Карeра Никодима Дизми

Никодим упевнено йшов вулицею і нарешті штовхнув вузенькі двері.

В ніс одразу вдарив запах пива і кислої капусти. Широка засклена стойка з білими завісками займала половину невеличкої зали; кам’яну підлогу було посипано свіжою тирсою.

Із-за зеленої портьєри долинали голосні звуки гармошки і скрипки. Коло прилавка стояв похмурий чоловік з червоним обличчям і дві підстаркуваті жінки. Біля буфета тільки за двома столиками сиділи люди.

Никодим підійшов до стойки.

– Велику? – спитав господар.

– Наливайте, – згодився Дизма.

Випив і взяв кусочок оселедця.

– Ну, як справи, пане Малиновський?

– Так собі, помаленьку.

– А грає ще у вас Амброзяк, гармоніст Амброзяк?

– А що? – недовірливо зиркнув господар.

– Налийте, – сказав Дизма.

Випив і закусив грибком.

– Ви не пам’ятаєте мене, пане Малиновський, га?

– Стільки людей, – байдуже мовив шинкар.

– Я Поздрай. У барі «Біля слона» грав, на Панській вулиці.

– На Панській?

– Так. Мандолініст. Мене звати Поздрай.

Шинкар знову налив чарку, вже не чекаючи, поки Дизма попросить.

– А-а, пам’ятаю… Ну і як воно?

– Живу собі…

Ковтнув горілку і, кивнувши підборіддям на зелену кретонову завісу, спитав:

– Амброзяк там грає? Скажіть, не бійтесь – це мій товариш…

– Грає, – кинув шинкар.

Никодим узяв зубочистку в рот і трошки відхилив завісу. Там людей було більше, і оркестр грав довго, видно, на замовлення.

Однак гармоніст помітив Дизму і, як тільки скінчили танго, підійшов до нього.

– Добрий вечір, Поздрай!

– Доброго здоров’я, – майже весело відповів Дизма. – 3 цієї нагоди дайте нам, пане Малиновський, пива – два великі.

– Ну, коли прийшов давній приятель, – додав гармоніст, – то дайте ще дві з краплями.

Випили.

– Є якесь діло? – поцікавився Амброзяк.

Никодим кивнув головою.

– А де ви тепер?

– Я? – Дизма трошки повагався, тоді відповів: – Ет, у провінції.

– Нічого живете?

– Живу.

– Ну, якщо у вас є діло, то сядьмо осторонь.

Узявши свої кухлі, вони пересіли до вікна.

– Амброзяк, – почав Дизма, – ви повинні, по давньому знайомству, зробити мені одну річ…

– Яку саме?

– Мені потрібно трьох-чотирьох хлопців, таких, що не бояться і чисто працюють.

– Мокра робота? – стишив голос гармоніст. Никодим погойдався на стільці.

– Один тип допік мені до живого.

– І що, треба уколошкати?

Дизма почухав плече.

– Ні, навіщо, тільки замкнути рота, щоб не патякав…

Гармоніст перехилив чарку і сплюнув.

– Можна, чому ні, тільки доведеться викласти злотих сто… А то й сто двадцять…

– Це буде, – відповів Дизма.

Амброзяк кивнув головою, встав і зник за завісою. Дизма ждав. За хвилину гармоніст привів невеличкого білявого чоловіка з усміхненими очима.

– Познайомтеся, колего Поздрай: Франек Левандовський.

Білявий подав руку – вона була велика і вузлувата.

– Хто вмер? – весело спитав він.

– Та так… – у роздумі протягнув Дизма. – Невеличке діло.

– Як діло, то й могорич буде?

Никодим кивнув шинкареві.

– Пане Малиновський, дайте пляшку чистої і свинячу котлету.

Амброзяк нахилився до товариша:

– Франек, а кого ти візьмеш?

– Думаю, що Антек Клявіш піде і Тесць. Вистачить.

– Трьох вистачить? – сумніваючись, мовив Никодим.

– А що, такий дужий?… Бувалий чи зелений?

– Зелений. З провінції. Товстий, як бочка.

– Зробимо, – кивнув головою Франек. – А ви, звиняйте, хто такий?

– Що тобі до того, Франеку, – втрутився Амброзяк. – Мій приятель – і все. Чого ти скрізь соваєш свого носа?

– Не соваю, просто цікавлюсь. Ну, то розказуйте.

Дизма схилився над столиком і почав пояснювати.

Левандовський і гармоніст пили, не виливаючи за комір, Дизма підтримував компанію. Отож незабаром господар забрав порожню пляшку, а натомість поставив повну. Не чекаючи замовлення, приніс іще холодну котлету і солоний огірок. Він знав, що коли в когось «розмова» з Левандовським, то без горілки не обійдеться.

Амброзяка кілька разів кликали в оркестр, він уставав, потім знову вертався до столика.

Господар засвітив газову лампу. Двері раз по раз відчинялись, до харчевні заходили нові й нові люди. Майже всі вони кланялись Левандовському, а той у відповідь недбало кивав головою.

Никодим багато чув про нього. Але ніколи не припускав, що цей уславлений бандит, ніж якого не в одного викликав пошану, може мати такий хлопчакуватий і лагідний вигляд. У всякому разі він знав, що віддає справу у надійні руки.

Близько восьмої години Дизма розплатився і делікатно підсунув Франекові стозлотівку.

– І головне – обшукайте кишені, щоб ніякого сліду не було, – велів, потискуючи на прощання вузлувату руку.

Коли Никодим виходив, Амброзяк провів його до дверей і, запевнивши, що Франек – це камінь-залізо, попросив позичити йому десять злотих. Потім, ховаючи гроші в кишеню, не без іронії зауважив:

– Ви там у селі наживаєтесь. Грошей – як снігу.

– Та так собі.

Вулиця була порожня. Никодим дійшов до рогу Вольської і став на трамвайній зупинці.

Незабаром підійшла «дев’ятка».

Цирк був повний. Серед загального гамору гостро вирізнялися голоси хлопчаків, які снували в натовпі:

– Шоколад! Лимонад! Вафлі!

Саме в ту хвилину, коли входив Никодим із паннами Чарськими, оркестр заграв марш, і на арену один по одному виступили атлети.

Їх було душ десять. Усі – здоровенні мужчини з потворно великими м’язами і товстими, як у биків, шиями, у коротеньких трико, що відкривали складки волосатої шкіри.

Вони чітко марширували навколо арени.

Коли Дизма і його супутниці дісталися до своєї ложі, в якій уже сидів полковник Вареда, панна Марієтта Чарська розсміялася:

– Скільки м’яса!

Атлети привітались.

– Ото Мік, – повідомив Вареда. – У нього постать хлопця, але він дужчий од багатьох із цих гіпопотамів.

Потім силачів представили.

Атлети стояли поряд, а суддя біля столика жюрі називав їх. До кожного прізвища додавав якийсь титул: чемпіон Англії, чемпіон Бразілії, чемпіон Європи тощо.

Двоє прізвищ глядачі зустріли оплесками. Так вітали чемпіона Польщі – Вєлягу і гіганта-італійця Тракко.

Відтак атлети пішли з арени. Лишилося тільки два супротивники: опасистий німець з довгими, як у мавпи, руками і стрункий мулат Мік; поруч із своїм супротивником мулат був наче антилопа, яку ось-ось розтопче носоріг.

Пролунав свисток, і противники зійшлися.

– Уже взяв його! – вигукнув Дизма, побачивши, як мулат од самої ваги німця упав на килим.

– Ні, брате, – всміхнувся Вареда, – треба добряче помучитись, поки цього в’юна покладеш на обидві лопатки.

І справді, мулат спритно вислизнув з лап супротивника, а коли той, хропучи од натуги, трошки підняв його, щоб знову кинути на килим, Мік несподівано відштовхнувся ногою од землі. Здавалося б, це могло тільки помогти німцеві, а вийшло зовсім навпаки. Смугле тіло мулата, описавши дугу, мелькнуло над головою противника, і німець, що тримав його під руки, втративши рівновагу, упав навзнак. У ту ж мить мулат стрибнув і опинився у нього на грудях.

Суддя із свистком у роті підбіг саме вчасно, щоб уловити мить, коли обидві лопатки німця торкнулися килима. А тривало це буквально одну мить, бо переможений, дико заревівши, схопився і скинув із себе свого покорителя так легко, як кінь викидає з сідла невправного вершника.

А проте боротьба скінчилась, і голова жюрі оголосив про перемогу мулата. Мік усміхався і кланявся на всі боки, дякуючи за гучні оплески.

Зате переможений виходив з арени, лаючись, під свист глядачів.

– Ах, який же він гарний, цей мулат! – захоплювалась Марієтта Чарська. – Наче з бронзи! Пане Никодиме, як ви гадаєте, це був би великий скандал, коли б ми забрали його з собою на вечерю?

– Ну що ти, Марієтто, – стримувала її сестра.