Карeра Никодима Дизми

Щодня об одинадцятій годині до пана президента приходив на коротеньку нараду директор Вандришевський. Нарада ж ця була така. Директор викладав найскладніші питання, над якими звичайно треба було б добряче помізкувати, а пан президент Дизма неодмінно зараз же ухвалював:

– Цю пропозицію відхилити.

Або:

– Задовольнити.

Спочатку директора мучили глибокі сумніви, а проте з часом він, на превеликий свій подив, пересвідчився, що ухвали президента завше бувають найвдаліші.

Звичайно, він і гадки не мав, що в цих постановах якусь роль могли відігравати розмови президента з секретарем Кшепицьким.

У ці дні ваза з візитними картками на приватній квартирі Дизми дедалі більше наповнювалась; на картках видніли прізвища не тільки всіх політичних і фінансових тузів, але й багатьох аристократів. Щоразу, коли за іншими картками вже не видно було картки князя Томаша Розтоцького, Никодим власноручно діставав її і клав на самісінькому верху.

Візити він приймав рідко, пояснюючи це силою-силенною роботи. А проте сам у відповідь віддавав візити всім, намагаючись точно виконувати правила, викладені в книжці «Бон тон».

Стосунки з пані Пшеленською і магічне слово «Оксфорд» відчинили перед Никодимом двері домів усієї плутократії й аристократії. Князь Томаш відкрито називав його сучасним Вокульським [18], а мультімільйонер Збігнев Шварцнагель – Неккером [19] двадцятого століття.

Отож, коли виник гострий конфлікт між урядом з одного боку і керівництвом нафтової промисловості – з другого, то всі вважали за нормальне, що обидві сторони з довір’ям звернулися до пана президента Дизми, прохаючи його бути арбітром. Никодим розсудив їх по-соломоновому. Спочатку він зволікав з відповіддю, чим здобув собі вдячність промисловців, а тоді зробив висновок, що експортні премії на нафту поширюватись не можуть, і це задовольнило уряд.

У зв’язку з цим арбітражем газети знову вмістили портрет Никодима, чому він зовсім не радів би, коли б міг завбачити, які наслідки і як скоро це дасть.

Одного дня Дизма виконував у своєму кабінеті службові обов’язки, захоплено читаючи кримінальну хроніку в охочих до сенсацій газетах, коли це з сусідньої кімнати, де був кабінет Кшепицького, почулися збуджені голоси. Хтось явно добивався на прийом до пана президента; Кшепицький випроводжав його, а той почав скандалити.

Це збісило Дизму. Він зірвався з місця і розчахнув двері:

– Що тут за гармидер, сто чортів?

Кшепицький, котрий стояв при самісіньких дверях, доповів:

– Пане президент, тут якийсь Бончек чи Бочек силоміць…

Секретар не докінчив, бо товстий низенький чоловік висунувся поперед нього і гукнув.

– Привіт, пане Никодиме, це я!

Дизма спік рака. Перед ним, простягнувши лапу, стояв начальник пошти з Лискова. Треба було взяти себе в руки.

– А, здрастуйте… – мовив. – Заходьте.

Він замкнув двері, але знаючи, що Кшепицький може підслухувати, провів гостя в найдальший куток кімнати і, сідаючи на канапу, показав йому на стілець.

– Що вам треба, пане Бочек?

Тільки тепер Бочек сторопів.

– Я так, по давньому знайомству, пане Никодиме…

– Пане Бочек, – перехопив Дизма, – мене голова ради міністрів називає «паном Никодимом», а ви могли б понатужитись і на «пана президента».

– Перепрошую, це так вирвалося, по-давньому, по-товариському… пане президенте.

– Ну, про те забудьте. Так чого ж ви хочете, пане Бочек?

– Та от, з уклінним проханням приїхав до вас, пане президенте, наче б по давньому знайомству.

– Ну гаразд, гаразд, у чому ж справа?

– Заступіться за мене. Вже місяць я без роботи, а дома жінка, діти…

– Вигнали вас?

– Звільнили, е-е-е… пане Ник… пане президенте; вороги наслали якусь комісію, а в ній був такий Сковронек з округу – собака, а не людина. Так він докопався до якихось там непорядків у книзі цінних посилок, у тій самій, знаєте, що то ви колись вели…

– Тихше, сто чортів, чого ви горлаєте?

Бочек здивовано витрішив маленькі, з товстими повіками очі. Він говорив не так і голосно. Виходить… Невже колишній його підлеглий боїться, щоб хтось не почув, що… у Бочека було достатньо кебети, щоб не запримітити.

– Ну, то чого ж ви хочете?

– Я просив би, пане президенте, щоб ви дали мені посаду, бо…

– У мене ніяких посад немає. Все занято.

– Шуткуєте, пане президенте. Вам, вельможний пане президенте, лишень пальцем кивнути…

– Але я не наміряюсь кивати пальцем, розумієте ви, пане Бочек? І не подумаю! Чого б це я мав кивати, га? На честь чого? Коли я був ваш підлеглий, дорогий пане, ви нехтували мене, паплюжили, а тепер прийшла коза до воза? Дулю з маком, о!

Бочек сидів понурий.

– Дзуськи зам, а не посаду! Гляньте на нього! Велике цабе строїв із себе, а ниньки в три погибелі згинається.

Никодим збуджено скочив і тупнув ногою.

– Ви знаєте, з ким маєте справу? З паном президентом, з другом міністрів! Баймуд такий! Встать, коли я стою!

Бочек спроквола підвівся.

– Я можу зараз наказати, і вас спустять зі сходів, так що морду розквасите! І ніхто й слова не скаже! Забирайтеся звідси, поки не пізно, і язика на замок, тямите?! Ні пари з уст про вашу… пошту і про те, що ви мене знаєте! Ні слова! А тепер – вон!

Бочек не рушав з місця. Потупившись, він часинку мовчав, а тоді проговорив:

– Гаразд, я піду… Тільки хочу сказати відносно того, щоб скинути зі сходів… Либонь, це не так легко… Є ще справедливість на світі… А коли б у якій-небудь газеті написали, що пан президент банку свого колишнього начальника…

– Що?! – гаркнув Дизма.

– Чого ви кричите, пане президенте, сподіваєтеся, що зав’яжете мені язика? Нині ваше зверху, а далі буде видно. Я піду… До побачення… – Він уклонився і рушив до дверей.

– Заждіть! – гукнув Дизма.

Бочек став, глипаючи спідлоба очима.

– Жду, пане президенте.

– Що ви хочете зробити?

– Що ж я можу зробити?

– У-у, гадина!

Никодим плюнув на килим, розтер ногою і, сідаючи до письмового столу, підняв телефонну трубку. Назвав якийсь номер і за мить сказав.

– Говорить президент хлібного банку Дизма. Добрий день, пане директоре… Дякую. Так собі. Чи ви, пане директоре, не приткнули б на своїй фабриці одного чолов’ягу?.. Авжеж, нічого, здібний… Так… так… його прізвище Бочек, Юзеф Бочек… Отже, домовились?.. Дуже дякую… мені треба було, так… До побачення.

Потім обернувся до Бочека, обличчя якого сяяло усміхом:

– Ну, чорт із вами. Дам вам посаду.

– Красно дякую, пане президенте.

– Тільки ж глядіть, пане Бочек! – Дизма підійшов до нього і підніс кулачину під самісінький ніс колишнього свого начальника. – Тільки ж глядіть: писок на замок!

– Розумію, пане президенте, ні пари з уст. – Бочек уклонився, дзьобнувши носом у кулак Дизми.

Никодим сів до столу і на аркуші з блокнота написав адресу.

– Підіть туди завтра о першій годині.

– Спасибі, пане президенте.

Він простягнув руку на прощання і зразу ж відсмикнув її, бо Никодим засунув свої лапи в кишені. Бочек ще раз низенько уклонився і вийшов.

– Сто чортів! – вилаявся Дизма.

В очах Бочека він бачив ненависть і хоч був певен, що тепер той не видасть його, але поклав собі щось вимудрувати, аби відвернути можливу небезпеку.

Тим часом увійшов Кшепицький – приніс якусь кореспонденцію і найновішу плітку про одного з бухгалтерів, який пише любовні записки друкарці з відділу листів.

– Яка вона?

– Така чепурненька чорнявка. Сидить коло вікна.

– А що на це директор?

– Він нічого й не відає.

– Може, вигнати цього бухгалтера?

Кшепицький знизав плечима.

– А-а… Навіщо? Шкода його – жонатий, діти є…

– От свиня! Скажіть йому, що я все знаю, хай припинить свої романи.

Кшепицький кивнув головою і почав викладати зміст принесених паперів.