Карeра Никодима Дизми

Дизма насторожився і мовчки вклонився. Пані Конецьпольська, попросивши вибачення, побігла переодягатись. А решта жінок тим часом оточили Никодима.

– Ви, пане Никодиме, послідовник західного обряду? – по-діловому спитала присадкувата чорнявка.

Дизма здивовано зиркнув на неї.

– Не розумію, що ви маєте на увазі.

– Не соромтесь, – заспокоїла його щупла, бліда дівчина з мрійними очами. – Всі ми втаємничені.

«Кепська справа, – подумав Дизма, – роблять із мене божевільного».

– Так, – потвердила чорнява, – тільки ми не знаємо, до якого костьолу ви належите – до білого чи до чорного?

– Я католик, – трошки повагавшись, відповів Дизма.

Дружний регіт збентежив його ще більше. Він уже проклинав себе, що згодився поїхати.

– Ні, пане президенте, – тішилася дама з фарбованим волоссям, – ви таки справді незрівнянний! Невже кожен сильний чоловік вважає жінок за надто несерйозних, щоб розмовляти з ними про високі речі?

– Ви таємнича людина, пане президенте.

– Ні, я тільки не знаю, що вас цікавить.

– Ну гаразд, – мовила чорнява. – Тоді скажіть, як ви гадаєте, панна Рена, – вона показала на бліду дівчину, – панна Рена може бути добрим провідником астральних флюїдів?

Никодим глипнув очима на панну Рену і здвигнув плечима.

– А звідки я можу знати?

– Розумію, але як ви гадаєте?

– Якщо знає дорогу, то може.

Загальна мовчанка. Дами стали поважні.

– Ви маєте на увазі езотеричну дорогу? – спитала чорнява.

– Так, – відповів Никодим, а сам подумав, що одразу ж після повернення треба зазирнути в словник і довідатися, куди веде езотерична дорога.

Тим часом під’їхали дві дівчини, яких вони обігнали на шосе.

Знову привітання, знайомства. Дизма довідався, що дівчата – це сестри Івонна (старша) і Марієтта (молодша) Чарські. Обидві зразу ж пішли переодягатись.

– Дуже милі дівчатка, – зауважила нафарбована дама, – причому, на мою думку, Марієтта – прекрасний матеріал на медіума. Її рівна вдача, пов’язана з тонкою нервовістю, дає надзвичайно чутливу амальгаму, як ви гадаєте, пане президенте?

– Так… Чому ж…

– Не відмовте мені, – атакувала вона далі, – зробіть із нею експеримент. У мене таке враження, що ваша воля легко зламає спіральну реакцію самопізнання. Імператив волі може примусити замовкнути навіть такі потенціальні нашарування вищих сил, щодо яких доти сам суб’єкт чи, коли хочете, об’єкт не мав хоча б симптомів четвертого ступеня. І саме інтуїтивні флаграції…

На щастя, повернулася пані Конецьпольська, і Дизма витер піт з лоба.

– Тільки майте на увазі, – гукнула пані Ляля, стоячи в дверях, – наш гість не терпить, коли розмовляють іноземними мовами! Добрий день… Добрий день… – весело віталася вона.

За хвилину прийшов лакей і сказав, що сніданок подано.

Велемовність дам, на щастя Дизми, стала йому в пригоді: не треба було самому багато говорити. Час від часу він лише відбувався кількома односкладовими словами. Розмовляли переважно про моди, про плани на осінь. Тільки діловита чорнявка все повертала до тих же чудернацьких питань. Спочатку Дизма вважав їх за містифікацію, а потім догадався, що все це має якийсь зв’язок із столиками, які самі піднімаються в повітря.

Була вже четверта година, коли товариство встало від столу. Снідаючи, дами випили чималенько вина і коньяку, отож настрій у них був надзвичайно веселий, доходили іноді майже до легковажності, і на цьому тлі сповнена гідності й задуми поважність Никодима вирізнялася дуже вигідно.

Знову перебралися на терасу, автомобілі, що стояли перед нею, вже зникли – очевидно їх завели в гаражі. Частина гостей розбіглася по палацу і парку, а господиня взяла Дизму під руку, гукнула Стеллу (так звали присадкувату чорняву панну), повела їх до невеличкої вітальні. Никодим догадався, що тепер, нарешті, він довідається, навіщо його сюди привезли.

Справді, пані Конецьпольська стала вельми поважна, і в той час, коли панна Стелла по-діловому запалила цигарку, почала говорити. Вона сиділа, поклавши ногу на ногу, і говорила, немилосердно калічачи мову й пересипаючи її масою іноземних слів.

Казала про якесь одкровення, в котрому, наскільки зрозумів Дизма, було веління заснувати в Польщі Ложу, бо в багатьох країнах такі ложі є, а в них і досі немає. Ложа має складатися з дванадцяти жінок і одного мужчини. Жінок називатимуть паломницями Трипроменевої Зірки, а чоловіка – Великим Тринадцятим. Він розпоряджатиметься в Ложі трьома правами: життя, любові і смерті. В якому театрі ця ложа має бути збудована – пані Конецьпольська не сказала.

За нею взяла слово панна Стелла. Ця вже балакала так незрозуміло, що Никодим, вважай, нічого не втямив. То йому здавалося, що вони хочуть заснувати немовби монастир, а то – ніби зграю шантажистів чи гендлярів «живим товаром», бо мовилося про «залучення бодай хитрощами молодих дівчат», про «спіритуальне вимушення», про «одвічний закон рабства» тощо.

Одне тільки збагнув Никодим: графиня в усій цій справі – цабе куди менше, аніж панна Стелла.

І знов обізвалася пані Конецьпольська. Пояснила, що вони надумали звернутися до Никодима з проханням бути в них за Великого Тринадцятого. Вони, мовляв, дійшли переконання, що найбільш гідний цієї влади саме він як людина могутньої, незламної волі і глибокого розуму. Що тільки він може справедливо володіти в ложі правами життя, любові і смерті – тими трьома променями, з яких складається таємниця Загального Закону Щастя.

Дизма лютував. Сидів, засунувши руки в кишені, і понуро мовчав. Присягався в душі, що й пальцем не доторкнеться до цієї темної справи. На дідька воно йому! Хіба ж для того він дотягнувся до такої посади, до таких грошей, щоб тепер попасти в тюрму? О ні!

І ось обидві дами встали, а панна Стелла замогильним голосом запитала:

– Магістре, чи згоден ти бути посвяченим на Великого Тринадцятого?

Дизма відповів коротко:

– Ні. Не згоден.

Подив і смуток одбилися на їхніх обличчях.

– Але чому ж?

– Не можу.

– Хіба є якісь герметичні перешкоди? – таємниче спитала чорнява.

– У мене є свої причини.

Графиня Конецьпольська заламала руки.

– Магістре! Відкрийся нам, може, то якісь дурниці?

– Е-е-е, – махнув рукою Дизма. – Я не розуміюся на цьому.

Панна Стелла обурилась:

– Ви?! Це ви не розумієтесь? Прошу, Магістре, не жартуйте з нами. Зрештою, у пані Лялі є одкровення, що тільки ви можете бути Великим Тринадцятим.

– Та в мене зовсім немає часу! – сердився Дизма.

– Магістре, це займе у вас так мало часу! Адже містерії відбуватимуться тільки раз на місяць.

– Не хочу.

Жінки розпачливо перезирнулись. Раптом чорнява піднесла руки вгору і трагічним голосом прошепотіла:

– Іменем Всемогутнього Ордену заклинаю тебе: відкрий серце твоє для трьох віковічних променів!

Пані Ляля схрестила руки на своїх високих грудях і побожно схилила голівку.

Никодим трохи злякався. Взагалі він не був забобонний, але все-таки… може, й справді є жінки, лихі на очі, і їм легко наврочити людину.

У присадкуватої панни Стелли були такі несамовиті очі, і вони так пронизували його, що Никодимові аж моторошно стало.

Він почухав голову.

– Так одразу, не подумавши, я не можу… Треба обмізкувати…

Стелла переможно глянула на пані Лялю і вигукнула:

– Ну звичайно! Наказуйте, Магістре! Хоч ми знаємо від пана Терковського, який каже, що у вас є таємнича сила, отже…

– Що там Терковський знає! – перебив Дизма, сердитий, що не може викрутитись. – Я сам не знаю, про що, власне, йдеться, що має бути…

– Хвилиночку, Магістре! – спинила його панна Стелла і сягнула до сумочки. – Я зараз дам вам статут Ложі і Три Канони Знання.

Вона дістала з сумки невеличку брошурку та кілька аркушів, надрукованих на машинці, і все це подала Никодимові.

– Прекрасно! Перегляньте оце, Магістре. Дві години вистачить, правда, Лялю? Ну, тоді до побачення, ми залишимо вас тут самого. О сьомій, перед обідом, зберемося, щоб з ваших уст почути остаточну думку. Хай Мудрість Зірки осяває дороги твоєї мислі!