Зневiрений дух

— У тебе мокра голова, — сказав я, — бо я прикладав тобі до лоба сніг.

При цих словах я зняв свою хутряну шапку й насунув йому аж на очі, бо помітив, що світло знову загорілося. Потім, підхопивши його під пахви, підняв, міцно взяв за руки і швидко потягнув за собою, аж поки ми й опинилися в місті… Він, ще не оговтавшись цілком, нічого не бачачи з-під шапки, байдужний до всього, піддаючись мені, навіть не оглянувся.

Ми прийшли додому. Очі його й досі палали, але обличчя знову набуло звичного спокійного виразу. Лампа, яку я залишив на столі, догоряла й чаділа.

— О господи, я хотів би не спати, але мене звалює сон! Я сплю на ходу! — сказав Йоан, падаючи на ліжко.

Як і всякого, хто перемерз, Йоана зморило, а оскільки сон для нього в його тодішньому стані, на мою думку, був найкращими ліками, я залишив його лежати, а сам, роззувшись, щоб не зчиняти зайвого шуму, почав ходити по кімнаті. І лише під ранок сон здолав і мене, і я приліг коло одного зі своїх товаришів. Коли я прокинувся, надворі стояв білий день. Йоан давно вже пішов.

Третього дня, коли почало сутеніти, він прийшов до мене сумний, стриманий, але спокійний.

— Вона померла, — сказав він. — Ходімо.

На вулиці він узяв мене під руку. Вечір був холодний, піде ані душі. Та ось із-за далекого освітленого рогу вийшли чотири чоловіки з чорною смерековою трупою на плечах, позад них швидко дріботів священик, а за ним так само швидко — ніби сама скорбота була поспішною — йшли старий у підбитому вітром пальті й бідно одягнена дівчина.

Ми наблизилися до процесії, яка квапливо прямувала до цвинтаря.

Поміж засніжених хрестів і могил зяяла свіжовикопана в бурій глині яма, з її глибини ще парували легенькі хмарки земного тепла, а груддя вкрила паморозь. Похорон зимового вечора. Могильник з похмурим серйозним обличчям зіперся підборіддям на свій широченний заступ із намерзлою глиною. Між холодних і блідих хмаринок, ніби сопшій, пропливав місяць, священик тягнув «Пом’яни, господи…», а старий батько скинув шапку і стояв простоволосий. Обличчя його було жовте, роки й болі виткали на ньому густу мережу зморщок, то тоненьких, мов павутина, то глибоких; голова майже без волосся, а ті кілька срібних, мов присипаних сіллю, волосинок були ніби посаджені чиєюсь невмілою рукою… Очі в нього сухі: він уже, мабуть, неспроможний був плакати… незмигний погляд прикипів до труни, ніби найглибший відчай сконцентрувався в голові цього напівбожевільного чоловіка, в його розпачливих і безтямних очах.

Перед тим, як могильники мали опустити тіло в лоно землі, старий мовби інстинктивно подав знак, віко підняли, і в надто великій труні я побачив дівчину — біла тінь із скуйовдженим волоссям, бліде, зачеплене синявою, ніби мармурове, обличчя, безкровні губи й великі очі під широким неживим чолом. Старий підійшов і припав довгим поцілунком до чола мертвої дитини.

Сестра її — живий мармур, геній болю, з обличчям, спаленим стражданням, стояла, притулившись до дерева, яке струсило свої останні жовті засніжені листочки на її бліде й холодне обличчя. Заплющені сухі очі, спотворені печаллю вуста — все свідчило про те, що вона прагнула плакати і не могла; здавалося, ніби сам Канова воздвиг на цих могилах мармуровий твір генія свого духу і поставив його між покритих снігом хрестів та могил.

Йоан, мов божевільний, блідий, як привид, стрибнув від мене й припав губами до очей померлої.

Потім віко упало, чорна труна ковзнула по мотузках у земну темінь — і на землі залишилась тільки гірка згадка про Софію.

Я заплющив очі й замислився… про що? Не знаю. Коли розплющив очі, то побачив, що залишився на кладовищі сам. Місяць лив на засніжені й осяйні в їхній срібній одежі дерева бліде світло, ніжне, мов літній сон, а старий могильник повільно, байдуже, меланхолійно кидав грудка, які бриніли на сухих дошках труни. Смертельний могильний сон — ось і все.

Коли я повернувся до своєї мансарди, Йоан лежав на моєму ліжку, довге волосся його розметалося по подушці, як і вночі, руки закладені під голову, обличчя непорушне, очі заплющені. На столі лежала купа запилюжених книжок, над ними в глиняному свічнику горіла лойова свічка, непочищений гніт якої давно вже нагорів і кидав нечітке жовте світло на заціпеніле обличчя юнака. На столі лежав пістолет. Я тихенько підійшов і взяв його. У летаргійному сні, куди його вкинув невимовний біль, Йоан не почув нічого. Відчинивши віконницю, я викинув пістолет у сніговий замет. Потім вийшов з хати: мені хотілося трохи остудити свої думки, враження та похмурі хвилювання тишею й прохолодою зимової ночі.

Наступного дня я зустрівся з Йоаном.

— Ти бачив фінал цієї сердечної драми, Томо, ходімо побачиш зараз ближче акторів… ходімо до старого та його вже єдиної доньки. О господи, я не егоїст, але, знаєш, я хотів би, щоб краще вона…

— Замовкни, — сказав я, — не бери гріха на душу. Може, вона принесе кому-небудь щастя, Йоане! Вона теж дуже вродлива і, здається, теж дуже добра… А втім, ходімо…

Невдовзі ми були у вже знайомій натопленій кімнаті. Старий мовчки зігнувся, охоплений горем, у ветхому кріслі, опустивши голову на груди. Дівчина замислено сиділа біля вікна й дивилася на троянду, що промінилась, мов зоря, біля розцвічених морозяними квітками шибок. Якась баба поралась біля груби. День був такий похмурий, що в хаті, здавалося, заходили сутінки. Ніхто з них не завважив нашого приходу. Йоан підійшов до дівчини, взяв її за руку й сказав голосом, повним братерської ніжності:

— Поесіс, що ти робиш?

— Що роблю? Нічого… Говори тихше… тато спить, тільки сон цей зветься біллю і відчаєм… Не розбуди його!.. Єдина наша опора, Софія… відійшла.

— Дозволь представити тобі добродія Ноура, — сказав Йоан, показуючи на мене.

— А-а! Пан Ноур… — сказала вона тихо, ковзнувши по мені байдужим поглядом, ніби й не бачила мене. — Я хочу тобі подякувати, Йоане, — провадила вона далі, стискуючи його руку, а він сидів на стільці перед нею, — за те, що ти був того вечора тут. Бідолашний ти мій! Яка це втрата для тебе!

— Мене не було тут, я не міг тут бути, Поесіс, спитай ось його. Якби я не знепритомнів по дорозі, то прийшов би до вас. Він тоді був зі мною.

— Оцей пан? — перепитала вона, сумно усміхаючись. — Ллє ж ти був… Хіба ми не бачили тебе у вікні?

— Отже, я таки справді був, — сказав він тихо й розгублено. — Значить, я на власні очі бачив її смерть.

О Томо, як зле ти вчинив, обманувши мене, коли сказав, що мені все привиділось. Я карав себе за те, що ми не дійшли, але зараз… я чистий перед нею на небі… вона знає… я тут був… але чому ти мені не сказав? Ми могли б повернутися тоді…

— У тому стані, в якому ти був? — спитав я. — Якби ти прийшов, Йоане, тоді, то сьогодні я не міг би поручитися ні за твій розум, ні за твоє життя — хоч ти, я знаю, не дуже цінуєш і те, й друге, але я зобов’язаний був утримати тебе.

— Бідолашний хлопче! Який же ти нещасний! Я б уже збожеволіла давно, — сказала Поесіс, нахиляючись і цілуючи чисте Йоанове чоло.

Чоло його залишилося спокійне, але затуманилося хмаринкою якоїсь думи.

— Я піду за нею, — сказав він тихо й схвильовано, — я невдовзі піду вслід за нею.

— Мовчи, — обізвалася Поесіс, — щоб він не почув! — і показала очима на батька, який потонув у своєму глибокому й мовчазному горі.

Ми побули ще трохи… зовсім мало… а далі повернулися додому. Серце моє купалося в світлі, душа впивалась безмежною ніжністю й переповнювалася одним образом, одним-єдиним… Поесіс! Йоан пішов від мене. Я зачинив за собою двері кімнати і впав перед столом із книжками.

— Поесіс, — бурмотів я спантеличено. — Я люблю тебе!

Я мріяв… співав, писав про неї… вся істота моя виповнена була одною-єдиною мрією… розум мій не бачив жодного іншого образу, окрім цього янгола з мармуру: Поесіс!

Я знайшов Йоана і спробував йому розказати все. Ллє він зробився мовчазний і противний… недовірливий до будь-кого. Він насміхався з неба і з Бога; зневажав людей, іноді здавалося, що в його лахміття вирядився сам король насмішки й ненависті. Я не міг з ним розмовляти так, як раніше. А втім, одного дня спитав його про життя цієї родини.