Зневiрений дух

Так і почалось моє сімейне життя-буття, одноманітне й незворушне, мов сама смерть. На горищі я знайшов книжку з червоним обрізом у шкіряній оправі, поїденій міллю — у ній було кілька оповідок, переписаних від руки, давнім письмом, кожна заголовна літера виведена червоним… нечіткий спомин про того старого священика, який номер багато літ тому. З цією книжкою в руках я від ранку й до вечора вилежувався в затінку на призьбі під хатою й машинально розгадував старовинні слова, або втуплювався очима в почорнілі балки під стріхою, аж поки відчував, що хтось хапає мене й затуляє очі… то була Фініца, вона клала мою голову собі на коліна, починала загадувати загадки, розповідати байки, або ж півголосом наспівувала сільських пісень із хори чи поспівки, не випускаючи з них жодного слова. Цілий вечір голова моя лежала в неї на колінах, аж поки поверталася з гір, сито мукаючи, худоба, корови повагом несли важке від молока вим’я, а тронки ліниво й меланхолійно видзвонювали в ніжному вечірньому повітрі.

На просторах Трансільванії палахкотіла революція, але мені було байдуже до всього: я був мертвий для життя… Цілковита байдужість, ліньки думати, ліньки відчувати, найглибше й найідіотичніше отупіння — ось що зробила з мене любов до жінки. Навіть саме ім’я — Поесіс — не могло вже викресати в мені жодного почуття. Це було щось, що давно вже померло для мене, я його давно забув, і мені важко було його пригадати, бо душа моя оніміла, а розум висох…

Настала осінь і визолотила кодри на плечах старих гір, на їхніх вершинах дедалі частіше з’являлися тумани — врешті одного дня ми зустрілися з першими сніжинками, які невагомо ковзали, мов блискучий пух, у туманному й прохолодному гірському повітрі. Селами прокотилася чутка, що румуни піднялися проти угорців, і Володар сивих кодрів та суворих гір скликає орлів з їхніх скелястих гніздовищ під прапор свободи. В холодному повітрі за' кам’янілих гір майорів трикольоровий стяг, жила свобода Трансільванії.

Однієї ночі я побачив величну виставу. На вершинах гір, на їхніх кам’янистих чолах один по одному загорялися, вибираючись дедалі вище, великі вогні — здавалося, ніби гори спалахують самі собою. Довкола вогнів збиралися групами люди, на їхніх плечах виблискували в повітрі списи… списи, зладновані з кіс, які згодом наганяли жах на наших ворогів. Обмотавши солом’яними перевеслами колеса й підпаливши, повстанці пускали їх з вершин гір і ті котилися з демонічною швидкістю, аж поки й губилися з гуком десь у глибині прірви, аж у серці землі. З вершин гір перекликалися й трембіти, наче мідні душі гір пробудилися й віщували кінець світові. А на верхах загорялися все нові й нові вогні, ніби червоні очі казкового велетня. Старі кодри глухувато потріскували від морозу, зорі й місяць видавалися ще блідішими на небі, а небо ще сірішим. Це було одне з тих величних видовищ, з тих велетенських картин, які тільки Бог може намалювати на простертому полотні всесвіту перед спантеличеними очима і впокореними серцями.

Революція тим часом уже вступила в гори. До нас, підгірнії, приходили гонведи, щоб рекрутувати юнаків, але вони давно вже подалися до Янку. Поважніші люди сподівалися, що я очолю їх, але я в своєму стані був байдужий і нечулий до подібних справ. Однак у село часто навідувалися посланці Янку, іноді цілі загони зупинялися в нас на нічліг, щоб зникнути вдосвіта з-під самісінького носа гонведів.

Однієї ночі я почув по сусідству стрілянину. Стривожений, підхопився з ліжка, вийшов надвір і поглянув через паркан, тримаючись за його кілки, на сусідню хату. Хату оточили гонведи, кілька з них гатили прикладами рушниць у двері, намагаючись висадити їх.

Зненацька у вікнах хати блиснули постріли, почулися крики нападників — двері швидко розчахнулися, і з хати вискочив простоволосий юнак із шаблею в зубах, тримаючи в витягнутих руках по пістолету, і одразу ж розрядив їх у голови тих, що стояли біля дверей. Услід за ним із хати ринула юрба людей, озброєних списами. Колючи направо й наліво, проклавши собі дорогу, вони розсипались і сховались за скелею, тільки зблискували, зникаючи, цівки їхньої зброї, посилаючи прощальні постріли в тих, що зараз метушилися біля хати.

Мені здалося, ніби я знаю цього простоволосого юнака. Хоч я й бачив його лише при зблисках пострілів, все одно був певен, що це не хто інший, як Йоан.

Я повернувся до хати й знову ліг, однак не міг навіть заплющити очей від думок. Якщо це справді Йоан… а це ніяк не виходило в мене з голови… отже, якщо це справді він, то рішення моє ставало ясне… я повинен іти разом з ним.

Я перевертався в ліжку, ніби всі демони ввійшли в мою розбуркану душу, мене мучили сни наяву… сни з залізними кігтями. Я крутився на всі боки, повертався до стіни… але стіна була розмальована червоними ликами, схожими на дерев’яні ікони в старих церквах, я повертався до печі, але вугілля, що сизо жевріло там, видавалося червоними очима демона, які жахливо крутилися, а в зеленкуватому диму, що вився вгору, я вбачав розпатлане сиве волосся розлюченої фурії. Я заплющував очі, щоб прогнати ці видіння… Нарешті сон подолав мене, але під час сну в мене боліла голова й шалено калатало серце. В мозок мені впився якийсь дерев’яний кіготь, на груди ліг камінь, хтось ніби душив мене, стискував довгою страшною рукою й жбурляв у темну безодню, куди я довго-довго падав… І там, поміж небом і пеклом, побачив кам’яний гостряк зламаної скелі, на яку я мав упасти. З жахливим криком сіпнувся, щоб хоч трохи змінити напрямок падіння тіла, але тієї ж миті вдарився об скелю, і мене пронизав страшенний біль… я розтрощив своє тіло об неї… І — прокинувся…

Я справді впав… але тільки з ліжка. Вогонь ще мерехтів у печі, перед іконою божої матері блимала маленька лампадка, освітлюючи її святий лик. Осінивши себе хрестом, я хутенько підвівся.

Про те, щоб заснути, не могло бути й мови, але й сидіти в хаті я вже не міг; тож і вирішив підкоритися своєму першому поривові — піти світ за очі. Я підкинув хмизу в вогонь, він весело затріщав і запалахкотів, викидаючи іскри. Підсунувши ближче до вогню низенького стільчика, взяв у кутку хатинки батькову косу і, присівши на стільчик, почав при світлі полум’я ретельно обтісувати ножем кісся, щоб перетворити його на спис.

Я припасував косу, аби вона рівно стриміла на кіссі, потім, узявши кам’яний брусок, почав гострити лезо, особливо кінчик коси, аж поки він став гострим, мов бритва — попади на нього волосина, то розсіклася б навпіл.

На щастя, тато спав так міцно, що не чув ні того, як я гострив косу, ні того, як потім, діставши з-під ліжка два довгі заіржавілі пістолети, набив їх рушничним порохом із волового рога й засунув за пояс, накинув на себе старий сіряк, на голову надів смушеву шапку, поклав спис на плече й вийшов з хати.

Надворі було холодно, повний місяць плив по голубій пиві неба. В сусідній хаті, де сталася сутичка, двері були відчинені навстіж, посеред хати на землі горів великий вогонь, розпалений солдатами, самі вони, з люльками в зубах, сиділи, вмостившись на сіні, відклавши вбік рушниці; на вогні кипів великий горщик, солдати, вряди-годи перекидаючися словами, спльовували то в вогонь перед собою, то вбік. Обличчя в них люті, звірині. Їхні осідлані коні стояли надворі, прив’язані до паркану — серед них був один розгнузданий, бо хрумкотів кинутим йому сіном.

Я обійшов хату ззаду, шаснув біля сірого коня, обминувши розчинені двері. Витягнув з-за пояса ножа й швидко перерізав поводи, прив’язані до паркану, поклав руку на кінську гриву, миттю скочив у сідло і пришпорив так, що в сірого аж боки загули. Мов ошалілий, він звівся дибки, заіржав раз і рвонув з копита; я полетів крізь ніч, не оглядаючись, ніби мене ніс дух жаху. Позад мене гримнув постріл, куля свиснула біля вуха, але кінь з попущеними поводами, спонукуваний тільки ударами під боки, мчав, пронизуючи своїм гарячим спітнілим тілом холодне нічне повітря. Мене так підкидало в сідлі, що все в мені переверталося. Спис, якого я тримав на плечі, виблискував при світлі місяця і зі свистом розрізував пітьму, а гірське каміння віддавалося під кованими копитами коня білими іскрами та глухою луною.