Зневiрений дух

Але варта королівства проснулася. Рокіт кодрів, які ожили після вікової безмовності, скрегіт залізних крил румунського орла нагнали жах на ворогів — сьогодні їх лякає навіть сон цього орла, бо вони не знають, скільки сил додасть йому той сон.

О, наші вороги завжди боялися нас, і доказом тому — вік за віком вони замишляли згубу самому нашому існуванню, а всі ці замисли прислужилися тільки тому, що ми лиш зміцніли, укріпилися в нашому бутті. Якби вони зрівняли нас у правах із собою, якби воші розчинили навстіж золоті ворота привілеїв та прав, що їх мають тільки вони, то хто зна, чи ми, зманіжені й вередливі, не перетворились би на угорців.

Співвітчизники! Ми вдячні вам за вашу вікову ненависть і ми згоряємо від нетерплячки, щоб трапилась нагода показати вам нашу вдячність так, аби ви запам’ятали її навіки. Що ж до батьківщини, яку ви називаєте угорською, то комусь потрібне було чисто угорське нахабство, щоб називати її так. Що ж до нас самих, то комусь потрібне було махрове невігластво такого собі Ріосслера, котрий назвав нас приблудами, хоча цих приблуд 10 мільйонів, а гостинних хазяїв лише 800 000. Зрештою, угорське нахабство чи педантичний німецький обскурантизм — одне з двох стало необхідне для великої фікції про угорську імперію й нікчемність румунів. І що принесли в Трансільванію ці спотворені ідеї? Сліпу смерть, яка винищила тисячі людей, і жорстоку ненависть решти народів до всього, що зветься угорським! все це проповідували пустоголові від імені угорського народу, котрий, добрий і лагідний від природи, як і всякий народ, поки його не зроблять дурним бовдуром, хотів жити в мирі та дружбі з румунами. Ллє вони лукаво й брехливо витлумачили сторінки книги його долі й заплямували свої ряди кров’ю. Бог чітко вказав: живіть у мирі, бо ви єдині дві окремішій нації в океані панславізму — цю вказівку угорці повинні були перевернути на свою погибель. Вони цього хотіли, а не ми!

Уся країна заклекотіла, мов котел. Збори в неділю святого Томи; потім великі збори на Полі Свободи, де на вітрі відродження замайорів трикольоровий прапор. Virtus romana rediviva! [3]

Ми разом з Йоаном брали участь у всіх цих маніфестаціях життя нації — хай буде вічною її єдність — потім вернулися до свого навчання. Ллє хто там міг щось учити! У наших головах палахкотів вогонь, бліде обличчя Йоана порожевіло від сухотних рум’янців, хоч у його серці кипіла найбільша любов до народу.

Я пішов до Поесіс. Ніч була світла й місячна. Повітря здавалося засніженим від срібних і зарошених місячних променів, які заплутувались у темній зелені дерев і кущів. Я сів на лаву й замислився; бог його зна, чому мені стало сумно! Згорнувши руки, я ліниво поклав їх на коліна, схилив чоло, і волосся розсипалось по ньому. Отак я й сидів у її саду і думав про речі, яких не міг сам собі розтлумачити, а тим часом місяць, легенько ковзаючи між срібними хмарками на небі, теж, мабуть, думав і мріяв про щось, чого ніколи не дізнається жоден смертний. Легенький шерхіт на посипаній піском стежці вивів мене із задуми. Це була вона. Сукенка, яка здавалася срібною хмаринкою, окутувала казковою прозорістю її тонкий, ніжний, мов у мавки, стан. Вона підійшла, миттю сковзнула до мене на коліна й поцілувала мої очі, які заплющились від несподіванки — я навіть повірити не міг, що це вона, казкова фея моїх безкінечних мрій. Я взяв біляву її голівку в свої руки й пильно подивився в очі. Яка вона сумна — і оце біле личко, і оці глибокі голубі очі!

— Поесіс, — спитав я, — ти нещасна? Яка ти бліда, люба моя! Ти страждаєш? Ти плачеш?

— О, якби мені судилося тільки плакати… Але не будемо про це, Томо! Сьогодні ми, може, бачимося востаннє…

— Востаннє? Ти мариш, Поесіс! Востаннє?

— О любий мій, аби ти знав, яка я нещасна. — Вона глянула на мене повними сліз очима, прибрала білими руками чорне волосся з мого чола й опекла його гарячим поцілунком. — Яка я нещасна, навіть не можу тобі передати цього… Я тебе мушу просити іменем твоєї матері, іменем цього чистого янгола — забудь мене! Забуть, Томо, щонайменше до моєї смерті… А коли я помру…

— Поесіс, ради бога, скажи мені, що це означає? Скажи, Що?

— А що я можу сказати? Нічого. Давай не будемо більше про це… Забудьмо. Який ти красивий сьогодні! Волосся в тебе — ніби ебенове, очі — мов чорні діаманти! Який красивий мій коханий… Мій коханий? Ні, не мій…

— Не твій, Поесіс?.. Ти не моя, мій білий янголе? Слухай, може, ти плакала, що мене довго не було, і тому говориш, що я не твій? Поесіс, скоро наша батьківщина належатиме нам так само, як і нашим ворогам; тоді ти станеш моєю дружиною, прекрасною моєю дружиною — мавкою в моєму саду, хранителькою мого родинного вогнища, мамою моїх дітей! О, яка ти вродлива… як ми тебе будемо любити… я й мій старенький тато, каменяр! Ти витиратимеш пилюку з моїх книжок, адже я буду натхненним працівником, ти розгладжуватимеш своєю ніжною білою рукою зморшки в мене на чолі, твої поцілунки просвітлюватимуть його! А я тебе любитиму, любитиму тебе так, як вітчизну, як Бога, Поесіс!

Над смугою квітів роїлися нічні метелики… розквітлі дерева нахиляли переобтяжене білим і рожевим цвітом гілля на наші голови — п'янкий запах весни виновнював свіжим незайманим подихом наші груди, я, припавши до вуст Поесіс, впивався її диханням, вона ж, напівзаплющивши очі, не чинила опору моїм сумним ласкам… і тільки місяць, мов ніжне срібне світило кохання, пильнував нашу довгу любов!

Наступного дня я, щасливий, підвівся зі свого твердого солом’яного ложа і, накинувши пальто на плечі, пішов бродити по вулицях міста: в петлиці — трикольорова національна розетка, на голові — трохи збитий набакир капелюх із широкими крисами, обличчя — бліде, стомлене, усміхнене, я тягну за собою ціпок по дрібній бруківці, насвистуючи крізь зуби арію, не пам’ятаю вже з якої опери.

Зненацька ззаду почулися журливі звуки похоронної музики. Я повернув голову, зупинився й скинув капелюха. Обличчя моє мимохіть стало сумне. Услід за покійником рухалась карета, і в ній я побачив жінку в довгій сукні з чорного шовку. Дуже знайоме мені бліде обличчя, обрамлене золотим волоссям. Чи міг я не впізнати його?.. Це була вона… Поесіс!.. І все-таки це не могла бути вона. Смертельна блідість, світле волосся, її лице… але вона — і така розкіш?.. Адже вона дуже бідна!..

А в другій кареті? Хто там? Два найрозбещеніші в місті dandy [4], вони реготали в похоронній процесії — одягнені в тісні штани для верхової їзди, в бузкових сюртуках з червоними зав'язками, в голубих жакетах, у широкополих капелюхах, і в кожного по два годинникових ланцюжки. їхні сухі мавп’ячі мордочки аж заходилися від цинічного сміху, хоч його, здається, й не міг би викликати похоронний кортеж.

Розгубившись, втративши всяку здатність зважувати свої думки й відчуття, я йшов за процесією до церкви. Величезна юрба зібралася біля входу і всередині. Я пробився вглибину, безжально розштовхуючи ліктями всіх, хто заважав мені. Було, мабуть, щось дивне в моєму непритомному погляді, в тому, що я не зняв капелюха, зайшовши до церкви, в тому, що мої кулаки були стиснені, а зуби скреготіли від дикого сміху. Усі, розступаючись, дивилися на мене.

— Божевільний! — прошепотів хтось так голосно, що я його почув, але в клекоті свого хвилювання сприйняв цей голос за власне марення, бо я навіть не помітив, що опинився серед людей… навпаки, мені здавалось, ніби я сам-один, охоплений спазмами якогось жахливого видива, — не бачив нічого, крім труни, що гойдалася, ніби пливла в повітрі попереду, не бачив нікого, крім неї, а вона заливалася слізьми, і якийсь чоловік розраджував її, втішав, узявши за руку. Вогненні очі воскових свічок танцювали в церковному повітрі, мов брудні червоні зорі… покійник із відкритої труни криво усміхався мені, холодні стіни церкви щирились до мене огидними порепаними личинами з чорними очима й страшними головами, аж перекошеними від шалу!