Карeра Никодима Дизми

На обличчі покоївки, якій Дизма велів послати собі у спальні Куницького, він не помітив і тіні подиву.

Ніна журилася, що знову зостанеться сама, коли Никодим поїде до Варшави.

– Їдь і ти, Ніночко. Заберу тебе з собою.

– Ба! – всміхнулася вона. – Якби ж то можна було.

– А чому ні? – здивувався Никодим.

– Не личить. Як же! Хіба ти не розумієш, який скандал це викликало б?

– Пхе! – знизав плечима Дизма. – Велике діло! Ми ж поберемося. Зрештою, ти можеш жити в готелі, і ми бачитимемось щоденно.

Вона заплескала в долоні.

– Придумала, придумала! Тьотя Пшеленська! Житиму у тьоті Пшеленської!

– От бачиш.

– Але я не хотіла б довго бути в Варшаві. Не люблю міста. Найкраще почуваю себе в Коборові. Ми житимемо в Коборові, правда, Ніку?

– Ну звичайно. З мене вже досить тої Варшави. По самісінькі вуха.

– Який ти добрий! Ходімо, я заграю тобі що-небудь, що завше грала, коли мріяла про тебе.

Перейшли до вітальні. Ніна відкрила піаніно.

– А ти не граєш? – запитала.

– Граю тільки на мандоліні.

Ніна засміялася.

– Мабуть, жартуєш?

– Їй-богу.

– Це так кумедно – грати на мандоліні.

– Чому?

– Не знаю, але мені здається, що це має бути вельми забавно. Такий поважний президент, державний діяч, і раптом – мандоліна!

– Шкода, що я залишив інструмент у Варшаві. Заграв би й тобі одну річ.

Ніна поцілувала його в губи, та коли Никодим хотів обняти її, вона, сміючись, вимкнулась і почала грати.

– Гарно? – спитала, заплющуючи очі.

– Так. Навіть дуже гарно. А які слова до цього?

– Як це – слова? – здивувалась Ніна. – А-а! Ти думав, що це з опери? Ні, це соната, знаєш чия?

– Чия?

– Чайковського.

– А-а, гарна річ. А як називається?

– С-moll.

– Це моль? Смішно. Наче муха якась.

Ніна розвеселилась і обвила його руками за шию.

– Мій пан сьогодні в жартівливому настрої. Е-е… тепер я вже знаю: з тією мандоліною – то теж був жарт. Недобрий. Так насміхатися з своєї маленької Ніночки. Ніночка! Знаєш, мене ніхто так не називав… Ні-ноч-ка… Знаєш, може, це й не дуже красиво, але мені найбільше подобається. Ну, скажи…

– Ніночка… – мовив Никодим, а сам подумав: «Якого дідька вона причепилася до моєї мандоліни?»

– Я так це люблю, найбільше люблю. Ти вимовляєш так твердо, в твоєму голосі є така шерехатість, сила, ні – немовби наказ. Не відаю чому, але мені здається, що такий голос має бути в моряків, у яких горло просякло сіллю та йодом.

– Йодом? Виходить, моряки так часто змазують собі горло?

Ніна розсміялася.

– Ти сьогодні таки в чудовому гуморі. Знаєш, у тебе сущий талант говорити дотепи. Виголошуєш їх завжди так поважно, і це надає їм ще більшої сили комізму. Ти не уявляєш, яка я щаслива з тобою. Мені так легко, вільно і радісно. За багато, багато днів твоя маленька Ніночка вперше спатиме солодко і спокійно, їй не заважатимуть смутні гадки…

Никодим примружив око.

– Але заважатиме щось інше.

Ніна зашарілась і тісніше пригорнулася до нього.

– Ні, ні, – не вельми твердо перечила вона. – Ніночка солодко спатиме нагорі, а Нік солодко спатиме внизу.

– Про це нічого й говорити. Тепер уже все. Більше – ні слова.

– Ніку!..

– Годі!.. Домовились. Ніяких балачок. Як тільки слуги підуть, моя Ніночка прийде сюди.

– Не прийду, – дражнилася вона.

– Тоді я піду до тебе.

– І поцілуєш замок, – сміялася Ніна, тручись щокою об губи Никодима.

– Замок? Що мені той замок! Вмить виламаю двері.

– Ох ти, мій дорогий силач! Дай вушко, я щось тобі скажу. – Нахилилась, торкаючись губами його вуха, і прошепотіла: – Ніночка прийде до свого пана.

– Оце я розумію…

Минула вже одинадцята година, коли вони розійшлись, і Дизма рушив до спальні Куницького.

По дорозі засвітив світло в кабінеті і відімкнув сейф. На полицях стосами лежали банкноти. Він узяв одну пачку і погойдав нею в повітрі, немовби визначаючи вагу.

– Моє… Все моє. Гроші, сейф, палац, фабрика…

Роздягаючись, Дизма силкувався уявити собі, як він користуватиметься з цього величезного багатства.

Насамперед постановив завтра ж оглянути маєток і викликати службовців та дати їм вказівки. Саме складав у думці промову, яку він проголосить перед ними, коли скрипнули двері.

Прийшла Ніна.

Тої ночі Никодимові не судилося спати.

О сьомій годині слуги починали прибирати в палаці, і Ніна мала встигнути перебратися в свою спальню, перш ніж надійдуть лакеї.

Дизма запалив цигарку, поправив подушки.

«Якщо так буде завжди, – подумав, – то довго не потягнеш».

Хотів заснути, але не міг.

– Треба вставати, – буркнув і подзвонив.

Велів приготувати ванну і зараз же засмажити пряженю з десяти яєць та шинки.

– Тільки, щоб була жирна!

Одягнувшись, Никодим пішов до їдальні і вгледів, що стіл не накрито, яєчні не подано. Він вилаяв лакея, назвав його бовдуром, а коли той почав пояснювати, що пряженя простигла б, заревів на нього:

– Мовчи, дурню, не простигла б, якби ти вчасно зробив. Міг же дивитися, коли я виходитиму з ванної. Я вас навчу порядку, наволоч! Давай яєчню і скажи, щоб осідлали коня… Ні, стривай, скажи, хай запряжуть санки.

– Слухаю, ясновельможний пане.

Поснідавши, Никодим сів у маленькі елегантні санки, запряжені парою коней, і велів поганяти на папірню. В конторі його одразу ж вразило, що службовці пили чай.

– Це що таке, сто чортів?! – крикнув він. – Фабрика вам тут чи якась харчевня?

Службовці зірвалися на ноги.

– Що то за мода? Хіба вам за те гроші платять, щоб ви тут жерли?! Кур’єр! Де кур’єр?

– Я тут, пане президенте.

– Зараз же заберіть к чорту всі ці склянки! І щоб я їх більше ніколи не бачив. А ви можете жерти дома. Зрозуміло?

Пройшов через канцелярію і відчинив двері директорського кабінету. Там нікого не було.

– Де директор?

– Пан директор приходить о дев’ятій, – тремтячим голосом пояснив один службовець.

– Що-о?! О дев’ятій? Дармоїди чортові!

Зайшов на фабрику. Тут кипіла робота. Робітники віталися з Дизмою, киваючи йому головою, і в цьому жесті була підозріливість, непокора й побоювання, що його відчуває робітник перед роботодавцем.

Молодий інженер підскочив до Дизми і шанобливо поздоровкався з ним.

– Ну як тут, – спитав Никодим, – порядок?

– Усе в порядку, пане президенте.

– Скажіть своєму директорові, щоб приходив на фабрику о сьомій годині. Начальник повинен давати приклад своїм підлеглим.

Никодим подав йому руку і вийшов.

Млин, тартаки, стайні, хліви, гуральня – все це зайняло у нього півдня. Дизма пройшов через Коборів, мов грізна буря, лишаючи по собі справжню паніку.

Під’їжджаючи до палацу, побачив у вікні Ніну. Стояла, усміхаючись і привітно махаючи йому руками.

Вона була ще в шлафроку, але збігла у вестибюль.

– Звідки повертається мій володар? – спитала тихо, бо в сусідній кімнаті лакей накривав стіл.

– Оглядав господарство.

– І як же?

– Дуже багато ледарів. Я тепер їх візьму в шори.

– Коханий, я не хочу, щоб ти сам вів господарство. Після нашого шлюбу тобі треба взяти управителя. Подумай: це забирає стільки часу! Цілий день тебе не було б дома. А я не хочу лишатися сама. Зроби так, Ніку?

– Вже зробив, – засміявся він.

– Тобто?

– Найняв управителя.

– Справді? Це чудово.

– Якщо ми на кілька місяців поїдемо до Варшави, то хтось же має пильнувати, бо інакше весь Коборів розкрадуть.

– А кого ти найняв?

– Є такий Кшепицький, ти, здається, знаєш його?

– Як? Зизьо? Зизьо Кшепицький, ад’ютант тьоті Пшеленської?

– Ага, він і є.

– Кумедний хлопець. Колись до мене залицявся. Але в той час репутація у нього була не блискуча.

– Правду кажучи, я нічого поганого про нього не чув. Як тільки заснували банк, він став моїм секретарем.

– І ти задоволений?

– А чому ні? Ти, може, не хочеш, щоб він був управителем?