Карeра Никодима Дизми

– Тьху! – плюнув на килим.

Майнула думка, що в крайньому разі можна викрутитись, пославшись на хворобу. Приміром, на ревматизм. Один раз він уже чудово прислужився йому – в Коборові…

Згадка про Коборів розчулила Никодима. Яка там тиша, який спокій… їжа добра, ніякої роботи… Ну, і Ніна… Ох і любила ж вона цілуватись!

Усе-таки в Коборові було найкраще, особливо після від’їзду Касі. Чорт підсунув Куницькому отой план, через який він, Никодим, став президентом банку…

Дизма всміхнувся.

«Ну, брате, не нарікай, не нарікай – правду кажучи, нарікати нема на що!»

Думки снували дедалі повільніше, ситна їжа зробила своє: Никодим заснув.

Спав так міцно, що не чув, як постукали в двері, як зайшла панна Стелла, як клацнув замок у чорній валізці. Тільки тоді, коли Стелла добре термоснула його за плече, Никодим розплющив очі.

Вмить згадав, де він. Чорнява стояла перед ним, тримаючи в руках щось ніби шлафрок з білого шовку на червоній підбивці.

Никодим схопився і протер очі.

– Вже пора, Магістре! – прошепотіла панна Стелла.

– Пора?

– Так. Усі вже чекають. Швиденько переодягайтесь.

– Як? – здивувався Никодим. – При вас?

– Ні, я вийду. Тільки ви зніміть усе і надіньте сутану та оці сандалі.

Вона показала на м’які пантофлі з золотою зіркою, вигаптуваною на носках, і навшпиньки вийшла з кімнати.

Дизма вилаявся, але не барився. За кілька хвилин стояв уже готовий. Шлафрок і пантофлі були трохи великуваті. Холодний дотик шовку до голої шкіри приємно освіжав.

Никодим глянув у люстро і засміявся. Шлафрок сягав аж до підлоги, рукава з прорізом і великий викот справляли чудернацьке враження.

Чорнява прийшла знову. Взяла його за руку і мовчки вивела в темний коридор. Було тихо-тихо, йшли кілька хвилин, потім минули якісь сходи і – знову коридор. В кінці його панна Стелла зупинилась і тричі постукала. Прочинилися двері. Стелла і Никодим просунулись у якусь темну кімнату, двері за ними немовби самі зачинились, і Дизма почув спочатку, як у замку повернули ключ, а потім – голос пані Конецьпольської.

– Усе гаразд. Двері скрізь позамикано, слугам я заборонила заходити в палац аж до полудня.

– Добре, – відповіла чорнява, не випускаючи руки Никодима. – Тепер іди на своє місце.

Дизма помітив, що пані Ляля теж у білому шлафроку – виходячи, вона відхилила на мить важку портьєру, з-за якої впала смуга пурпурового світла.

Відтак і панна Стелла зникла за портьєрою, сказавши, щоб він почекав на неї.

Звідти долинула притишена розмова. Час тягнувся повільно. Дизма підійшов, щоб зазирнути всередину, коли це зненацька портьєра розсунулась, і на порозі стала чорнява панна в білому шлафроку, схилившись у низькому довгому поклоні.

Перед Никодимом була велика кімната без меблів, геть уся заслана килимами, на яких купами лежали пишні подушки. Тільки посередині стояло велике позолочене крісло, оббите червоним атласом. Над ним горіло три свічки.

А з стелі звисала під скляним ковпаком лампа, що заливала все пурпуровим світлом.

Обабіч крісла Дизма побачив усіх жінок у таких самих білих шлафроках.

На протилежній стіні висіло велике простирадло, на ньому було наклеєно золоту зірку з трьома променями, а під нею – напис, вирізаний з червоного паперу:

Terra est rotunda

– Увійди, о пане! – вигукнула панна Стелла і, відступивши з дороги, провела Никодима до його трону.

Коли він сів, жінки півколом оточили крісло, а панна Стелла виступила на середину і почала:

– Ви, що знаєте велику тайну! Ви, Паломниці Трипроменевої Зірки, і ти, Магістре, на чиїх грудях невдовзі засяє символ знання, влади і щастя. Я, ваша сестра-Заступниця, недостойними устами провіщаю вам годину відкриття тридцять третьої Ложі Ордену Трипроменевої Зірки, гаслом якої з волі Великого Тринадцятого буде глибокодумна сентенція: «Terra est rotunda!» З нею пов’язана віра, що наш Орден оволодіє всією землею, надія, що наша Ложа стане одним із міцних кілець того ланцюга, і вказівка на те, що всі ми, люди земної кулі, повинні бути в цьому крузі. Звертаю вашу увагу, що, згідно з законом Ордену, кожна сестра мусить виконати веління іншої, як тільки та вимовить священне гасло, доторкуючись лівою рукою до чола, серця і лона свого. Перше, ніж приступити до обряду, хочу нагадати вам герметичні канони…

Дизма вже не слухав, його занадто приголомшила оригінальність становища, щоб він міг так довго зосереджувати увагу на чомусь одному. Розглядав молодих жінок і дівчат, які його оточували. Деякі з них були дуже гарні в цих чудернацьких шлафроках. Голі плечі, які неначе випливали з білих складок блискучого шовку, глибокі викоти і те, що серед стількох жінок він тут один-єдиний мужчина – все це збуджувало Никодима.

Він уже не думав: що, як і навіщо? Думав інше: невже? коли?

Тим часом панна Стелла закінчила свою промову і дістала з червоної коробочки золоту зірочку на такому ж золотому ланцюжку. В урочистій тиші підійшла до Никодима і повісила зірочку йому на шию, а тоді відступила на три кроки і впала ниць на килим. Всі інші зробили те саме, за винятком пані Лялі, яка пішла до дверей і крутнула вимикач.

Лампа погасла. Никодим здригнувся. Окутана мороком кімната, три бліді вогники воскових свічок над ним і оті білі постаті, що нерухомо лежали на килимі – від усього цього ставало якось не по собі.

Враз панна Стелла вигукнула, аж застогнала:

– Привіт тобі, володарю життя, любові і смерті, привіт!

– Привіт, привіт… – багато разів повторили тремтливі голоси.

– Привіт тобі, дарителю волі, привіт!

– Привіт, привіт… – повторили голоси.

– Привіт тобі, ключнику знання!

– Привіт тобі, Магістре життя!

– Привіт… привіт…

– Привіт тобі, творець насолоди!

– Привіт… привіт…

Дизма слухав цю літанію і думав: «Зовсім показилися баби!..»

Зненацька панна Стелла замовкла, підійшла до Дизми і, поки він збагнув, чого вона хоче, поцілувала його в самісінькі губи. За нею, на превеликий подив Никодима, те саме зробила пані Ляля, потім обидві графині Чарські і всі інші.

– Тепер запаліть кадила, – веліла панна Стелла.

За хвилину в усіх чотирьох кутках кімнати піднялися синюваті димки, розносячи якісь дивні, солодкі і п’янкі пахощі.

Жінки знову зібралися навколо Дизми.

На знак панни Стелли вони взялися за руки, утворивши півколо. Сама ж Стелла піднесла руки вгору і вигукнула:

– Прийди, о прийди, наш Пане!

– Прийди… – повторили всі.

– Яви нам ласку свою!.. – гукнула панна Стелла.

– Яви…

– Зійди поміж нас!

– Зійди…

– Увійди в душу намісника Твого!

– Увійди…

– Увійди в тіло Магістра нашого!..

– Увійди…

– Запали його вогнем!..

– Запали…

– Дай йому Твою невичерпну силу!..

– Дай…

– Пройми його жаром дихання!..

– Пройми!..

Никодим здригнувся. Горло йому стисло.

– Кого ви кличете? – спитав не своїм голосом. ’

У відповідь залунали крики жаху. Деякі з них були такі пронизливі, що в Дизми холола кров у жилах.

– Обізвався, обізвався… Це Він!.. – зашелестіли голоси.

– Хто?.. – запитав Дизма, трясучись усім тілом. – Кого ви кличете?

Зненацька ніби тут же позад себе він виразно почув голосне гарчання. Хотів схопитися, але не мав сили. В дурманному диму, що заповнював кімнату, побачив різнобарвні миготливі вогники.

– Падайте ниць! – завила панна Стелла. – Він прийшов. Слава Тобі, слава, Володарю любові, життя і смерті, слава Тобі, слава, Князю темряви!..

Молодша панна Чарська зайшлася спазматичним сміхом, одна жінка зірвалася на ноги і, тулячись до пані Лялі, кричала:

– Я бачу його, бачу!

– Кого? – розпачливо заверещав Дизма.

– Його, його, Сатану…

Никодимові раптом видалося, що чиїсь холодні руки стискають його за шию. З горла вихопився пронизливий нерозчленований звук, і Великий Тринадцятий безсило похилився в кріслі.

Зомлів.

Перше, що Никодим відчув, приходячи до пам’яті, було щось солодке в роті. Розплющив очі. Біля самісінького обличчя побачив чорні зіниці панни Стелли. Він ще не зовсім опритомнів, як її уста притулилися до його губів, і Никодим знову відчув на язику солодку рідину з міцним запахом. Вино. Хотілося дихнути глибше – одіпхнув Стеллу. І тоді серед диму побачив білі постаті. З сусідньої кімнати вносили столики, заставлені пляшками і келихами. Пані Конецьпольська з невеличкого слоїка капала в келихи якусь рідину, потім туди наливали вино.