Карeра Никодима Дизми

Коли вже всі келихи були повні, кожна жінка взяла собі один, а найбільший панна Стелла подала Дизмі.

Кімнату сповнював тепер гомін, жінки стиха перемовлялися. Никодим одразу хильнув чималенько і, цмокнувши язиком, зауважив:

– Чудове вино!

– Насищаймося ж благостинею пейотлю [31], – пишномовно проголосила панна Стелла.

Келихи були вже порожні, їх наливали знову.

– Що в цьому вині є? – спитав Дизма.

Панна Чарська, що стояла поруч, сіла на бильце крісла і, доторкнувшись губами до вуха Никодима, мрійливо мовила:

– Божественна отрута пейотлю, божественна… Ти відчуваєш, мій пане, як у жилах вирує кров?.. Правда? І чуєш такий чудовий спів, і бачиш стільки барв… Правда ж?

– Правда, – потвердив він і вихилив келих до дна.

Никодим і справді відчував, що з ним діється щось незвичайне, його раптом охопила радість, усе навколо стало таке гарне, барвисте, навіть присадкувата панна Стелла була повабна і спокуслива.

А втім у всіх настрій змінився до невпізнання. Жінки, сміючись, оточили Никодима, в кімнаті лунали веселі вигуки, мелодії фривольних пісеньок. Одна жінка брязнула келихом об стіну і, крикнувши: «Евое!», враз скинула з себе шлафрок. Почала танцювати.

– Браво! Браво! – загукали інші.

Ще мить – і килим покрився білими плямами шовку…

У келихи все підливали вино, а з маленького флакончика туди спливали ясно-зелені краплі чарівної рідини.

Хтось штовхнув свічник, він упав, і кімнату залила темрява, душна, криваво-червона темрява, сповнена жагучого шепоту і спазматичного, несамовитого сміху.

………………………………………………………………………………

………………………………………………………………………………

……………………………………….………………………………………

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Крізь щілини важких фіранок до кімнати вдерлася червона смуга світла. Заходило сонце.

Никодим важким рухом потягнувся до годинника.

Була шоста.

Дивно. Він не відчував ні головного болю, ані несмаку в роті, як це звичайно буває після добрячої пиятики.

Він тільки страшенно ослаб. Важко було не лише зробити будь-який рух, а навіть розплющити очі.

А проте мусив уставати. Адже йому треба було їхати до Варшави. Що там у банку подумають…

Никодим подзвонив.

З’явився поважний лакей і повідомив, що ванна готова.

Дизма ліниво натягнув піжаму і перейшов у ванну. Глянув там у дзеркало і аж жахнувся: блідий як полотно, під очима широкі синці.

– Сто чортів, – вилаявся, – оце так прикрасили!..

Одягнувся і, ледве тягнучи ноги, спустився вниз. Тут уже чекала пані Конецьпольська. На його привітання вона мляво подала руку.

– Хочете їсти?

– О ні, дякую.

Куточком ока зиркнув на неї і зустрів грайливий, як завжди, погляд. Никодим почервонів по самісінькі вуха.

«Ну й чортяка, – подумав, – ніякого стиду. А, либонь, не могла ж забути!..»

– Я хотів би вже їхати, – озвався він після паузи.

– Будь ласка, автомобіль до ваших послуг.

У прощанні не було нічого незвичайного, і це ще більше бентежило Никодима. Коли авто повернуло на шосе, він озирнувся і впевнено сказав:

– От свині!

– Слухаю, ясновельможний пане… – обернувся шофер.

– Їдьте, їдьте, я не до вас.

– Вибачте.

Дизма думав про минулу ніч. Було трохи маркітно. Згадував, що все відбувалося не без участі диявола, і це гнітило його найдужче. Зате інше радувало: відкриття, що в цьому високому колі він має такі самі права, як і граф чи князь. Ба, навіть більші, його мусять слухати, і хай він тільки пальцем кивне – кожна з них прийде як перша-ліпша вулична дівка.

А скільки разів він бачив цих гордих, елегантних дам і уявляв їх зовсім не такими. Які ж далекі від дійсності оті його уявлення…

Никодим задоволено розсміявся.

«Правду каже Кшепицький: усі вони однакові…»

Почав накрапати дощ. Коли автомобіль зупинився на Спільній, лило вже як з відра.

Дизма швидко перебіг пішохід і ввійшов у двері. Гірше було на сходах. Він піднімався так, мов ніс величезний тягар.

«Прислужилися, трясця їхній матері!»

Ігнат зустрів хазяїна повідомленням, що за два дні – вчора і сьогодні – було з десяток відвідувачів, а пан секретар приходив кілька разів і все запитує по телефону, чи не приїхав пан президент. А найгірший був один нахаба. Лаявся і конче хотів сам обійти все помешкання, бо не вірив, що пана президента немає. Казав, що пан президент ховається від нього…

– Який він із себе? – спитав Дизма.

– Такий низенький, товстий.

– Не казав, як його звати?

– Казав… Якийсь Бончек чи що…

– Сто чортів! – вилаявся пан президент. – І чого ще цьому негідникові треба!?

– Якщо він, пане президенте, прийде ще, то я можу спустити його зі сходів, – запропонував Ігнат.

– Ні, не треба.

Задзвонив телефон. Говорив Кшепицький. Є вельми важливі справи, чи не можна йому зараз приїхати?

– Щось сталося?

– Ні, нічого особливого.

– Ну то я жду.

Велів Ігнатові приготувати чорну каву, а сам ліг на канапі. Замислився, чи розповідати Кшепицькому про те, що спіткало його у графині Конецьпольської… Дійшов думки, що це могли б сприйняти як зраду, а ризикувати не хотілось.

Ігнат приніс листи. Це була тільки приватна кореспонденція, якої секретар не розпечатував. Тут було три нові листи од Ніни і дуже довга телеграма Куницького – він просив Дизму прискорити справу із шпалами, бо це питання тепер дуже важне.

За читанням цієї телеграми його й застав Кшепицький. Секретар пожартував щодо прогулянки з графинею Лялею, розповів кілька анекдотів, мимохідь згадав, що в банку все гаразд, і між іншим запитав:

– Хто це такий, пане президенте, отой Бочек?

Никодим зніяковів.

– Бочек?

– Такий товстий чолов’яга. Щодня приходить у банк і так нахабно лізе на прийом до пана президента, ніби певен, що ви його приймете. Це ваш знайомий?

– Так, знайомий…

– Бо, знаєте, мені здавалося, що в нього не всі дома.

– Чому?

– Бо коли я відповів, що пан президент приймає в п’ятницю, він почав скандалити. «Що там, каже, у п’ятницю, в п’ятницю великий пан президент може приймати кого хоче, а вам, ось побачите, він ще дасть прочуханки за те, що не пускаєте мене. Цей ваш великий президент, каже, для мене не таке вже й цабе…»

Дизма сидів червоний, мов буряк.

– І що ще казав?

Кшепицький запалив цигарку і додав:

– Скандальна особа і грубіян… Дозволив собі навіть якісь ідіотські погрози на вашу адресу, мовляв, він покаже вам і таке інше.

Никодим насупив брови.

– Так… – пробурмотів. – Пане Кшепицький, якщо він ще прийде – пустіть його до мене… Це такий навіжений… Завжди був такий…

– Добре, пане президенте.

Секретар мовив це зовсім просто, але Дизма не сумнівався, що Кшепицький або вже щось пронюхав, або ж хоче пронюхати. Поклав собі будь-що примусити Бочека мовчати.

Кшепицький лишився у Никодима на вечерю. Розмова перейшла на Коборів, і Дизма зітхнув:

– Як гарно жити в селі – тихо, спокійно…

– У вас, пане президенте, приємні спогади про Коборів, – зауважив Кшепицький. – То чудовий маєток! Що ж, добийтесь, щоб Ніна розійшлася з Куницьким, і оженіться на ній.

– Ба! – кивнув головою Дизма. – Якби ж то Коборів був її, тоді б – раз-два й готово!

– Але ж формально він належить їй?

– Що з того! Куницький має необмежені повноваження.

– Повноваження можна скасувати.

Никодим здвигнув плечима:

– Але векселів не скасуєш.

Секретар замислився і почав насвистувати.

– От у чому причина! – докинув Дизма.

Кшепицький не переставав свистіти.

– Що в нас завтра? – спитав Никодим.

– Завтра?.. Нічого такого. Хоча ні – є запрошення в цирк. Має бути велика сенсація. Приїхав найбільший силач світу – забув, як його звати, – боротиметься з чемпіоном Польщі – Велягою. Ви любите французьку боротьбу?

– Аякже! То підемо? Коли там?