Зневiрений дух

Іноді я ловив себе на тому, що годинами підряд дивлюся в дзеркало й корчу самому собі гримаси, а отямившись, здригаюся від страху, впевнений, що вже збожеволів. Найбільше боявся я божевілля; мені було страшно збожеволіти.

Іншого разу я так само, не знати навіщо, годинами дивився на сонце, і очі мої, осліплі від його теплого світла, нездатні вже були розрізнити нічого, окрім сизого хаосу — сизо-багряного хаосу, і цей сизо-багряний хаос починав крутитися в мене перед очима, аж поки я отямлювався, лежачи на польовій траві, отупілий, позбавлений розуму. Отак я часто лежав, зарившись у духмяну голубу траву, маленькі метелики роїлися над квітами, тепле сонце гріло мені в потилицю, все було прекрасне, так як буває тільки літніми днями… Та я не думав про це…

Цілими днями я міг тинятися по полях, аж поки натикався на річку. Там, сівши на дерев’яному мості, дивився на жовті хвилі, які нуртували із жалібними схлипами, мов змучена моя душа, розбурхані і тьмяні, наче змертвіле моє серце. Кришталево-прозора джерельна вода не подобалась мені — коли я натикався на неї, то починав каламутити її ціпком, аж поки, перемішана з чорним мулом, вона ставала живим відбитком моїх думок.

Звісно, так не могло тривати вічно. Ще місяць такого життя, і — я це знав — я помер би… Правду кажучи, смерть мені була байдужа… хтозна, чи там, у землі, я не був би щасливіший… але я мав старенького тата, і моя смерть загнала б його у могилу.

Одного чудового літнього дня я зв’язав вузлик, узяв його на ціпок, а ціпок перекинув через плече й подався битим шляхом. Ішов поміж дозріваючих нив… Ниви пахли й перекочували хвилі сонячного тепла… я зсунув бриля на маківку, оголивши чоло, й почав насвистувати одноманітну пісеньку, і тільки великі блискучі краплі ноту стікали з чола по обличчю.

Я йшов, не зупиняючись, цілий день до вечора. Сонце хилилося до заходу, в повітрі потягло прохолодою, ниви ніби задрімали під свій заколисуючий шерхіт, на дорозі з’явилися люди — вони поверталися а поля: чоловіки я косами за плечима, дівчата з горщиками й дерев’яними відрами в обох руках. Повільно ступали в ярмах воли й рипіли підводи, а румун, що йшов поряд з ними, ляскав нагаєм і вигукував своє вічне: «І’ен-го!..» Сховавшись між берегів, дрімав Муреш, на ньому поскрипував під вагою підвід місток, складеним із човнів, по тому містку пішов і я…

Вдалині замріли мої рідні гори, старі велетні з кам’яними чолами, розпанахуючи слабкі й безсилі супроти них нерухомі освітлені хмари.

Одна по одній тремтливо спалахували в безмежній голубіні неба то в високості, то зовсім низько над землею зорі, і місяць, світлий їхній князь, блідий, мов наречений, розрізував срібним серпом тоненькі прозорі хмари. Дедалі важче порипували підводи з деревом, які спускалися з гір; лісоруби сиділи, скулившись, зверху, або йшли поряд, наспівуючи старі й сумні, мов спадок минувшини, дойни. Все чарувало мене — і ясний місяць, і золотисті зірки, і сумовитий наспів, і дрімотливі поля, і старі кам'яні велети-гори попереду, які зараз були ніби увінчані зорями, що тремтіли над їхніми чолами.

Я йшов, не спиняючись, білими стежками, що перехрещувалися на полях, подекуди ще не доспілих — ішов, аж поки добувся до зарошеного підніжжя гір. Далі вів кам’янистий гірський плай. На деяких пагорбах спалахували вогнища, я бачив біля них людей, жителів кодрів, які покривали чорнозеленою мантією плечі гір; вряди-годи трембіта виливала свій сумний біль; біля інших вогнищ мені ввижалися дівчата й хлопці, які водили танець, а в далеких кодрах хлопці-зухи насвистували крізь зуби або виводили губами на зеленому листі проникливу вогняну дойну. А я йшов уперед під кам’яними стінами гір вузенькою стежиною, яка весь час бралася вгору, то сям, то там перегороджена каменюками, що скотилися з гори й завмерли посеред стежини. Я перестрибував через них і простував, не спиняючись, аж поки зайшов місяць, згасли вогні, завмерли пісні, а крайнебо на сході зарожевіло, провіщаючи новий день. Прохолодне ранкове повітря заходило мені в груди, я відчував, як терпне від холоду горло…

Ось, нарешті, й моє село — з маленькими, критими соломою, хатинами, розкиданими на кам’янистому схилі гори, воно здавалося скупченням орлиних гнізд. Я проминув центр, пройшов повз низеньку дерев’яну церкву й аж на протилежному краю зупинився біля врослої в землю бідної халупи свого тата. Крізь підсліпувате вікно мріло світло.

Я відсунув дерев’яний засув на розсохлих дверях і зайшов усередину. У печі ще догоряли зо дві маленькі головешки, тато спав на дерев’яному полику, який стояв урівень із піччю. За піччю було ще одне ліжко, мамине, покрите ліжником, над пим висіла старенька потьмяніла ікона матір-божої, перед іконою горіла маленька лампадка з олією.

Я, не будячи тата, ліг на мамине ліжко й одразу ж заснув, бо дуже втомився.

Вдосвіта, ще тільки-но благословлялося на світ, у хижці проспівав півень, і я крізь сон почув, як тато встав, злив собі на руки з цеберки, вмився, перехрестився й, тихенько пробубонівши молитву, узяв свій каменярський молот під лавою й вийшов надвір, навіть не оглянувшись і не побачивши мене в запічку.

Лише під обід пробуркався я зі свого глибокого сну без сновидінь. Хтось порався в хаті й біля печі. То була моя двоюрідна сестра — вона, накидавши хмизу в піч, варила обід.

— Це ти, Фініцо? — спитав я, вийшовши й міцно цілуючи її личко.

— Ой, лишенько! — сказала вона, усміхаючись, приклала пальця до губ і окинула мене поглядом від голови до ніг. — Як же ти виріс… Ти глянь! І борода, і вуса… Тільки щось ти блідий дуже, братику, чи не закохався, часом?

— Ти не знаєш, — сказав я, дивлячись в її іскристі невинні очі,— і не можеш знати, скільки я вистраждав.

Якою вродливою стала моя двоюрідна сестричка! Біле личко, рожеві щічки, густе каштанове волосся, яке спадало двома важкими косами на спину — гладеньке, з рівненьким проділом, великі карі очі — вони здивовано й допитливо оглядали мене, дуги брів зійшлися на переніссі, носик ніжний, мов у знатної дами, підборіддя кругленьке, повне, а коли вона усміхалася — на ньому з’являлися дві кокетливі ямочки. Біла кохта з вишитими широкими рукавами, запаска чиста, нова, а ноги босі. Чим довше я дивився на неї, тим вродливішою вона видавалась мені, і я поцілував її ще раз.

— Ого! — сказала вона, усміхаючись. — Ти так накидаєшся з поцілунками, ніби я твоя… але на чужий коровай рота не роззявляй, паниченьку!

— Ти глянь, яка вона! — завважив я. — Я не хотів тобі зла… І потім, не задивляюсь я на твої оченята… хоч вони й дуже красиві…

— О, чудово! Прийшов мій двоюрідний братик до нас і найперше, що він мені сказав, що в мене погані очі! Чудово!

— Але ж…

— Облиш, я ж знаю… Панич жили в місті… В тамтешніх панянок очі кращі, ніж у мене, ясна річ, — сказала вона й зайшлася сміхом, взявшись у боки, ця язиката, з перлистими зубами донька Єви.

— Якби ти знала, Фініцо, — сказав я напівжартома, напівсерйозно, — про мою любов…

— Любов? — швидко перепитала вона. — Про яку любов? — І здивовано скинула бровами. — Яка любов?… Скажи мені… дуже прошу! Будь ласка, братику! — додала, надувши губки й дуже граційно опустивши очі, так що вони тільки поблискували на мене з-під вій.

— Сядь ось тут на ліжко біля мене, — сказав я, хапаючи її за руку й силкуючись посадити, мов неслухняну дитину… сам я сів поряд із нею, глибоко зітхнув і почав розповідати про свою любов та своє нещастя.

Вона дуже серйозно й по-дитячому уважно слухала, а коли я перехоплював її погляд, то бачив, що очі її виповнювалися слізьми.

— Бідолашний братик, — сказала вона й поцілувала мене ніжно й по-юному невміло.

Горшки в печі закипіли.

— О! — сказала вона, ніби спам’ятавшись. — Треба нести їсти твоєму батькові! Ми побачимося сьогодні ввечері, і завтра вранці…— сказала вона, пораючись біля горшків, потім узяла два найповніші, усміхаючись очима й вустами, вийшла в двері й пішла селом.

Невдовзі по цьому прийшов і мій тато, бо дівчина сказала, що я вдома. Він стиснув мене в обіймах. Голова його побіліла ще дужче, зморшки на чолі й на обличчі стали ще глибші — ось і всі переміни, які я помітив, — але й того досить, щоб зворушити мене до сліз.