Карeра Никодима Дизми

Махнув рукою і запалив цигарку. Здалеку долинув низький, глибокий звук гонга. Вечеря.

Дизма встав з лавки і попростував до палацу.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Вечеря складалася з кількох страв, – їх мовчки, безшелесно подавав проворний, холодно-чемний лакей. Настрій за столом був трохи ліпший, ніж при сніданку Куницький, чи то пак Куник, менше торохтів про справи, рідше звертався до Дизми, натомість засипав своїми балачками дружину і дочку, розпитуючи їх про покупки.

Пані Ніна відповідала ввічливо, але зимно, Кася ж тільки зрідка кидала коротке «так» або «ні», а на більшість батькових питань просто не обзивалася. Після чудної розмови з Понімірським Никодимові вже зовсім невтямки було, чим пояснити цю зневагу дочки до батька, зневагу, що межувала з образливим нахабством. Кортіло бодай трохи оговтатись, він сушив голову над тим, як це зробити, але так нічого й не вимудрував.

Повечерявши, Куницький запропонував погуляти, і хоч Кася здвигнула плечима, пані Ніна відповіла:

– От і добре, я з радістю пройдуся.

Ідучи попереду з чоловіком, який постукував товстим ціпком і лишав за собою смугу диму від сигари, вона повернула до парку, але не в той бік, де вже був Дизма. Там росли густі старі дерева, а тут були переважно газони та клумби, тільки де-не-де на тлі темно-шафірового неба видніли мальовничі групи струнких дерев.

Никодим зостався в товаристві Касі. Обоє мовчали. У парку було зовсім тихо, і вони чули, як про щось неголосно гомоніли Куницькі. Смішно було дивитися на це подружжя: він – маленький, неприємно вертлявий стариган, який без угаву торохтів, невпинно розмахуючи руками, і поряд – жінка – молода, струнка, мов тополя, йшла рівною, спокійною, плавною ходою.

– Ви граєте в теніс? – озвалась Кася.

– Я? Ні. Не вмію.

– Дивно.

– Чому дивно?

– Ну, бо тепер усі чоловіки грають у теніс.

– У мене, знаєте, ніколи не було часу навчитися. Я вмію грати тільки на більярді.

– Он як? Це цікаво, розкажіть мені… Вибачте, – раптом кинула вона і побігла до клумби.

Дизма став, не знаючи, що йому робити; Кася повернулася з кількома стеблинами тютюну в руці. Ще здалеку чути було п’янкий запах цих квітів. Дівчина піднесла їх до обличчя Никодима. Той подумав, що Кася дарує квіти йому, зашарівся і простягнув руку.

– Е ні! Це не для вас. Понюхайте! Чарівний запах, правда?

– Так, гарно пахнуть, – відказав, зніяковівши, Дизма.

– А ви, здається, дуже самовпевнені.

– Я? Чому? – щиро здивувався він.

– Ну, бо ви гадали, що це квіти для вас. Видно, жінки часто дарують вам квіти?

Ніколи в житті жодна жінка не дарувала Дизмі квітів, одначе він про всяк випадок відповів:

– Трапляється.

– У варшавському вищому світі вас, буцімто, вважають за сильну людину?

– Мене?

– Батько мені казав. Ви таки й справді схожі на… Ага, то ви граєте на більярді?

– Майже з дитинства, – мовив Дизма, пригадуючи собі маленьку задимлену більярдну в цукерні Аронсона у Лискові.

– У нас дома теж є більярд, але ніхто не вміє грати. Я б охоче навчилась, якби у вас знайшлося для мене трохи часу…

– Ви? – здивовано перепитав Никодим: він ніколи не уявляв собі, що жінка може грати на більярді. – Це ж чоловіча гра.

– А я саме й люблю чоловічі ігри. Навчите?

– Охоче.

– Можемо почати хоч зараз.

– Ні, – відрік Дизма, – сьогодні у мене ще багацько роботи. Треба розібрати, що до чого в тих книгах, у рахунках.

– Гм… ви не занадто ввічливі. Але такий у вас характер.

– А це добре чи погано? – наважився спитати він.

– Що? – холодно уточнила дівчина.

– Ну, те, що в мене такий характер?

– Знаєте… Скажу вам щиро. Я люблю мати справу з людьми, що становлять певну позитивну вартість, аби тільки вони не схожі були на мого тата. Але я заздалегідь хотіла б сказати… гм… сказати, що… Ви не розсердитесь за щирість?..

– Боронь боже.

– Ближче мене це не цікавить.

– Не розумію.

– Ви любите крапки над «і»?

– Що?

– І ще, бачу, любите, щоб становище було ясне. Це дуже добре. Так от, коли я навіть буду прихильною до вас, то хотіла б, щоб ви не робили з цього надто далекосяжних висновків. Іншими словами, від мене квітів не ждіть.

Нарешті Никодим збагнув, про що мова, і розсміявся:

– Я й не сподівався на це.

– От і чудово. Найліпше, коли питання ставиться чітко і ясно.

Дизму чогось вразило це, і він, майже не думаючи, сказав:

– Маєте рацію. Тому я відплачу такою ж щирістю: ви теж не в моєму характері.

– Справді? Тим лучче, – трохи спантеличено відповіла дівчина. – От ми й порозумілися, тепер можна вчитися грати на більярді.

Куницькі повернули назад і приєдналися до них.

Кася взяла Ніну під руку і подала їй квіти.

– Візьми, Нінусю, ти ж любиш пахучий тютюн.

– Шкода, що ти їх зірвала, – стиха мовила Ніна. – Життя квітів і так дуже коротке…

У вестибюлі побажали одне одному на добраніч і розійшлися. Але Дизмі було не до сну. Він поклав собі за всяку ціну переглянути папери, що стосувалися господарства Куницького. То була дуже складна справа. На нього звідусіль наїжилися цифри, пересипані ворожими, незрозумілими висловами, яких Никодим або зовсім не знав, або не міг збагнути їхнього таємничого значення. Реманент, дисконт, тяга, напівфабрикат, охоронне мито, перестраховка, відшкодування, тенденція, підвищення курсу, еквівалент… На лобі Дизми краплинками виступив піт.

Никодим почав читати півголосом, але й це не допомагало. Він просто перестав розуміти значення слів, які вимовляв, – сенс їх не доходив до свідомості, його ніяк не можна було вловити, і слова від того ставали зовсім порожні.

Дизма схоплювався із-за письмового стола, метався по кімнаті, лаючись на чому світ стоїть і дубасячи себе кулаками по голові.

– І все-таки я повинен, повинен, – уперто повторював він, – повинен роздлубати це, бо інакше пропаду.

Знову починав читати і знову зривався.

– Ні, так діла не вийде, голова лусне, а я нічого й не второпаю.

Пішов до ванної і, відкрутивши кран, підставив голову під холодний струмінь. Кілька хвилин стояв так, нахилившись, і думав:

«Поможе чи ні?..»

Не помогло. Всю ніч просидів, гортаючи папери, а добився цією мукою лише того, що в нього нестерпно розболілася голова. Туманного уявлення про комплекс коборовського господарства було зовсім недостатньо не тільки на те, щоб керувати ним, а навіть для бесіди з Куницьким.

«Що робити?»

Довго думав-гадав Никодим і постановив ні в якому разі не здаватися без бою.

«Протягнути якнайдовше, а тим часом, мо’, наспіє звідкись порятунок».

Минула вже восьма година, коли прийшов Куницький і застав Дизму коло письмового столу посеред розкладених паперів.

– Коханий пане Никодиме, – гукнув він, удаючи обурення, – хіба ж так можна? Ви ж зовсім не спали! Робота роботою, а здоров’я здоров’ям.

– Нічого мені не станеться, – відповів Дизма. – Коли вже я почну щось робити, то не люблю переривати.

– Завзятий ви. Ну і як же?

– Та нічого.

– Але визнайте, коханий пане Никодиме, що весь матеріал у зразковому стані. Все ясно, стисло, систематизовано…

Дизмі в горлі застряло прокляття.

– Дійсно, – мовив він, – порядок зразковий.

– А що? Правда? Це я сам усе роблю. Я знаю в своїй машинерії кожен патичок, кожне коліщатко, а то найперша гарантія, що ніхто з моїх службовців не обдурить мене. Ну, то ви вже залиште цю роботу. Зараз подадуть сніданок. У вас буде ще досить часу, бо сьогодні я не морочитиму вам голови. На папірні у мене зустріч з будівельною комісією, а тоді поїду огляну ліс у Коцілівці.

Коли вони увійшли до їдальні, жінки вже сиділи коло столу.

– Ви такий блідий, – зауважила пані Ніна.

– Голова поболює.

– Ну, бо ви тільки уявіть собі, мої любі, – почав Куницький, – пан Никодим і очей не склепив. Цілісіньку ніч просидів над книгами.