Карeра Никодима Дизми

– О восьмій.

Дизма попрощався з секретарем і ліг спати. Надіваючи піжаму, побачив, що на шиї у нього золота зірка. Хутенько зняв її, поклав у сірникову коробочку і заховав у письмовому столі, а вимикаючи світло – про всякий випадок перехрестився.

На другий день сталося те, чого Никодим і ждав. О першій годині прийшов Бочек. Справді, поводився він надто самовпевнено. Від нього здалеку тхнуло горілкою.

Дизма змінив тактику.

Подав Бочекові руку, підсунув стілець і спитав якнайлюб’язніше, чим він може служити. Зате Бочек, почуваючи себе дедалі впевненіше, не стримувався. Він дійшов навіть до такої фамільярності, що поплескав пана президента по плечі.

Це вже було над міру. Дизма зірвався з місця і ревнув:

– Геть звідси, мерзотнику! Вон!

Глузливо дивлячись на нього, Бочек підвівся.

– Ти ще згадаєш мене… Диви-но, яка цяця!

– Чого тобі треба від мене? Грошей, негіднику, хочеш? – сатанів Дизма.

Бочек знизав плечима.

– І гроші знадобляться.

– У-у… сволота!..

Никодим вийняв з кишені двадцять злотих; подумавши, додав ще двадцять.

– Чого ви сердитесь, пане Никодиме, – примирливо почав Бочек. – Я ж вам не хочу зробити ніякої кривди…

– Не хочу, не хочу… А чого ж ви ляпаєте язиком перед моїм секретарем, га?

Бочек сів.

– Ша, пане Никодиме. Чи не ліпше нам жити в злагоді? Ви мені допоможете, я вам не шкодитиму…

– То що, може, я вам не дав посади?

– Що то за посада, – здвигнув плечима Бочек. – Вісім годин марудишся за якісь гам дурні чотириста злотих. До того ж на фабриці такий шум, що нерви не витримують. Це не для мене…

– Може, вас міністром призначити, га? – глузливо спитав Дизма.

– Що ви кепкуєте, пане Никодиме, а вас же за що призначили президентом банку?

– Бо в мене є голова на в’язах, тямите?

– У кожного своя голова. А я так гадаю, що коли ви можете бути президентом банку, то просто безчесно, щоб я, колишній ваш начальник, не мав зарплати хоча б злотих вісімсот.

– Ви здуріли, пане Бочек? Вісімсот злотих! Хто ж вам їх дасть?

– Тільки не кривіть душею, пане Никодиме. Я ж знаю, – коли ви постараєтесь, то знайдеться не один такий, що дасть.

Очі Дизми спалахнули ненавистю. Раптом він надумав.

– Ну гаразд, пане Бочек, я бачу, що треба… Гм… можу запропонувати вам посаду заступника директора державних спиртових складів… Хочете?

– Це вже, напевне, буде лучче. Може, й квартиру дадуть? Треба ж буде сім’ю перевезти.

– Звичайно, є й квартира. Ловке помешкання – чотири кімнати, кухня, безплатне опалення і світло.

– А жалування?

– Жалування буде злотих тисячу.

Бочек розчулився. Він встав і схопив Дизму в обійми.

– От бачите, пане Никодиме, ми з вами земляки, то повинні помагати один одному.

– Аякже, – підтакнув Никодим,

– Я завжди був вашим другом. Інші цуралися вас, казали: байстрюк, незаконний, підкидьок…

– Перестаньте, ну його к чорту!

– Я ж і кажу: усі в Лискові були проти вас, а я нічого, навіть приймав вас у своєму домі…

– Велика честь, – зневажливо скривився Дизма.

– Колись була велика, – флегматично зауважив Бочек. – Але що нам сперечатися.

Никодим сидів похмурий, як ніч. Нагадування, що він підкидьок, перевернуло йому душу. Зненацька Никодим зрозумів, що для них двох – для нього і для Бочека – мало місця у Варшаві… Не тільки в Варшаві.

Якби Бочек міг тепер прочитати думки свого колишнього підлеглого, світлий образ безслідно зник би з його обличчя.

– Так ось, пане Бочек, – почав Дизма, – приходьте завтра і принесіть усі свої документи, геть усі документи, бо добитися для вас такої посади – справа нелегка. Доведеться багато балакати, доводити, що ви зможете бути заступником директора.

– Щиро дякую, пане Никодиме, ви не пожалієте.

– Знаю, що не пожалію, – пробубонів Дизма. – Тепер іще одне: нікому ані слова, бо на це місце душ сто охочих буде, тямите?

– Авжеж тямлю.

– От і домовилися. Завтра об одинадцятій.

У двері постукали, і на порозі став Кшепицький.

Товстий Бочек хитро моргнув Дизмі і вклонився йому так низько, як тільки міг зігнутися.

– Уклінне шанування вам, пане президенте, все буде зроблено так, як ви наказали, пане президенте.

– До побачення. Можете йти.

Никодим помітив, що Кшепицький, вдаючи, ніби він розглядає папери, які тримав у руках, стежив куточком ока за Бочеком, аж поки той не вийшов з кімнати.

– Ну що там, пане Кшепицький?

– Усе гаразд. Оце запрошення до цирку.

– А-а, підемо.

– Дзвонила ще графиня Чарська, але я сказав, що ви зайняті.

– Шкода.

– Хе-хе-хе… Я вас розумію. Ці панни Чарські то – ого!.. Торік…

Він не докінчив, бо до кабінету, не зачинивши за собою дверей, влетів полковник Вареда.

– Привіт, Нікусь! Де це тебе ангели носять?

– Здрастуй, Вацю.

Кшепицький уклонився і вийшов.

– Знаєш, брате, – гукнув полковник, – я зайшов до тебе, бо подумав, чи не вибрався б ти в цирк – сьогодні приїхав отой Тракко, – знаєш? – найдужчий силач світу, боротиметься з нашим чемпіоном Вєлягою.

– Знаю, навіть збираюся піти.

– Чудово! – клепнув він Дизму по коліні. – Буде вся компанія – Ушицький, Уляницький, Романович із дружиною…

Задзвонив телефон. Кшепицький доповів, що то знову графиня, чи з’єднувати?

– Давайте… Алло!.. Так, це я… Доброго здоров’ячка, пані… – Никодим затулив трубку рукою і шепнув Вареді: – Це графиня Чарська!

– Фю… фю… – покрутив головою полковник.

– Ні, ви зовсім не перешкоджаєте.

Притримавши трубку плечем, Дизма запалив цигарку, якою почастував його полковник.

– Але ж я не розуміюсь на літературі… Слово честі… А коли це? Ну гаразд, гаразд… А як здоров’я вашої сестрички? Гм… Знаєте, і я теж, але по телефону про це ліпше не говорити… Що? До театру? Е-е… Знаєте що, може б ви і ваша сестра пішли зі мною в цирк?.. О ні, сьогодні бореться найдужча в світі людина… Як?.. Вацеку, як його звати?

– Тракко.

– Тракко, італієць. Ні, тут у мене сидить мій друг, Вареда…

– Нікусь, скажи, що я цілую їй ручки.

– Цілує ручки… Буде, аякже… Ну от і добре. Заїду по вас на своєму автомобілі… До зустрічі. – Він поклав трубку і всміхнувся. – Ох оці баби, ці баби!..

– Підуть? – спитав полковник.

– Ще б пак!

– Ну то їдьмо обідати.

– Візьмемо і Кшепицького.

– Як хочеш, – погодився Вареда.

В ресторані зустріли Уляницького, і зразу стало весело.

– Ви вже знаєте анекдот про бульдога та пінчера? – спитав він, коли подали каву. – Ну, знаєте?

– Гляди! – застеріг його Вареда. – Не забувай, що той, хто розповість давній анекдот, ставить пляшку коньяку.

– Не мудруй, Вацусь, – прибравши поважного вигляду, дорікнув йому Уляницький. – Адже Лікургом, який впровадив цей закон, був я сам. Так слухайте. От сидить собі на розі Маршалківської гончак…

– Ти ж казав – бульдог…

– Не заважай. Сидить собі гончак і дивиться, а з Саксонського парку мчить бульдог, величезний бульдог…

Дизма підвівся й промимрив:

– Вибачте, я на хвилинку.

– Ти знаєш цей анекдот? – спитав Вареда.

Никодим не знав, проте відповів:

– Знаю.

Швиденько надів плащ, швейцар широко розчинив перед ним двері, і Дизма вибіг на вулицю.

Шофер натиснув стартер, відчинив дверцята.

– Можете їхати додому, – сказав Никодим.

Хвилину постояв на пішоході, поки машина від’їхала, а тоді подався до Бєлянської вулиці і сів у таксі.

– Ріг Каролькової і Вольської.

Коли він грав на мандоліні в барі «Біля слона», то часто бував у цих краях з товаришами і випадковими компаньйонами. Вряди-годи, в доброму гуморі, відвідувачі бару забирали з собою весь оркестр.

На довгій вузькій Карольковій вулиці таких барів було кілька.

Автомобіль став, Никодим заплатив і, почекавши, поки шофер од’їхав, повернув на Каролькову.

Обабіч височіли одноманітні споруди з червоної цегли – заводи. Кам’яні мури подекуди розділяв то високий паркан, а то невеличкий дерев’яний будинок, у вікнах якого за жовтими фіранками блимало світло маленьких лампочок. То були робітничі харчевні, так схожі одна на одну, що їх важко було й розрізнити.