Карeра Никодима Дизми

Никодим слухав неуважно і нарешті перервав:

– А вона вродлива?

– Хто?

– Ну, та чорнява.

– Дуже вродлива.

Дизма широко усміхнувся:

– Ну, а щодо того?..

Кшепицький сів на розі столу.

– Е, пане президенте, хіба можна про яку жінку щось знати, хе-хе-хе!..

Никодим плеснув його по коліну.

– А ви тоже спритник! Та коли б ви знали, з якою жінкою в мене було діло, то, бігме, остовпіли б!

– Невже це ви про пані Яшунську?

– Тьху, таке чуперадло!

– А я знайомий з нею?

– Знайомі. Вірніше, були знайомі ще до її одруження. Ну?..

– Не маю уявлення.

Никодим підняв палець і проскандував.

– Пані Куницька.

– Ніна?.. Ніна?.. Це неможливо!

– Слово честі.

– Не може бути…

Дизма потер руки.

– Першорядна баба, скажу я вам!..

– Не гнівайтесь, пане президенте, але я ніколи не повірю, щоб Ніна волочилася з кожним.

– А хто вам сказав, що з кожним? Зі мною – то ще не з кожним.

– Та хоча б і з вами, – опирався Кшепицький. – Я свого часу пробував і нічого. А тепер, коли в неї чоловік…

– Під три чорти з таким чоловіком! – скипів Никодим. – Старий шкарбан – ні туди і ні сюди! А мене вона любить, розумієте, закохалася з першого погляду!..

Кшепицький недовірливо блимав очима на свого начальника. Він знав витончену Нінину вдачу і не міг собі уявити, як вона…

– Ну що, не вірите?

– Вірю, од жінок можна всього сподіватися.

Секретар подумав, що, власне кажучи, цей факт ще більше доводить, що пан президент має якусь таємничу силу, котрої він, Кшепицький, не знає і не розуміє, хоч прояви тієї сили бачить на кожному кроці.

– У вогонь кинулася б за мною, – хвалькувато додав Никодим.

– Може, ви, пане президенте, оженитесь на ній?

Дизма здвигнув плечима:

– Гола.

– А Коборів? Їй же, мабуть, належить там якась частина?

– На папері то ніби весь Коборів – її власність. Але тільки на папері.

– Стривайте, я вже не пам’ятаю, що там і як.

Никодим коротко розповів про становище.

Кшепицький похитав головою.

– Гм… Цікаво…

На цьому розмова урвалася, бо задзвонив телефон. Директор Вандришевський просив Кшепицького завітати на хвилинку до нього у важливій справі.

Увечері того ж дня пан президент Дизма був у домі князів Розтоцьких – у найпершому салоні не лише столиці, але й усієї країни. З цієї нагоди Никодим хотів навіть фрак надіти, щоб було урочистіше і елегантніше. Але «Бон тон» рекомендував тільки смокінг, отож Дизма на всякий випадок подзвонив до Кшепицького і за його порадою відмовився од фрака.

Банківський кур’єр Ігнат, який водночас був за лакея у пана президента, відчиняючи перед ним двері, не стримався:

– Ясновельможний пан президент сьогодні наче Валентіно!

– Нічого собі, га?

– Усі жінки повмирають! – Ігнат гупнув кулаком себе в груди.

Це додало Дизмі впевненості, бо він вельми хвилювався. Прецінь, одне діло міністри чи там пані Пшеленська, і зовсім інше – суща велика аристократія. Колись, ще в Лискові, Никодим уявляв собі князів і графів такими, якими він знав їх з найпрекраснішої в світі повісті – «Прокаженої». Одного разу йому навіть снилося, що він – багач-державець Міхоровський і завойовує серце молодшої панни Бочківни, дочки мерзотника Бочека. Але, познайомившись у Коборові з отим дурноверхим графом, Дизма побоювався, що всі аристократи ставитимуться до нього так само, як Понімірський.

Через те Никодим довгенько не бував і в аристократичних домах, куди його часто запрошували. Він обмежувався тим, що залишав свої візитні картки, і оце тільки сьогодні ввечері робив першу спробу.

Дизму тішила думка, що в салоні князя Розтоцького у нього буде підтримка – Яшунський та Вареда. І справді, ще в коридорі він здибав полковника, що саме віддавав пальто лакеєві.

Друзі сердечно поздоровкались і разом піднялися широкими мармуровими сходами на другий поверх, де вже було душ п’ятнадцять гостей.

Тут же коло порога стояв князь Томаш, високий, смуглявий, уже сивуватий брюнет. Він розмовляв по-німецьки з двома добродіями.

– Дивись, Нікусь, – повідомив Вареда, – отой жвавий чоловічок – барон Вейнц, берлінський дипломат, автомобільний рекордсмен, знаєш?..

– Ага! А той другий?

– Граф Ієронім Конецьпольський. У нього вигляд – як у волзького бурлаки, бо, нібито, його мати… – Вареда не докінчив, бо в цю мить князь Томаш побачив Дизму і, перепросивши товаришів, підступив до прибульців.

– Вітаю, вітаю. Нарешті пан президент зробив нам ласку. Коли ж, полковнику, ми побачимо вас у генеральських еполетах?.. Прошу, панове. Дозвольте вас познайомити…

Він жестом спрямував їх праворуч і представив своїм співрозмовникам Дизму, бо полковник давно знав їх обох.

Джерготіли по-німецьки. Князь вихваляв, підносячи до небес, господарський геній Дизми і раз по раз називав Никодима Наполеоном в економіці, на що дипломат чемно кивав головою, а граф Конецьпольський ревно підтакував.

Раптом з канапи встала висока і вельми худорлява дама. Князь обірвав свої балачки і взяв Дизму під руку.

– Дозвольте, президенте, представити вас моїй дружині. Вона давно вже прагнула познайомитися з вами.

Князь повів його назустріч худій дамі, якій однаково можна було дати і двадцять п’ять років і сорок. Вона ще здалеку всміхнулася йому і, заки господар назвав ім’я Никодима, вигукнула:

– Знаю, знаю, мені вже сказали. Вітаю вас, президенте. Я дуже рада, що нарешті маю можливість подати руку людині, яка врятувала існування тієї серцевини народу, котру становить наше поміщицтво!

Вона подала Дизмі широку некрасиву руку з невеликим скромним перснем.

– Хліборобство, хліборобство, – делікатно поправив князь.

– Хіба це не синоніми? – осміхнулася княгиня до Никодима.

– Вибачте, панове, – вклонився її чоловік, – у мене обов’язки господаря.

– Можна познайомити вас із графинею Конецьпольською? Це ваша поклонниця. Хоч вона виховувалась у Відні і дуже кепсько володіє польською мовою, але живо цікавиться нашими справами. А propos ^[20], ви волієте розмовляти по-німецьки чи по-англійськи?

– Волію по-польськи.

– Ах, це так патріотично! Я вас розумію. Можна знати іноземні мови, щоб безпосередньо читати іноземну літературу, але ж найвище треба цінувати свою рідну мову. Приміром, Жан Огинський… ви знаєте Огинського?

– Дуже мало…

– Звичайно, я згодна – він трохи дивакуватий, але хто відає, чи не стане його відкриття великою заслугою перед батьківщиною. Він же поширює гасло: розмовляймо з іноземцями тільки по-польськи! Це чудово, правда? Бо таки дійсно – чому тільки ми в Парижі чи Лондоні маємо говорити їхньою мовою? Хай і вони, приїжджаючи до нас, балакають по-нашому.

– Це правда, але ж вони не вміють…

– Ах, я розумію, теорія не витримує критики. Ось чому ви, президенте, маєте рацію. Жан Огинський – дивак.

Вони підійшли до куточка, де сім чи вісім осіб, переважно дами, про щось жваво розмовляли.

– Дозвольте, панове, – мовила княгиня по-французьки, – представити вам президента Дизму.

Чоловіки підвелись і, називаючи свої прізвища, міцно тиснули Никодимові руку. Пані Ляля Конецьпольська щось люб’язно защебетала по-німецьки, якийсь бундючний добродій з моноклем вицідив англійську фразу, з котрої Никодим зрозумів тільки повторене двічі своє прізвище.

Він збентежився і хотів утекти, але княгиня вже зникла, а йому підсунули стілець.

Дизма сів – іншого виходу не було – і безпорадно всміхнувся. Запанувала тиша, і Никодим збагнув: йому треба щось сказати. Відчував розпачливу порожнечу в голові та ще злість від того, що його атакували трьома незрозумілими для нього мовами. Хотів щось сказати і не міг.

Становище врятував кремезний лисий добродій, який сидів обіч графині Конецьпольської.

– Отже, – озвався він, – ми маємо можливість пересвідчитися, що чутка про маломовність пана президента – не вигадка.