Карeра Никодима Дизми

Никодим осміхнувся і примружив око.

– А коли я відгадаю, що ви хочете мені запропонувати? Га?

– Чи можливо це? – здивувався Куницький.

– Ви бажали б, щоб я й надалі лишився управителем. Ні?

Куницький зірвався з місця і знову схопив Дизму в обійми. Потім заходився докладно мотивувати свій план, поки не довів, як два на два – чотири, що Никодим повинен згодитися.

– Адже президент банку, коханий пане Никодиме, це не державний урядовець, а керівник підприємства, і він може вільно розпоряджатися своїм часом…

Никодим удавав, ніби хитається, але за кілька хвилин згодився, однак з умовою: Куницький нікому не хвалитиметься, що пан президент хлібного банку в нього управителем.

Умову, звісно, було прийнято з повним розумінням, що вона доконечна.

В той час, коли вони гуторили про це, повернулася пані Ніна. Вона не відповіла на привітання, але широко розплющені очі її промовляли так виразно, що лишень не маючи ні на гріш спостережливості, Куницький не помітив би цього.

А проте можливо, що, діставши несподівану згоду Никодима, Куницький захоплено думав тільки про те, як щасливо складається справа. Старий одразу ж почав галасливо розповідати дружині, як тішить його те, що коханий пан Никодим не покидає Коборова напризволяще, що він клопотатиметься його інтересами і обіцяв часто сюди навідуватись.

– Я теж вельми рада, – мовила Ніна і, попросивши вибачення, пішла переодягнутися до обіду, який у неділю подавали о другій годині.

На превелике невдоволення Ніни – вона його ледве-на-ледве приховувала, – день провели втрьох. Куницький бадьористо розпитував про банк, про початок його діяльності.

Багацько теревенив про загальну кризу, скаржився на те, що податки надто високі, що всякі соціальні повинності вельми обтяжливі, але врожаєм, який цього року був далебі чудовий, уже не журився.

По вечері вирушили автомобілем на прогулянку. Вечір видався напрочуд гарний, а лісова дорога, залита сріблом місяця, була ніби окутана якоюсь таємничою чарівністю. Ніна сиділа замріяна, зіщулившись на подушках автомобіля, навіть Никодим відчував щось незвичайне у тій поїздці. Лише Куницький усе балакав та балакав.

На початку одинадцятої години вони були вже дома. Ніна хутенько побігла нагору, чоловік її провів Дизму до його кімнати і побажав йому на добраніч.

Никодим почав роздягатися.

Тільки тепер він міг спокійно помізкувати про те, що вичитав у щоденнику Ніни, йому важко було дійти якоїсь думки. Одне не підлягало сумніву: Ніна закохалася в нього до смерті і сподівається, що він з нею одружиться.

Найбільше тішило Никодима те, що вона нічого не роздлубала ні в тому Оксфорді, ані в його інтелігентності. Видно, його система правильна. А от щодо одруження…

Власне кажучи, Никодим уперше поважно замислився над цим. Ну, правда, Ніна подобалась йому, до того ж мати жінку-графиню – це теж не дуля з маком. Жоден з тих великих сановників не потрапив оженитися на аристократці… А з другого боку – одружитися з жінкою, у якої нічого за душею немає, зате є такі потреби… Тільки тих сукень!.. Тричі на день переодягається, за кордон їздить, каблучки і браслети змінює… А прецінь Куницький, якщо доведеться розводитись, і щербатого шага їй не дасть…

Правда, в банку Никодимові чимало платять, але й того не вистачить. Зрештою, хто відає, можуть же його і з того президентства витурити, що тоді робити з цією бабою на шиї?.. От якби Куницький дав Ніні розвідну, а його все-таки зоставив управителем!.. Та ба, про це нема чого й балакати.

І ще одне: що буде з її тим дурноверхим братом? Доведеться і його брати на свою шию…

Никодим погасив світло і аж до голови натягнув ковдру.

Думка про Понімірського все поставила на місце.

– Нема дурних, – мовив Дизма і повернувся на другий бік.

Він уже засинав, коли це на посипаній жорствою алейці почулися тихі кроки.

«’Кий гаспид там лазить серед ночі?» – подумав Никодим, підводячи голову.

Зненацька помертвів од жаху. Поміж фантастичними смугами тіней від гілок, переплетеними з блідими плямами місячного світла, виразно узрів якусь постать, що стояла біля скляних дверей на терасу…

«Злодій!» – майнуло в голові.

Хвилинку постать бовваніла нерухомо, тоді раптом піднесла руку і постукала.

У Никодима побігли мурашки по спині.

«Понімірський! – раптом спала думка. – Зовсім збожеволів і прийшов мене вбити».

Стук повторився, цього разу вже гучніше. Дизма не ворушився, просто боявся поворухнутись. Тільки побачивши, що ручка повернулась, але двері не відчинилися (отже, замкнуто!), вгамувався.

Осмілів. Тихесенько встав і, дибаючи навшпиньки попід стіною, підійшов до дверей. Обережно висунув голову, так, щоб його не помітили.

І мало не крикнув од подиву: за дверима стояла Ніна.

Никодим мерщій надів штани і відчинив двері. Ніна, мов тінь, прошмигнула в кімнату і обняла його руками за шию.

Дизма потягнув її до ліжка.

– Ні, ні! – рішуче вперлася Ніна. – Благаю тебе, не треба… Сядьмо отут… Я так люблю тебе за те, що ти розумієш мою, може, навіть надмірну вразливість. Ти кохаєш мене?

– Кохаю.

– Милий мій…

Почалася розповідь про тугу, про надію і радість, розповідь, яку частенько переривали поцілунки.

– І, знаєш, я мусила прийти, не заснула б, якби ще сьогодні не пригорнулася до тебе, не розказала тобі, як мені добре і спокійно, коли ти зі мною, коли я певна, що ніяка інша жінка не викраде тебе у мене. Скажи, ти зраджував мене?

– Ні.

– Це правда?

– Досі була правда.

– Скажи, – допитувалась вона, – у Варшаві в тебе немає давньої коханки?

Никодим запевнив її, що немає, і в нагороду за це Ніна знов обцілувала його.

Дизма сердився сам на себе за те, що не вистачило рішучості, побоювався навіть, що й Ніна, вийшовши звідси, назве його тюхтієм, який панькається з жінкою.

Тим часом вона заговорила про його нову посаду і про те, чи не могли б вони тепер побратися.

Довелося вдаватися до дипломатії. Никодим замислився і відрік, що деякий час треба почекати, бо його бариші ще малуваті.

– Крім того, ти сама казала, що не хочеш мешкати у Варшаві, а я ж мушу бути саме там.

Ніна зажурилася. Правда… хіба що оселитися десь під Варшавою. Никодим міг би їздити автомобілем. І вона почала укладати плани на майбутнє.

Никодима вже клонило на сон, і, щоб не заснути, він запалив цигарку.

– Ах! – мовила Ніна. – І діти у нас будуть. Яка це розкіш, яке щастя – мати дітей. Скажи, коханий, ти любиш дітей?

Дизма не терпів дітей, але відповів:

– Дуже люблю.

– Ах, це чудово! У нас буде багато дітей…

– Слухай, – перервав він, – а твій чоловік не помітить, що ти вийшла з своєї спальні?

Ніна занепокоїлася. Справді, вона вже надто довго тут сидить. Кінець кінцем їй байдуже, але не хотілося б скандалу.

Ніжно попрощались, і вона пішла.

Дизма ліг у постіль, натягнув ковдру на голову і буркнув:

– Е-е… к чортовому батькові з таким коханням.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Державний хлібний банк процвітав. Економічний експеримент удався понад усякі сподівання. Це привернуло пильну увагу інших європейських країн, і закордонна преса, насамперед в аграрних країнах, добивалася від своїх урядів застосування «методи президента Дизми».

Сам пан президент став особою, яку глибоко шанували в урядових колах, ба, навіть опозиція ставилася до нього з повагою, час від часу не шкодуючи компліментів.

І в цьому не було нічого дивного. Завдяки його залізній руці державний хлібний банк хвалили як взірець чіткої організації, ощадного та розумного господарювання і широкого розмаху в дії.

Найпаче уславився Дизма своєю працьовитістю. Ця людина відзначалася не тільки разючою винахідливістю, але й надзвичайним завзяттям у праці, його кабінет був недоступною святинею, відвідувачів туди пускали дуже й дуже рідко. Тільки секретар Кшепицький мав необмежене право доступу. Він завжди подавав президентові звіти керівників відділів, доповідав про кореспонденцію, пресу і всі поточні справи.