Карeра Никодима Дизми

Правда, закон про нову хлібну політику ще був десь у комісіях сейму, але не підлягало сумніву, що обидві палати схвалять урядовий проект без суттєвих змін.

З цим Дизма не знав клопоту, все взяли на себе Вандришевський і Кшепицький.

Останній виявився просто неоціненним помічником. До роботи був дуже беручкий і кмітливості йому не бракувало, отож він проводив усе, що хотів, прикриваючись завжди одним і тим же:

– Так бажає пан президент.

Спочатку Вандришевський та інші, невдоволені з того, що Кшепицький совав свого носа в усі, навіть зовсім дріб’язкові справи, питали Дизму, чи дійсно він ухвалив саме так, а не інакше. І хоч Дизма часто й не знав, про що йдеться, але доконечно повторював:

– Коли Кшепицький щось каже, значить, я так постановив, і нема про що балакати.

Довелось примиритися з втручанням Кшепицького. А сам він зрештою не на жарт заприятелював з паном президентом. Звичайно, весь час зустрічаючись з ним, Зизьо скоро знайшов чимало вад у свого начальника. Та це було тільки на руку йому: секретар ставав неодмінним доповненням президента. А проте і з Кшепицьким Дизма завжди був сторожкий. А тим, що його всі поважали, ним захоплювалися, що могутні впливи і зв’язки Никодима дедалі зростали, Кшепицький у душі визнавав, що він має якусь таємничу силу і дивний розум.

Правда, Зизя дивувало, що розум Никодима частенько немовби притемнявся і тоді начальник, здавалося, нічого не тямить у найпростіших питаннях, одначе секретар дійшов до переконання, що пан президент навмисне удає з себе наївного, щоб легше застукати підлеглих на якихось комбінаціях. Зрештою Кшепицький знав, що його становище залежить тільки від президента, що якби президентом став хтось інший, то він знову опинився б на мілкому; відав, що в його інтересах укріплювати становище свого начальника, і робив усе, аби оточити особу Дизми ореолом неприступності й олімпійської величі.

А це цілком влаштовувало Никодима.

Приголомшливі почесті, які звалилися мов сніг на голову, і справді зміцнили певність Дизми, що доти він сам себе недооцінював. Проте обережність його не притупилася – адже Никодим бачив, що в його розумовому розвиткові, у вихованні і освіті є великі прогалини. Найвільніше він почував себе з Кшепицьким, але й з ним завше намагався бути потайним.

Тим-то в скорім часі він здобув собі славу «наймаломовнішої людини в Польщі». Одні пояснювали це англійським способом життя, інші взяли до відома слова самого Дизми – за чашкою чаю у прем’єр-міністра, коли дами приставали до нього з розмовою, Никодим сказав:

– Мені нема про що балакати.

Звісно, кому доводиться стільки думати, тому нічого говорити.

Никодим не знав, як поводитися в товаристві, не розумів багатьох слів, і це, хоч він і не показував того, часто доводило його до розпуки. Отож Дизма взяв собі думку поповнити запас своїх знань.

З цією метою він зайшов у книгарню на Свєнтокшиській вулиці і купив три книжки: «Словничок іноземних слів», «Народну енциклопедію» та «Бон тон» ^[16].

У вельми великій пригоді ставала йому ця остання книжечка. Першого ж дня Дизма знайшов у ній розгадку таємниці, чому Уляницький велів йому вкинути в скриньку прем’єр-міністра не одну візитну карточку, а дві.

Щодо «Словничка», то Никодим раз по раз заглядав до нього. Кожне слово, значення якого він не знав, Дизма запам’ятовував, щоб згодом знайти пояснення.

Зате до «Енциклопедії» він узявся з усією серйозністю і послідовністю. Заходився читати її з самісінького початку і до від’їзду встиг дійти вже до літери «F» ^[17]. Правда, це читання було не дуже веселе, але скоро Дизма помітив, що воно зразу ж дало свої наслідки – йому стало легше балакати з людьми, – і надумав прочитати все до кінця.

Це була чи не єдина в той час Никодимова робота, якщо не брати до уваги читання листів од Ніни. Щодня він одержував принаймні один лист. Усі листи були довгі, і Дизма, хоч і визнавав, що вони красиві, кінець кінцем втратив терпіння й перестав їх читати. Зазирав тільки на останню сторінку, де Ніна звичайно описувала новини. З цих вістей дізнався, що Куницький не має й гадки відпускати од себе геніального управителя, він вважає, що Никодим легко поєднає водночас дві посади – президента банку і головного управителя маєтків, бо Куницький ніякої роботи не даватиме, і в нього будуть зовсім вільні руки.

Це дуже тішило Ніну, отож вона благала Дизму, щоб той згодився. Никодим довго кмітував і пристав на це тільки тоді, коли Кшепицький твердо прорік, що від прибутку голова не болить.

Ніні про це Никодим не написав, бо, на її прохання, взагалі не писав до неї. В Коборові листи завжди проходили через руки Куницького, – Ніна боялася, щоб він не розклеїв конверта, як це кілька років тому вже було з Касиними листами.

Кшепицький заходився опоряджати помешкання пана президента, причому робив це з такою енергією, що за два тижні все було готове, і Никодим перебрався з готелю на Спільну вулицю.

На другий день він виїхав до Коборова, – забрати речі і побалакати з Куницьким.

Була неділя, дати телеграму, щоб вислали коней, Никодим забув, довелося йти пішки. Дорога від станції не далека – щонайбільше два кілометри, а ранок видався напрочуд гарний, і прогулянка була аж приємна Дизмі.

Поблизу тартака він здибав старого майстра з паперні, який шанобливо вклонився Дизмі. Никодим зупинився і спитав:

– Що тут у вас чувати в Коборові?

– Хвала богу, нічого нового, пане управителю.

– Я вже не управитель, а президент банку. Виходить, ви не читали про це в газеті?

– Читали, аякже! Читали, що вам така честь випала.

– Ну то як? Тепер мене називають «пан президент». Розумієте?

– Розумію, пане президенте.

Дизма засунув руки в кишені, кивнув головою і рушив далі. Але, ступивши кілька кроків, обернувся і гукнув:

– Гей, чоловіче!

– Слухаю, пане президенте.

– А пан Куницький у палаці?

– Ні, пане президенте, пан дідич, видать, у Сивому борі, там вузькоколійку прокладають.

– Так сьогодні ж неділя, празник.

– О, у пана дідича празник тоді, пане президенте, коли роботи немає, – мовив майстер із гіркою іронією.

Дизма прибрав грізного вигляду.

– Так і повинно бути. Праця – основа всього. А вам би щодня празник. Ну й народ!..

Заклав руки за спину і попростував до палацу.

Парадні двері були замкнені, Никодимові довелося кілька разів подзвонити, заки слуга відчинив.

– Що ви, сто чортів, повимирали тут чи що? Не додзвонишся ніяк!

– Моє шанування, ясновельможний пане! – злякано зиркаючи на сердитого Дизму, белькотів лакей. – Вельми перепрошую, я був у буфетній.

– Ну й що ж із того! Йолоп! Півгодини чекаю, а він – у буфетній. Бидло немите! Ну, знімай же пальто, чого вилупив очі, як баран на нові ворота! Де пані?

– Немає, пане управителю, ясновельможна пані поїхала до костьолу.

– По-перше, я тобі не пан управитель, а пан президент, осел ти такий. А по-друге, як панів немає, то ви собі тут празник влаштовуєте, ледацюги! Ніякого празника! Празник тоді, коли немає роботи, понімаєш? Вас треба в шорах держати! Ну, чого стоїш?

Лакей уклонився і шмигнув до вестибюля.

– В шорах цих негідників треба держати, – бурчав Дизма сам до себе. – Інакше на голову сядуть.

Засунувши руки в кишені, ходив по палацу. Всі покої було вже прибрано, тільки посеред спальні Куницького стояла щітка до підмітання. Никодим подзвонив і мовчки, без жодного слова показав на неї служникові.

– У-у, чорт! – промимрив, коли той зник за дверима.

Обійшов перший поверх і піднявся на другий. У маленькій вітальні Ніни вікна були відчинені. Никодим ще ніколи не заходив сюди і тепер зацікавлено оглядав меблі, картини, фотографії.

Найбільше фотографій було на письмовому столі. Никодим усівся в маленькому кріслі і розглядав їх. Потім знічев’я смикнув шухляду, але вона була замкнута. Друга теж, зате середня відчинялася.