Карeра Никодима Дизми

– Господи! – крикнув Бочек і поточився до риштака.

В голові у нього шуміло, в роті відчував смак крові.

Але бандити ще не скінчили свого. Один нахилився над нещасним і гамселив його кулаками в живіт, у груди, другий вискочив на брук і з страшною силою зацідив йому двічі підбором в обличчя.

Жахливий біль підняв товстуна. З неймовірною, як для нього, швидкістю він схопився на ноги і розпачливо заревів:

– Пробі! Рятуйте!..

– Заткни йому пельку! – захекавшись, прошипів щуплий чоловік.

Другий схопив капелюх нещасної жертви, що лежав на пішоході, і притис його до спотвореного обличчя.

– Рятуйте!.. Рятуйте! – не переставав кричати Бочек.

Віддалік на розі вулиці зупинилася якась постать.

– Ша, Франек, хтось іде.

– Рятуйте! Рятуйте!..

– Нічого не зробиш, доведеться його помацати.

Клацнула пружина складаного ножа, і широке, довге лезо тихо впилося по саму рукоятку в тіло.

Раз, вдруге, втретє…

– Готовий.

Витер ніж об пальто товстуна. Інші два швидко обшарили його кишені. Годинник, паспорт, гаман…

По хвилі Крохмальна вулиця була знову пуста. Небо починало вже сіріти, коли сюди завернули два поліцейські на велосипедах. Нічний патруль.

– Глянь-но, – гукнув один, – там хтось лежить.

– Видно, п’яний.

Зіскочили з велосипедів, побачили калюжу крові і зразу збагнули, в чому річ.

– Обробили, як кабана.

– Помацай пульс.

– Він уже холодний.

– От народ, собачої матері! Треба їхати до комісаріату.

– Це вже третій на цьому тижні.

Почав мрячити дощ. Дрібний, холодний осінній дощ.

Президент Никодим Дизма згорнув газету і почав барабанити пальцями по сукну письмового столу.

– Що ж я тут зроблю!.. – знизав плечима.

Спочатку, дізнавшись про смерть Бочека, він злякався. Адже слідство рано чи пізно могло добратися до нього. Крім того, Никодим боявся, що привиддя вбитого не даватиме йому ночами спати.

Але думка про те, що цієї дуже небезпечної людини вже немає, що тепер відпала загроза, яка досі висіла у нього над головою, – ця думка була сильніша від страху, і з часом усі побоювання зникли.

Хто ж запідозрить, що він, президент банку, намовляв якихось бандитів на вбивство!

Зрештою, хіба він, Никодим Дизма, винен у смерті Бочека? Вій же не хотів цього.

– Сам винен. Дурне сало… Догедзькався.

До кабінету ввійшов Кшепицький. Зачинив за собою двері і, таємниче всміхаючись, мовив:

– Пане президенте, чи не приймете ви одного клієнта? Дуже цікавий клієнт.

– Хто?

– Ваш добрий знайомий.

Дизма побілів, як полотно. Зірвався з місця і, тремтячи всім тілом, запитав не своїм голосом:

– Хто?!

Його пойняв нелюдський жах: там, за дверима, жде Бочек, закривавлений, з геть роз’юшеним обличчям…

– Що з вами, пане президенте? – стурбовано запитав Кшепицький.

Дизма обперся об письмовий стіл.

– Ви хворі?

– Ні, ні… Так хто ж там?

– Куницький.

– Ах, Куницький… Добре…

– Приймете його?

– Добре.

За хвилину до кабінету вбіг рум’яний і рухливий, як завжди, Куницький. Ще з порога почав вітати пана президента, з нечуваною швидкістю сиплючи шепелявими словами.

Никодим кілька хвилин дивився на нього, неспроможний зосередитися, аби зрозуміти, що той каже.

– Бо хоч мені, коханий пане Никодиме, років дедалі більше, а я не старію. Та й у вас прегарний вигляд. Що ж там у політиці? Га? Як справи? Скаржаться всі на застій, на податки, золотий мій пане. Адже цей податок на торговий обіг просто ріже людей! І ще державні поставки. Їй-богу! Ловкий у вас кабінет – обладнаний зі смаком, стильний. Може б ви, коханий пане Никодиме, зробили мені ласку… не відмовте, любий, поснідайте зі мною – я з самого ранку ріски в роті не мав… Чудовий кабінет. Чи ви не виберетесь до мене, в Коборів? Правда, погода собача, але зате спокій, спокій. Для нервів то вельми корисно. І Ніна буде рада, вона, бідолашна, така самотня… Приїхали б на кілька днів, га?

– А чого ж, можливо, на наступному тижні приїду.

– От спасибі, золотий ви мій, велике вам спасибі. Ну, то ходімо ж на сніданнячко. Може, до «Бахуса», га?

– Дякую, але я не можу. Сьогодні я снідаю у князя Розтоцького.

Никодим збрехав, однак повідомлення викликало ефект, на який він і розраховував. Куницький був у захопленні і почав одразу ж перелічувати всі можливості, що їх відкривають людині такі величезні зв’язки, як у коханого пана Никодима.

Тепер виплила і справжня причина візиту: шпали. Стариган підлещувався, манірничав, сипав цифрами баришів, що їх вони обидва матимуть, якщо доб’ються доставок шпал; тлумачив, що в крайньому разі, коли вже йому, Леонові Куницькому, через той процес не захочуть дати доставки, то, можна ж їх узяти на пані Ніну Куницьку.

– Не знаю, – боронився Дизма.

– Хе-хе-хе, але я знаю, що коли ви, коханий пане, лишень пальчиком кивнете… Ну, золотий ви мій, побалакайте з міністром шляхів сполучень!

Він доти морочив голову Никодимові, аж поки той не згодився.

– Тільки ви не виїжджайте, бо, може, треба буде домовлятись, а я на цьому не розуміюсь.

Куницький зрадів і запевнив коханого пана президента, що він, звісно, не виїде, або в разі потреби дати якісь довідки, хоч і певен, що людина з такою геніальною головою цієї потреби не матиме.

Зайшов Кшепицький з кореспонденцією і це перервало потік його красномовства. Куницький попрощався з Дизмою, сказав, що навідається завтра, і вийшов.

– Це відомий спритник, – зауважив Кшепицький.

– Ого, ще й який! – потвердив Никодим. – Такого нелегко обкрутити кругом пальця.

– По-моєму, пане президенте, на всякого великого спритника є ще більший, котрий пошиє його в дурні.

Дизма щиро розсміявся. Він уважав себе саме за такого «ще більшого» спритника, йому здалося, що це розуміє і Кшепицький, – так фамільярно той усміхнувся.

– Ну, що там ви кмітуєте? – спитав Дизма.

– Кмітую, – відповів Кшепицький, опускаючи очі, – що в наш час на коні той, хто вміє добре користатися з нагоди.

– Яка ж це нагода?

Кшепицький задрав голову, провів рукою по борлаку, що гостро виступав уперед, і недбало кинув:

– Коборів – добрячі грошенята.

– Ого!..

– Не кожному так щастить.

Дизма покивав головою:

– А от Куницькому пощастило.

– І вам… може пощастити.

Никодим недовірливо глипнув на секретаря.

– Мені?..

– Світ належить тим, хто вміє наступити ногою на свою совість.

– Тобто, бути безсовісними?

Кшепицький не відказав, тільки пильно стежив за очима Дизми.

– Пане президенте, – процідив він по хвилі, – ви знаєте, що я до вас більше ніж прихильний.

– Знаю, – мовив Дизма.

– Отож, буду щирий. Для вашого ж добра і – не заперечую – для мого теж. Сьогодні втрачає тільки той, у кого немає третьої клепки в голові.

Він замислився, і Никодим нетерпляче вигукнув:

– Ну кажіть же, до дідька!

– А ви, пане президенте, не розгніваєтесь?

– То що ж, ви маєте мене за дурня?

– Борони боже, я ж тому й кажу… – він присунув стілець і раптом став поважний. – Пане президенте, дружина Куницького і досі закохана в вас?

– Ще й як! Щодня отакенні листи присилає.

– Це вельми добре.

Нахилившись ближче до Никодима, він стиха почав говорити.

Минула вже третя година, коли обидва вийшли з банку і сіли в автомобіль.