Зневiрений дух

Ми всі були саме в тому віці, коли горланиш арії з опер, читаєш напам’ять пасажі з класиків, шкрябаєш любовні вірші, вдаєш із себе відчайдуха й пробийголову, забагато думаєш про свої вусики, які тільки-но проклюнулись, переконаний, що твоя усмішка чарівлива, а погляд проникливий — одне слово, це був саме той затятий нестерпний вік, що йому навіть важко дати ім’я.

Поки мої колеги грали в карти, сміялися, пили й розказували анекдоти, дедалі фривольніші й смішніші, про Гепеля, про циган, про попів — я збавляв своє життя, охопивши голову руками, спершись ліктями на край столу, не слухаючи їх і не читаючи страхітливі фантастичні романи, які розпалювали мій мозок.

З-поміж багатьох моїх колег один виділявся жіночою вродою. Витончений і ніжний з вигляду, він, однак, був заводіякою всіх студентських витівок. При пиятиці випрівав удвічі більше, ніж будь-хто із нас, і коли решта вже хиталася на всі боки, й не знали, що варнякають, бурмотіли щось незв’язне й цілувалися, ніби закоханці, він єдиний сидів поміж них з незворушною усмішкою, і тільки блідість, яка ставала ніжнорожевою — ніби в сухотного, засвідчувала, що він випив. Я своїм звичаєм то міг пити, але мимоволі дивувався цьому хлопцеві, цьому янголові з такими яскравими й такими глибокими голубими очима, з таким блідим і ніжним обличчям, на якого навіть вино не могло справити ніякого впливу. Він був бідак із бідаків, але здавався цілком байдужим до свого убозтва. Завше веселий, завше безжурний і дотепний, хоч завжди обірваний і без гроша в кишені, він ніскілечки не думав про свою бідність, і не тільки не знав, але й знати не хотів, заради чого живе на світі. Хоча мені іноді здавалося, що веселість його силувана, а цей сміх, почасти неприродний і ніби божевільний, то просто маскування душі, яка рветься до бою.

Одного разу взимку, холодної опівнічної пори — я читав, решта моїх колег спали, хропучи, хто де — почувся стукіт у двері.

— Зайдіть! — крикнув я.

У пальтечку, котре, здається, вже не дуже могло захищати од вітру, зайшов юний мій блідий друг, але був він ще блідіший, ніж звичайно, мертвотиоблідий, стиснуті губи пошерхли, гірка усмішка надміру силувана, очі схвильовані, чорне волосся скуйовджене.

— Йоане, — вигукнув я, — що з тобою?

Я схопив його за руку й пильно глянув у вічі.

— Нічого, — відповів він, усміхаючись, — нічого!… Вона помирає…

— Хто помирає, ради бога?

— Вона! — відказав він, притягнув мене до себе, притиснув мою голову до своїх грудей і кілька разів розгублено схлипнув. — Ходімо, ходімо зі мною… прошу тебе!

Я накинув на себе якусь теплу одежину й вийшов за ним. Стояв мороз. Мерзлий сніг рипів під нашими ногами, а ми летіли вулицями містечка: я — щільно загорнувшись і сховавши голову в пальто, він — підставивши обличчя заметілі, що била нам назустріч.

Віяв пронизливий вітер. Вряди-годи траплявся ліхтар… Коли я дивився на біле, мов у мерця, обличчя свого друга, мені здавалося, ніби я йду поряд з тінню, з людиною, котра померла давно-давно, і тільки дивувався, як це я, живий, можу супроводжувати цього мертвого та куди приведе мене цей блідий, скептичний, довготелесий привид. Його неприродна постава, ноги, якими він ледь торкався землі, заціпенілий погляд, довге, майже до кісточок, дране пальто та ще те, як він мовчки йшов поряд зі мною — все це лякало мене, наштовхувало на думку, ніби я йду не з живою людиною, а з величним привидом з кошмарного сну в зимову ніч.

Ми вийшли за місто. Перед нами розкинулося широке поле, покрите сріблястим снігом, в якому віддзеркалювався блідий місяць… білий безмежний простір… зимова нічна казка в усій своїй холодній красі, виповнена срібним повітрям… то сям, то там засніжені кущі здавалися чуперадлами, срібними привидами в срібному полі, оце і все. Ми пішли полем навпростець. Далеко-далеко в кінці поля майнуло серед безлистих дерев світло, мабуть, із вікна, долинуло приглушене собаче валування.

Ми прискорили крок, і нарешті добулися по глибокому снігу до невеликого будинку посеред саду, перестрибнули через паркан, обтрусивши з нього сніг, і подалися до освітленого вікна. Коли ми підійшли, Йоан попросив мене нагнутися — він стане мені на спину й постукає в вікно; з моєї спини він стрибнув на підмурівок і заглянув усередину. Я піднявся за ним.

Ми побачили бідно обставлену кімнату — дерев’яні стільці, грубо збите ліжко, в кутку стояло піаніно. На стільці сидів якийсь старий чоловік, на ліжку лежала дівчина, напівзаплющивши очі, біля піаніно сиділа друга дівчина.

Дівчина на ліжку була дуже вродлива: світле, аж попелясте волосся, обличчя бліде, мов іній, очі під довгими віями темніші спілої ожини, тоненькі підмальовані брови зрослися на переніссі. Губи її тремтіли, ніби вона шепотіла молитву, очі час від часу ледь розплющувалися, на скроні тихо тремтіла синя жилка. Біла дівоча рука, ніби виточена з найчистішого мармуру, звисала з ліжка, другу вона поклала собі на груди.

Старий сидів на дерев'яному стільці. Його чоло було затьмарене болем, лисину обрамляли кілька білих волосин, які сріблилися на світлі, почервонілі від старості й безсоння очі були повні сліз, голова цього напівмерця конвульсивно здригалася, руки звисали вздовж ніжок стільця.

Дівчина біля піаніно теж була дивовижно вродлива. Руки її завмерли на клавішах, вона сиділа, відкинувшись назад, голова височіла над спинкою, погляд її втупився в стелю, на очах бриніли сльози. На блідому обличчі виписаний біль — величний біль.

Саме повітря в кімнаті було мертве й сумне — полум'я свічки ледь-ледь погойдувалося, ніби на нього дихав невидимий дух. Усі мовчали, мов були мертві. В застиглому погляді старого читався відчай. Зненацька руки тої дівчини, яка сиділа біля піаніно, ожили. Підкинуті якоюсь невидимою силою, вони злетіли над клавішами, повітря виповнилося небесними звуками; старий нахилився, ніби хотів стати на коліна, вмируща розплющила очі й затягла пісню, пісню вмирущої діви. Мелодія то стрімко злітала вгору, то звучала тихо, ледь чутно, мов бриніння янгольських арф — це був один із найкращих псалмів божественного маестро Палестрици в найкращому виконанні.

Помираюча співала… але як! Ніби дзвенів срібний дзвіночок…

Аж ось мелодія піаніно згасла під пальцями дівчини, разом з нею згасла й пісня на вустах другої — помираюча ще підвелася, зіпершись на правий лікоть, потім тихо-тихо впала головою на подушку — пісня урвалася, вуста завмерли й посиніли, очі широко розплющились, а потім заплющилися назавжди… Свічка погасла!

— Софіє! — зойкнув Йоан, одірвався од вікна і впав у сніг горілиць.

Я стрибнув униз.

Йоан був непритомний. Я щільніше закутав його в пальто і взяв на плечі. Був він легенький, мов дівчина. Я разом із ним переліз через паркан і подався засніженим полем, схожий на крадія трупів. Вже в передмісті поклав його долі, почав розтирати снігом і зігрівати власним диханням його побіліле обличчя, яке при світлі місяця було наче із срібла… Аж ось він ціби ворухнувся.

— Йоане! — сказав я. — Вставай, ходімо додому.

Він лежачи обернувся до будинку, де ми щойно були. Там не світилося.

— Ми були там? — спитав він розгублено, показуючи рукою в напрямку будинку.

— Ні! Ми тільки-но вийшли з міста, і ти впав отут непритомний.

— Отже, це все мені приснилося? — сказав він, криво усміхаючись. — Я знав, що це мені сниться! Інакше не може бути… не може бути.

Голос його надломлений і глухуватий від болю.

— Ходімо додому, бо замерзнеш!

— І ти не чув цієї божественної музики, не бачив помираючого янгола, розпачливого старого, не бачив нічого?

— Та бог з тобою, якого старого, якого помираючого янгола? Що я міг побачити тут, у полі? Ми ж не були ніде, то як могли бачити те, про що ти говориш?

— От і добре! Я збожеволів! Мені привиділось. Ходімо додому. У них не світиться… вони сплять… лягли спати… отже, вони спокійні, якщо лягли спати й світло не горить… значить, вона не помирає… навіть навпаки, є надія, що їй стане легше, поки вона спить…