Карeра Никодима Дизми

– Нарешті хоч що-небудь по-польськи! – вирвалось у Никодима. Безнадійність його становища так вплинула на Дизму, що він мимохіть бовкнув слова, які, гадав, дорешти угроблять його.

Всі засміялись, і Дизма, на превеликий свій подив, помітив, що він не тільки не промахнувся, а навіть сказав щось дотепне.

– Ви, пане президенте, ворог іноземних мов? – спитала молода панна з маленьким ротом і вискубаними, тоненькими, наче мишачий хвостик, бровами.

– Ніскілечки! – вже оговтався Дизма. – Я тільки вважаю, що пан Огинський має рацію: треба знати іноземні мови задля літератури і для закордону, а розмовляти – по-польськи.

– Ах, – вигукнула графиня Конецьпольська, – а як хто не вміє?

Дизма поміркував і відповів:

– То хай навчиться.

– Браво, браво! – пролунали голоси.

– Так розрубують гордієві вузли, – переконано мовив коренастий чорнявий чоловік у золотих окулярах. – Це має тісний зв’язок з нашою державною гідністю.

Бундючний добродій з моноклем нахилився до сивуватої дами і майже голосно прошепотів:

– Камергер його святості знову почастує нас промовою про державу. Майбутній гетьман коронний!

Всі усміхнулись, а чорнявий заперечив:

– Жартами в цих питаннях не відбутись. Я завжди твердитиму, що до розвитку улюбленої батьківщини ведуть два шляхи: піднесення нашої гідності і сімейні зв’язки з видатними європейськими родами. Тому я радий, що сьогодні серед нас перебуває державний діяч і до того ж діловий чоловік, який підтримав мене. Бо…

І він говорив далі. А тим часом добродій з моноклем почастував пана президента цигаркою, і Никодим, скориставшись із нагоди, поцікавився:

– Чому ви сказали про цього пана, що то майбутній гетьман?

– Як? Хіба ви не знаєте? Це ж депутат Лясковницький, дідич з-під Кракова. Втілення невинного снобізму… Він вважає себе за магната, бо одружений з баронесою фон Лідемарк…

– Думку про велич держави, – вів своєї Лясковницький, – віками плекали люди саме нашого кола. Не забувайте, що Чернецький переплив море, що Жулкевський захопив Москву, а Ян Варненьчик завоював Відень…

– Усе це правда, – перебив лисий граф, – але ж тепер, дорогий друже, зовсім інші часи.

– А хіба це шкодить? Раніше кармазинники [21] проливали свою блакитну кров на кордонах, а сьогодні ми в своїй батьківщині лишилися спадкоємцями ідеї державності, нездоланною фортецею, скарбницею тієї ідеї.

– Здається, – мовила глухим голосом сивувата дама, – що в нашій скарбниці лишилася, на жаль, тільки ідея.

Добродій з моноклем, якого називали ординатом, відповів, злегенька вклоняючись Никодимові:

– Сподіватимемось, що незабаром у ній буде щось конкретніше.

Графиня Конецьпольська з чарівною усмішкою звернулася до Дизми:

– Ах, sagen Sie bitte, Herr Praesident… Ax, pardon… ^[22] Моше, ві мені скаше, як робіть такі чудові думка?

– Яка думка?

– Ну, от геніальні думка з хлібна облігація? Я ніколи не бачила людей… Ну… ну..:

– Винахідливих? – підказав добродій з моноклем.

– Mais non, [23] людей, в die Oekonomie ^[24], таких, як par ехешріе [25] у музиці Стравинський…

– Ага, – пояснив лисий чоловік, – пані Ляля має на увазі творців нових течій!

– Так, так, – потвердила вона, – я цікавить, як це видумується?

Никодим знизав плечима.

– Зовсім просто. Людина сяде собі, подумає і видумає.

Щоб показати, він підпер на хвилинку голову рукою. Це викликало голосний сміх усього товариства. Дама в сірому, яка досі мовчки оглядала Дизму в лорнет, кивнула головою:

– Ви, пане президенте, і справді незвичайна людина. Ваш гумор просто чудовий. Нерухома маска прекрасно підкреслює дотеп.

– Ви колючі, – вдаючи трошки ображену, мовила графиня Ляля. – Я питала, чи важко придумати щось, зробити такі думка.

– Ні, – відповів Дизма, – зовсім легко. Треба тільки трохи мати…

Він не міг пригадати, як називається це в «Словнику іноземних мов» – «інвенція» чи «інтенція» ^[26]. На всякий випадок закінчив: – мати трохи… інтенції.

Знову розлігся сміх, а сивувата дама гукнула до господині дому, яка саме підходила до них:

– Жанетто! Твій президент просто чарівний!

– Що за esprit d’a propos! [27] – докинула молода панна з вискубаними бровами.

Княгиня була просто-таки щаслива. Правда, Дизма не викликав такого фурору, як отой буцімто кузен Алена Жербо, що був у них минулого разу. Але й сьогодні всі задоволені цікавою новинкою. Про це свідчило те, що біля Никодима збиралося більше й більше коло гостей.

Помітивши між ними щупленьку стару даму, яку зустрів колись на бриджі у пані Пшеленської, Дизма привітався з нею. То була баронеса Леснер. Пані Пшеленська, видно, не мала від неї таємниць, бо дама одразу ж спитала Дизму, чи не знає він, як почуває себе «той бідолашний Жорж Понімірський».

– Спасибі, йому не гірше.

– Ви знайомі з Понімірським? – зацікавилася панна без брів.

– Ще б пак! – відказав Никодим. – Це мій товариш з Оксфорда.

Почалася розмова про родину Понімірських, яку всі тут добре знали. Обізвався й депутат Лясковницький.

– Яка страшна трагедія цього дому! Видали дочку за якогось лихваря, як там його?..

– Куницький, – підказав Никодим.

– Такі нерівні подружні зв’язки, – вів далі депутат, – позбавляють нас…

– Пане депутате, – перехопила княгиня, – даруйте, що перебиваю, але я хотіла спитати… – І, коли Лясковницький підійшов до неї, прошепотіла: – Майте на увазі, що пан Дизма, кажись, родич Понімірських.

Тим часом зайшла мова про пані Пшеленську. Баронеса твердила, що пані Пшеленській безперечно минуло вже п’ятдесят, а добродій з моноклем запевняв, що їй немає ще й сорока п’яти. Никодим визнав за доречне спростувати:

– Пані Пшеленській тридцять два роки.

Всі здивовано глянули на нього.

– Звідки ви знаєте, пане президент? – спитав лисий граф. – Чи не малувато це?

– Ну що ви, – обурився Дизма. – Я точно знаю. Мені казала сама пані Пшеленська.

Він мовив це з щирою вірою і вельми здивувався, коли знову усі зайшлися реготом, а пані Конецьпольська вдесяте повторила, що він «злюка».

Хоч Дизма вже й оговтався в цьому товаристві, а проте відчув велику полегкість, коли побачив Яшунського. Перепросивши, рушив до нього. За хвилину обидва вже стояли біля вікна, і Яшунський розповідав якийсь анекдот.

– Незвичайна людина, – мовив депутат Лясковницький.

– З ким він там бесідує? – спитала сивувата дама.

– Ах, так. Цей президент Дизма… Видно, що навіть під час легкої гутірки обмірковує важливі справи. Дуже цікавий тип.

– Тип державного діяча, – безапеляційно закінчив депутат.

– Дуже цікавий, – докинула панна з повискубуваними бровами.

– Чи він справді з курляндських баронів? – поцікавилась сивувата дама.

– Авжеж, – потвердив Лясковницький, який вважав себе за знавця геральдики. – Безперечно.

– Він цілковито comme il faut ^[28], – мовила княгиня.

Додому Никодим повернув рано. Лежачи в ліжку, обдумував свої успіхи на прийомі у князя Розтоцького. Він познайомився з усією найвищою аристократією, і вона приймала його так шанобливо. Дістав кілька запрошень на різні дні. Збирався занести їх у записник, бо постановив відвідати якнайбільше знатних домів. Зашкодити це йому не зашкодить, а допомогти може.

Власне кажучи, думка про аристократію у Никодима склалася не вельми висока.

«Глупаки, – мислив він, – лишень скажи їм що-небудь – уже захоплюються, наче ти Америку відкрив».