувався Кшепицький, – а вони наполягають, щоб я все-таки доповів, обидві певні, що ви їх приймете.

Похмурий, як ніч, Никодим поклав трубку і відчинив двері.

– Прошу, – мовив сухо.

З пані Конецьпольською була демонічна панна Стелла. Від цього настрій у Дизми ще погіршав.

Жінки заклопотано допитувались про його здоров’я, радили всяких лікарів. Наприкінці висловили певність, що слабування не завадить Магістрові відбути у визначений термін містерію Ложі. А термін цей припадає саме на завтра. На лихо, чоловік пані Конецьпольської сидить у маєтку, отож містерію можна провести тільки в квартирі Великого Тринадцятого.

Це вже до краю роздратувало Дизму.

– Ради бога, дайте спокій. Ниньки не до того.

– До завтра видужаєте, Магістре, – беззаперечно прорекла панна Стелла. – А обов’язок Трипроменевої Зірки треба неодмінно виконати.

– Що там – видужаю, не видужаю… – сердився Дизма. – Я здоровий, але у мене важливіші справи в голові.

Залягла мовчанка. Підперши кулаком голову, Никодим одвернувся до вікна.

– Пане Магістре, – стиха озвалася пані Конецьпольська, – у вас якась прикрість!

Никодим іронічно засміявся.

– Прикрість, прикрість… Ха-ха, прикрість… Є такі мерзотники, що на голову тобі лізуть…

– О Магістре, ви з кожним дасте собі раду, – переконано мовила панна Стелла.

Никодим пильно зиркнув на неї.

– Не з кожним. Як хто під тобою землю риє, наче свиня, зводить наклепи, гавкає, мов собака… Хоче тебе з грязюкою змішати, вижити…

Очі в панни Стелли звузилися.

– Хто це такий?

Дизма лишень рукою махнув.

– Скажи, Магістре, хто виступає проти тебе?

– Що там балакати…