Карeра Никодима Дизми

Дизма німував.

– Що стосується справи, то я не такий бовдур, щоб відмовитись од неї. Незабаром напишу другого листа, і ви поїдете з ним у Варшаву. А поки що до побачення. Можете йти собі. Брут, сюди!

– А як пані Ніна? – несміливо обізвався Дизма.

– Пані Ніна?.. Ах, правда. Я забув про неї. Ну, тоді ходімо. І заберіть її з собою. Вона впливає мені на нерви.

Ніну спіткали на повороті алеї.

– Ну що, – осміхнулась вона, – розворушили приємні спомини?

– Авжеж, – відказав Дизма.

– Моя люба, – процідив Понімірський, поправляючи монокль, – спогади з тих часів, коли ми були вельми молоді й багаті, завше будуть приємні. Правда ж, дорогий колего? – Він навмисне підкреслив останні слова і голосно розсміявся.

– Звичайно, колего, – невпевнено потвердив Дизма на ще більшу втіху Понімірського.

– Ми розмовляли тільки про Оксфорд і Лондон, де так чудово колись розважалися з колегою, – сказав, сміючись, граф. – Ти, люба, не уявляєш, як мені було приємно почути нарешті таку англійську мову, котрої вже багато років я не чув… – Він кінчиками пальців поплескав Никодима по плечі і запитав: – Isn’t it, old boy? ^[13]

У Дизми набрякли жили на скронях. Напружив пам’ять і – о спасенна полегкість! – вимовив слово, одне-єдине англійське слово, яке у вищому лисковському товаристві вряди-годи вживав син нотаря:

– Уes [14].

Ця відповідь ще дужче розвеселила Понімірського, Ніна ж, побачивши збентеження Никодима і витлумачивши його тяжким враженням од зустрічі з ненормальним давнім товаришем, сказала, що їм уже пора вертатись. На її радість, брат не затримував Дизму і попрощався з ним без нових дивацтв.

– Бідний Жорж, – озвалася Ніна, йдучи алеєю, – він дуже змінився?

– Ні, не дуже. Може, це в нього мине…

– На жаль, ні… Я бачила, яке прикре враження справила на вас його хвороба. Мабуть, я погано зробила, що привела вас до Жоржа.

– Чому?

– Знаєте, пане Никодиме, ви ліпше не приходьте до нього, бо це і йому може вадити. Лікарі кажуть, що зустрічі з людьми збуджують Жоржа, а йому треба якнайменше хвилюватися.

– Як хочете.

– Я нічого не хочу, – Ніна притулилася до його плеча, – я тільки кажу, що знаю, що ви зробите так, як буде найкраще і найрозумніше.

Вона заговорила про весну, яка квітне в її душі, і про те, що на теперішнє найліпше заплющити очі, вважати, що то марево, сон, який мине, повинен минути, його скоро не стане.

Коли Ніна попросила Дизму сказати, що й він у це вірить – той ні в чому не заперечував.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Один по одному минали тихі, спокійні і ясні дні. Дизма прижився в Коборові і почував себе як дома. Правда, він трохи злився на Ніну, що взяла думку зберегти подружню вірність, аж доки не буде вільною, і твердо стояла на своєму, – але не мучився тим: Никодим Дизма не відав сильних бажань, а тим паче пристрастей.

Добряче їв, багато спав і нічого не робив. У таких умовах почував себе чудово. Погладшав трохи і засмаг, бо вряди-годи блукав по околиці – треба ж було якось згаяти час. Попервах їздив на коні, але після кількох прогулянок упевнився, що верхи страшенно трясе, отож почав ходити пішки. Оглянув ще раз усе господарство – тартаки, паперню, млин, коли його щось цікавило – дознавав у службовців, які завжди знімали перед ним шапки: знали, що не з абиким мають справу.

Дизму оточувала атмосфера глибокої пошани і подиву.

Єдине, що захмарювало блакить тих ясних днів, це сварки з панною Касею.

Правда, скандали, що виникали через неї, стосувалися скоріше Ніни, але не раз вони мимохідь зачіпали й Никодима. Одного разу – це було під час сніданку – коли Кася, немилосердно висміюючи кожне його речення, добре допекла Дизмі, він буркнув:

– Ви забуваєте, з ким маєте справу.

– А мені байдуже, – стенула плечима дівчина, – ви ж, либонь, не шах персидський? Чи, може, вас мучить mania grandiosa? ^[15]

Дизма не зрозумів тих слів, але з виразу обличчя пані Ніни зробив висновок, що то, видать, велика образа. Він став червоний, мов буряк, зненацька щосили тріснув кулачиськом і гаркнув:

– Перестань, шмарката!

На столі підплигнув, забряжчавши, посуд, обидві жінки заніміли.

Тільки по хвилі Кася, бліда як смерть, схопилась і вибігла з кімнати. Ніна не проронила й слова, хоч по обличчю її видно було, що вона злякалась, але схвалює дотепну витівку Никодима.

Цей радикальний захід дав свої наслідки, однак становище змінилося тільки зовні. Правда, відтоді Кася не докучала йому, але в її очах палала глибока ненависть, яка ставала дедалі більша і колись та мала вибухнути.

Вибух стався неждано для обох сторін якось у неділю вранці.

Куницький працював у своєму кабінеті. Ніна поїхала до костьолу. Никодим сидів у неї в будуарі і переглядав альбоми з фотографіями.

Саме в цей час увійшла Кася. Кинувши оком, вона зразу ж побачила, що Никодим тримає альбом, у якому були тільки фотографії Ніни, безліч фотознімків Ніни в різних позах; робила їх Кася.

– Віддайте, це мої, – гукнула дівчина, вириваючи альбом.

– Чи не можна ввічливіше?! – крикнув Дизма.

Кася хотіла вже вийти, але це затримало її. Обернувшись до нього, вона часинку мовчала, проте мала такий вигляд, що Никодим уже ладен був затулити обличчя від удару, і водночас йому кортіло схопити її в обійми, притиснути до себе і силоміць обцілувати оті променисті очі й повні тремтливі губи, з яких нарешті зірвалися, мов батурою вперіщили, слова:

– Це підлота, підлота! Ви негідник! Ви збезчестили її! Вдерлися в дім мого батька, щоб спокусити його жінку! Якщо ви негайно, при першій же нагоді не заберетеся звідси геть, я відшмагаю вас гарапником, як собаку! Мені начхати на ваше становище, на всі ваші стосунки! Розумієте? Цим ви можете подобатись моєму батькові, а не мені! Раджу вам по-доброму: забирайтеся звідси геть і якнайшвидше!..

Дівчина говорила дедалі голосніше, а двері в покоях були відчинені, і слова її долинули до Куницького. Розпалившись, Кася не чула його квапливих дрібненьких кроків. Не чув їх і Никодим, спантеличений несамовитим вибухом гніву в цієї, здавалося б, спокійної панянки.

Куницький зупинився на порозі, обличчя йому перекосило від люті.

– Касю, – озвався він тихо, – вийди, будь ласка.

Дівчина не рушила з місця.

– Вийди, будь ласка, – повторив ще тихше. – Піди в мій кабінет і почекай мене там.

Він говорив зовні спокійно, проте в голосі його вчувалася якась нездоланна сила. Кася стенула плечима, але послухалась.

– Що тут було? – спитав Куницький Дизму.

– Що було? А те було, – відповів Никодим, – що ваша донька веліла мені забиратися з вашого дому і вилаяла мене останніми словами. Гаспид її знає, чого вона хоче, та коли вже мене виганяють, то через вікно я назад не полізу. А на той ваш… контингент і на шпали тепер можете свиснути, бо я…

Куницький схопив його за руку.

– Пане Никодиме, я дуже перепрошую вас за свою дочку. Забудьте про все це. Сьогодні ж Кася виїде за кордон. Це достатня сатисфакція для вас?

– Сатисфакція… а що вилаяла мене, то як?

– Кажу вам, коханий пане Никодиме, я сьогодні ж вижену її з дому.

Старий дедалі більше лютував, а на взір був дедалі спокійніший. Простягнув до Дизми руку і запитав:

– Ну, згода?

Никодим подав йому свою.

Того ж вечора Кася виїхала. Ніхто в домі не знав, про що говорив батько з дочкою в замкнутому кабінеті. Ні він, ані вона нікому нічого про те не сказали. На додаток Кася виїхала, не попрощавшись навіть із Ніною. Єдиною в Коборові істотою, з якою вона розмовляла перед від’їздом, була молоденька покоївка Іренка. Але й вона могла сказати тільки те, що панночка була вельми гнівна і що обіцяла її, Іренку, виписати до Швейцарії.

Після цієї бурхливої і такої багатої наслідками неділі жодна хмарина вже не затемняла обрію Никодимові Дизмі. Куницький був дуже чемний. Ніна ні словом не споминала про Касю – вона сама тепер почувала себе вільніше, їй стало легше.