Карeра Никодима Дизми
Карeра Никодима Дизми читать книгу онлайн
Незвичайно склалася доля Никодима Дизми. Безробітний провінціальний урядовець, мало не бродяга, завдяки випадкові і непорозумінню стає високим державним сановником і досягає великої влади й багатства.
«Кар’єра Никодима Дизми» – дошкульна сатира на буржуазне суспільство та його верховодів. Доленга-Мостович написав її ще на початку 30-х рр., але вона й досі є одною з найпопулярніших польських книжок.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
«Що в неї тут?» – подумав Дизма і до половини висунув шухляду.
В ній, так само, як і на письмовому столі, був чудовий порядок. Перев’язані голубими і зеленими стьожками, лежали пачки листів. Никодим заходився переглядати їх. То були переважно листи шкільних подруг Ніни, деякі – французькою мовою.
Поруч – книжка в полотняній оправі. Никодим зазирнув і в неї: зошит, частково списаний рукою Ніни. Більша половина сторінок були чисті.
«Щоденник», – зміркував Дизма.
Взяв його і вмостився на вікні, щоб завчасно помітити, коли під’їде екіпаж.
На першій сторінці був афоризм:
«Усе зрозуміти – значить усе простити».
На звороті йшов текст.
«Я починаю писати те, що вже так осміяно: щоденник. Ні, це буде не щоденник. Пітігріллі каже, що людина, яка пише щоденник, схожа на того, хто, висякавши носа, розглядає хусточку. Він помиляється. Бо хіба річ у тому, щоб описувати події чи навіть враження? От я, приміром, писатиму тільки для того, щоб побачити свої висловлені конкретно думки. Мені здається, що взагалі думка, не виражена усно або письмово, не може бути думкою сформульованою, конкретизованою.
І ще одна брехня про щоденник: здається, Оскар Уайльд сказав, що людина, яка пише щоденник, робить це свідомо чи, в найкращому разі, підсвідомо, лише для того, щоб хтось колись його прочитав.
Боже мій! Йому, либонь, не спало на думку, що може існувати людина, у якої нема нікого на світі, нікогісінько у власному такому жахному розумінні цього слова.
Для кого я могла б писати? Для нього? Для того, кого я сприймаю, мов ту порожнечу, котра мене оточує, порожнечу, якої нічим не заповниш. Для дітей? У мене їх немає і, на жаль, ніколи не буде. То, може, для родичів, які одвернулись від мене, а чи для благуватого Жоржа?
Кася?.. Ой, ні! Ми протилежні, мов два полюси, вона ніколи не зрозуміє мене. Що з того, що вона мене так любить! Чи можна взагалі когось любити, не розуміючи його? Гадаю, що ні. Зрештою, хіба це любов? Якщо навіть так, то це любов, яка стоїть на ганебно низькому рівні. У мене іноді постає думка, що коли б скоїлося якесь нещастя і мене спотворило… Кася… Що ж, хто, власне, вона мені? Чому я, при денному світлі проклинаючи минулу ніч, не здолаю захиститись від тієї ночі, захиститися, либонь, од своєї слабості?»
Никодим знизав плечима.
«Ет, нидіє та й годі. Що все це означає?»
Перегорнув кілька аркушів. Дат ніде не було. На одній з наступних сторінок здибав коротенький запис про перебування за кордоном, далі – міркування про музику, а тоді про якихось Білітіс і Мназідице – певно, це родички або подруги Ніни.
Кортіло знайти щось про себе. І справді, прочитавши кілька десятків сторінок, Никодим побачив своє прізвище.
«Ну, поглянемо», – зацікавлено подумав він і заходився читати.
«Сьогодні я познайомилася з новою людиною. У цього чоловіка дивне ім’я: Никодим Дизма. В тому імені є щось таємниче і хвилююче. Він має славу сильної людини. І мені видається, що так воно і є. Йому вельми личив би ніцшеанський батіг. З цього чоловіка немовби випромінюється мужська сила. Може, він надто зухвалий і спрощений, але такий могутній, що викликає повагу.
Кася каже, що він грубий і тривіальний. У першому вона має рацію. Що ж до другого, то я ще не відаю. Він подобається мені».
Никодим усміхнувся, вийняв записничок і старанно занотував усі незрозумілі слова.
«Ну, що далі…»
Далі на кількох сторінках був опис якогось сну і суперечки з Касею. Тут Никодим спинився, бо знову знайшов про себе:
«Вона цього не розуміє. Ненавидить пана Никодима, бо у неї завжди якесь патологічне ставлення до життя. Що ж я таке, якщо відкинути мою жіночність? Прецінь, то основа мого існування. Мій інтелект, мій художній розвиток, словом, усе має служити моїй жіночності, а не навпаки. То хіба ж дивно, що на мене – признаюсь – не тільки психічно, але й фізично впливає присутність мужчини. Боже мій, хіба я знаю, – був би це інший здоровий та нормальний мужчина, може, й він так же сильно впливав би на мене!»
«Дивись на неї! – похитав головою Никодим. – Аби штани – то їй уже й досить». Він виглянув у вікно і впевнився, що можна сміливо читати далі.
Сторінок п’ятнадцять було недавно списано, бо чорнило на них ще не потемніло.
«Сьогодні на виклик прем’єр-міністра поїхав до Варшави. Яке дивне почуття – туга. Вона просто випиває спокій душі. Чи він мене там зраджуватиме? Хіба вгадаєш – я не так близько його знаю! Думаючи про нього, я впевнююсь, що він має якусь таємницю, таємницю, котра замкнула його, мов черепашку. Хто знає, чи розтулиться коли-небудь ця черепашка під променями всепереможного тепла? А коли, нарешті, розтулиться, то чи не злякає мене?
Не відаю. Власне кажучи, я нічого не знаю про нього, крім того, що прагну його і тілом і душею. Він так мало говорить, так мало і так просто, що справді можна було б запідозрити його в обмеженості розумового розвитку, якби не повсякденні докази того, що під його склепистим чолом безупинно діє неабиякий мозок. Кася твердила, що він некультурний. Неправда. Можливо, у нього немає показної культури, може, в його вихованні були деякі прогалини, прогалини, котрі – признаюсь – просто вражають, коли знаєш, що йдеться про вихованця Оксфордського університету. Але ж це може бути і своєрідна манера. Щось на зразок показної зневаги до форми, яка тим гостріше підкреслює велику вагу змісту. Це саме видно і в його манері одягатися. У нього, безперечно, гарна статура, і тільки через убрання видається, що він незграбний. Я думала про те, чи вродливий він. Скоріше, ні. Та яке значення має для мене його врода? Він справжній мужчина, він гіпнотизує мене своєю мужською силою. Я воліла б, щоб у нього були красивіші руки. Сьогодні надіслала йому довгий лист. Мені так не вистачає його!»
Наступна сторінка починається довгим реченням, написаним по-французьки; далі Никодим прочитав:
«Скоїлося лихо. Я думала, що зомлію, коли прочитала газети. Вся тремчу від самої гадки, що він може більше не повернутися до Коборова».
– Ото вклепалася жінка! – буркнув сам до себе Дизма і подумав, що хоч воно й приємно, тішить амбіцію, але з часом це може зв’язувати його.
«Леон надіслав йому вітальну телеграму. Боже, якби ж він пристав на Леонову пропозицію і лишився зо мною.
Думала про те, щоб переселитися до Варшави. Ні, це неможливо. Я боялася б вийти на вулицю, щоб не зустріти тітки Пшеленської чи когось із давніх знайомих. Не могла б глянути їм в очі, але тим паче не мала б сили зректися його».
По тому запис був ще коротший:
«Не спала всю ніч. Боже! Прецінь, тепер він може розбагатіти!!!
Чи кохає він мене? Коли я питала про це, він одказував коротко: «Так».
А це може означати дуже багато. Але може й нічого не означати…»
Никодим перегорнув сторінку і глянув у вікно. В кінці алеї угледів автомобіль, що їхав до палацу. Повертався Куницький.
Дизма мерщій встав, закрив Нінин щоденник і всунув до шухляди на те місце, де він і був, а відтак, силкуючись ступати якнайтихіше, видибав у коридор і збіг сходами вниз. Це було якраз вчасно, бо парадні двері саме відчинились, і в них показався силует з розгорнутими руками.
Дизма опинився в обіймах Куницького.
– Дорогий, коханий пане Никодиме! Ну, нарешті, нарешті! Сердечно вітаю! Одержали мою телеграму? Ну, як же там? Ви організовуєте цей банк із широким розмахом! Газети про вас пишуть з такою глибокою пошаною! Сердечно віншую. Ви самі найліпше знаєте, що я зичу вам усяких успіхів.
– Дякую.
– Сідайте ж, коханий пане Никодиме, коханий пане президенте. Я хочу зробити вам одну пропозицію. – Він усадовив Дизму в крісло і спитав: – А може, ви бажали б відпочити?
– Ні, я не стомився.
– Ну, хвала богу. Тоді вислухайте мене, будьте ласкаві. Заздалегідь прошу не квапитися з відповіддю, якщо вона буде негативна. Добре?
