Карeра Никодима Дизми

Обидві вклонились і мовчки вийшли.

– Подуріли баби! Трясця вашій матері! – вилаявся Дизма і з розгону швиргонув геть у куток папери, які тримав у руці.

От рахуба! Усе це звалилося на нього так несподівано і пахло чи то великим шахрайством, чи якимись витівками з духами.

«Чим тільки ці люди не забивають собі голови! Грошей повно, видне становище, так ні – ще вигадують собі казна-що! Клепок у цих баб немає чи що!»

У ньому росла злість на самого себе, – попався, допустив, щоб його хитрощами заманили сюди. Було б це у Варшаві – пішов би собі додому та й край…

Все-таки треба глянути, що там пишеться в отих паперах.

Підняв брошуру і вилаявся: вона була надрукована французькою мовою. Шпурнув би її знову додолу, коли б не візерунок чи скоріше – малюнок. Він зацікавив Дизму.

Там було намальовано велику залу без вікон. Посередині на троні сидів, заплющивши очі, якийсь худий чоловік із чорною бородою. Над головою у нього сяяла зірка з трьома променями і палало три смолоскипи. Довкола на землі лежали ниць голі жінки.

Полічив кінчиком сірника. «Дванадцять!.. Ага, це, мабуть, оті паломниці… А цей тип – то, виходить, я… Що за чорт!»

Почав гортати сторінки. На останній теж був малюнок; побачивши його, Никодим здригнувся: малюнок зображав цапа з людським обличчям і дванадцятьма рогами.

Тепер він уже не сумнівався: «Диявол». Никодим не вірив ні в бога, ні в чорта, але тут перехрестився, а тоді на всякий випадок ще й схопився за гудзик.

«Фу, свині!»

Відтак перейшов до аркушів машинопису і з полегкістю зітхнув, побачивши там польську мову.

Читав дуже уважно. Деякі абзаци перечитував по два-три рази і все-таки багато чого не розумів, головне тому, що не знав безлічі слів.

З усього прочитаного втямив, що йдеться про створення «об’єднань сестер», що метою такого об’єднання має бути наближення до ідеалу трьох прав: життя, любові і смерті; що найвищої мудрості досягають через втіху духа, тіла і розуму, що для цього дванадцять паломниць повинні відчути якусь Благодать Рабства і обрати Діву-заступницю, котра знайде Володаря Волі, Магістра Зірки, Дарителя Розуму; його й називатимуть Великим Тринадцятим. Там же Никодим довідався, що такий обранець повинен відзначатися видатними талантами, бути людиною мудрою, творчою, плодоносною, а насамперед мати нечувано сильну волю і міцне здоров’я.

Великий Тринадцятий виконує свої функції протягом трьох років, а тоді обирають нового. В тому ж параграфі була примітка, що Великий Тринадцятий має необмежене право повелівати паломницями, а за непослух карати їх на свій розсуд. А от за зраду таємниць Ложі є тільки одна кара – смерть.

Далі йшли описи обрядів, де мовилося про єднання духом і тілом, про вживання вина, про молитви і розмови з небіжчиками.

Наприкінці було застереження, що не можна прирівнювати Ордену до культу чорної чи білої магії.

Никодим склав папери і замислився.

Не було сумніву, що це якесь збіговисько, де діло не обходиться без нечистої сили. Дорого дав би він, щоб міг знати про це перед виїздом із Варшави. Ого, тоді й десяток графинь не затягнули б його сюди. А тепер?..

Хто відає, що з ним зроблять оті «паломниці», якщо він одмовить… Втаємничили його, а щоб не виказав їх – ще заподіють щось лихе… Сказано ж тут, що за зраду можуть угробити.

«От причепилися сволоцюги!»

Засунувши руки в кишені штанів, Никодим ходив по кімнаті. Спало на думку, що, з другого боку, діло не таке вже й страшне. Бо якщо він буде головним і даватиме накази… Чому б не спробувати?

«В усякому разі це краще, ніж коли б вони підсипали мені якоїсь отрути або використали мене для свого шахрайства з дияволом».

З кожною хвилиною Дизма більше й більше схилявся до того, щоб прийняти чудернацьку пропозицію, і в цьому неабияку роль відігравала цікавість: а що ж буде далі? Брав острах: чи зможе він бути отим «тринадцятим», та ще й «великим»? Але Никодима заспокоювала надрукована на машинці примітка, де було сказано, що Магістр – це духовний наставник Ложі, а формальне керівництво й урочиста відправа обрядів покладаються на Сестру-заступницю.

Коли пробило сім, у двері постукано. Никодим уже прийняв ухвалу.

Його занепокоїло те, що тепер прийшла тільки панна Стелла. Присутність графині Конецьпольської, її жваві рухи й усміхнені очі надавали всій цій історії більш земного характеру. Зате у чорнявої було щось демонічне, а головне – складалося враження, що вона дуже вчена і сувора.

Панна Стелла замкнула двері, і Никодим враз відчув себе так, ніби він у пустинному закамарку спіткав ворога з товстим києм у руках.

– Вже сьома, – вимовила вона майже баритоном.

– Сьома? – усміхнувся Дизма. – Справді, як летить час…

– Що ж ви надумали? Сподіваюсь, не відкидаєте голосу одкровення?

– Ні, не відкидаю, – запевнив Никодим.

– Отже, я стою перед Великим Тринадцятим, перед моїм паном і повелителем.

Вклонилася низько, так низько, що її товсті стегна разом з пишним заокругленням подалися вгору і стали схожі на візантійську баню.

Зненацька випросталась, патетичним голосом спитала щось латиною і прикипіла до Никодима поглядом, чекаючи відповіді.

Дизма скулився і з розпачем подумав;

«І чого ця видра чіпляється!..»

Панна Стелла почекала з хвилину і повторила запитання. Рятунку не було. Треба щось відповісти. Никодим гарячково перебирав у думці всі ті клапті латини, які знав з костьолу і зі школи. Раптом на душі в нього посвітлішало, і він відказав:

– Terra est rotunda. [30]

Не пам’ятав уже, що це означає. Тим паче не знав, чи має та відповідь якийсь зв’язок із запитанням, а проте, хоч його і пробирав холодний піт, радів, що все-таки відповів латиною, причому, видно, не безглуздя, бо Стелла знову низенько вклонилась і, схрестивши руки на грудях, мовила:

– Воля твоя, Магістре.

А тоді відчинила двері і вже звичайним голосом сповістила, що обід подано.

Обід був багатий і вишуканий. Здивувало Никодима тільки те, що не було вина; коли одна з сестер Чарських капризно домагалася «краплини чогось міцнішого для піднесення духу», пані Конецьпольська усміхнулась, але твердо відмовила:

– Ні, ясочко, – тепер ні. Не поспішай.

Взагалі всі стали поважніші. Жінки розрум’янились, деякі од хвилювання нічого не їли. В поглядах, що вперто повертали до Никодима, поблискували вогники якогось занепокоєння.

Коли перебралися до будуару пити чорну каву і слуги вийшли, пані Ляля виглянула в сусідню кімнату і, впевнившись, що їх ніхто не підслухує, подала знак чорнявій. Запала тиша. Стелла підвелась і почала:

– Шановні пані, майбутні сестри мої, і ти, пане, – вона низько вклонилася Дизмі, – розійдіться тепер по своїх покоях і віддайтеся самоспогляданню, щоб духом і тілом підготувати себе до великої містерії, котра почнеться рівно опівночі. На самоті ви повинні очистити свої помисли від усього буденного, скинути свою звичайну одіж і надіти білі шати, які вам приготують. Підготувавшись, чекайте на мене – я зайду до вас. Розходитеся і пильнуйте.

Сказавши це, вона рушила до дверей. На порозі стала, ще раз уклонилася Никодимові і зникла. За нею так само розійшлися всі інші. Пані Конецьпольська провела Дизму в призначену для нього кімнату і попрощалася, мовчки кивнувши головою.

«Ото лихо! – подумав Дизма. – Мабуть, духів викликатимуть чи що».

Оглядівся. Сподівався і в цій кімнаті побачити щось незвичайне, аж ні – умеблювання тут нічим не вирізнялось. Єдине, що зацікавило його, – це плеската чорна валізка на письмовому столі.

Після ситного обіду думка працювала ліниво, і Никодим розтягнувся на софі, щоб спокійно обміркувати становище.

Його не покидало почуття невдоволення і остраху перед тією опівнічною церемонією. Не мав уявлення, яка ж роль у всьому цьому належатиме йому. Що накажуть робити? Правда, він має там бути головною персоною, але хто ж його знає, чого ці баби вимагатимуть од головної персони… А що, як звелять йому викликати диявола? Усе може бути…