Зневiрений дух

Кінь ніс мене, не зупиняючись, і збоку могло видатися, ніби я лечу поміж небом і землею верхи на якомусь невидимому духові, на казковому драконові, в якого одна щелепа до неба, а друга до землі. Скільки я так летів, не знаю, аж ось кінь спіткнувся, а далі пішов тихше, важко дихаючи, з рота в нього клоччям падала піна. Я навіть не помітив, коли гори залишились позаду, і я опинився на рівнині.

Досі все відбувалося, ніби вві сні. Все, що я робив до цієї хвилини — робив несвідомо, гнаний якимось бажанням, котрого й сам не зміг би пояснити до пуття, якимось темним і безглуздим імпульсом. Тепер я протер очі й почав придивлятися. Позаду — гори, далеко попереду Муреш, збоку дедалі дужче розгорялося якесь містечко, підпалене з усіх боків. До нього годин дві їзди. Кінь мій стомився й міг іти тільки ступою. Я повернув його до пожару.

Нічне повітря ставало дедалі прохолодніше й свіжіше. Хоч небо й було чисте, маленькі голки снігу почали впиватися в обличчя й чоло, я стиснув коня каблуками, і він потюпав клусом. Вітер дедалі міцнів, почав проникати в усі пори мого благенького одягу і розправляв крила швидше, ніж мій кінь прискорював клус.

Містечко горіло. Чим ближче я під’їжджав до нього, тим чіткіше чув віддалені крики, кінь біг швидше, вітер починав завивати й висвистувати, під його поривами омахи полум’я довшали й досягали неба. Вітер розлючено кидався в обійми вогню, а той розпластувався вусебіч над землею. Лунали такі розпачливі стогони й зойки, що навіть каміння, аби воно мало душу, мабуть, надірвалось би від болю, чуючи їх.

Палаюче містечко з’єдналося завдяки вогню й вітрові з небом, бо не можна вже було розрізнити, де небо, де земля. Полум’я летіло навскіс за поривами вітру… горіло повітря, зайнялося небо, і його голубе склепіння мало ось-ось завалитися. В просвіти між хмарами рудого диму заглядали лагідні тремтливі зірки, мов золоті оченята. Земля, повітря й небо — все було охоплене вогнем…

Мій кінь, не гаючись, кинувся вперед, але спіткнувся. Неподалік містечка я спішився, поклав свій спис у придорожній рів, застромив у шапку червону пір’їну і, знову скочивши на коня, в’їхав на палаючу з обох боків вулицю містечка.

Дико гриміли ворожі барабани, падали будинки, охоплені всепожираючим вогнем, з тріском вилітали вікна і в їхні пройми вихоплювалося чорно-червоне полум’я з клубами чорного диму… шерег хат здавався бойовим порядком з палаючими головами, з повними диму й вогню очима. Чорні вулиці роїлися, мов мурашники, люди металися й кричали, деякі тягли й несли скриньки, перелякано витріщаючись на солдатів, які не знали, кого переслідувати — здобич, що вислизала, чи напіводягнених блідих жінок, що металися з розпущеним волоссям по вулицях, мов привиди… їхні чоловіки, кинуті під колеса підвід, або з проломленими головами лежали під охопленими вогнем хатами й посеред мощених вулиці., стогнали то сям, то там напівмертві… діти з заплаканими очима, затинаючись, кликали своїх мам.

З пістолетом у руці, у шапці з пір’їною, підганяючи коня, я їхав вулицею повз людські тіла, повз потрощені підводи й поламані скрині, з яких випадав одяг і якесь домашнє начиння, повз понівечені меблі, повз трупи тварин — їхав, мов дикун, крізь це жорстоке видовисько, крізь цю жахливу криваву драму, освітлену величезним вогнем пожежі. По один і по другий бік горіли ряди будинків — біла дрібна бруківка вкрита трупами й залита чорного кров’ю, всі люди охоплені жахом… унизу — смерть і піч, угорі — хмари і дим! Ось повна картина цього страхітливого видовища.

У мене тут був знайомий священик; я вирішив поїхати до нього. Як же я зрадів, коли, добувшись на темну, потопаючу в садах околицю містечка, побачив, що там нічого не горить. Сади, оточені живоплотом, поріділим від осені, тяглися вздовж дороги, і крізь їхню гущавину виднілися хати, ховаючись між дерев. Нарешті я опинився перед хатою священика. Ворота були розчахнуті й висіли обабіч на завісах. Вікна теж були відчинені, крізь них долинав слабкий жіночий стогін.

Зайти до будинку — означало наразити себе на очевидну небезпеку. Я підійшов до вікна й заглянув усередину. І що я побачив, господи ти мій!

У хаті було повно п’яних людей, вони з реготом і вигуками юрмились навколо середньої величини відкритої бочки. Праворуч на стіні від того вікна, в яке я дивився, висіла дерев’яна рама з врізаною іконою божої матері, перед нею горіла маленька лампада наполовину з олією, наполовину з водою. Ікони були обтикані сухими васильками й зів’ялими квітами барвінку. Під іконою стояв стіл з купою старих церковних книг у шкіряній оправі, деякі валялися на долівці. Були ще й інші ікони і в цій кімнаті, і в другій, меншій.

Священик був повішений на великому залізному гаку над дверима… Очі його страшно вирячені, з рота на бороду спливала сиза смертна піна, руки зв'язані спереду. Поряд із ним, зіпершись на стіну, стояла його донька, бліда, мов крейда, з великими сизими колами під глибоко запалими очима, великими й чорними — вони бігали, мов у божевільної. Темні покусані губи, розпущено чорне, як ніч, волосся, що спадало на білу, наче з мертвого мармуру, шию, довгий чорний шовковий одяг надавали їй вигляду фурії гніву, закам’янілої від болю. її сухі очі дивилися з якимось демонічним і божевільним презирством на розчервонілих від випивки людей, котрі, розвалившись на долівці, брутально розглядали її з нелюдською, тваринною пожадливістю.

— Хо-хо!.. — рявкнув однії із них — низьколобий, з червоним, оплилим зід жиру обличчям, з маленькими зеленкуватими очима й червоним, мов вогонь, волоссям. — Ого! Красива дівка… Чого ти дивишся так?.. Що ми повісили твого таточка?.. Проклятого попа? Та смійся ти з нього… Що тобі до нього?.. Ти з нами… будеш моєю коханою, пташечко! Хе-хе-хе! — сказав він, ледве тримаючись на ногах. — Я тобі подобаюсь, дівчинко моя? Гарний, правда?.. Гарний хлопець… ставним народила мене матінка… трохи рудий… хе-хе-хе!.. але ж вродливі руді хлопці подобаються білим дівчатам… правда ж, подобаються?

При цих словах він підійшов до дівчини, рот у неї перекривився від жаху, а сама вона затремтіла, мов билинка… Він хотів покласти на неї руку… але вона впала на коліна… Прекрасна навіть у невтішному горі, вона звела свої великі очі, які могли б розчулити навіть мідне серце.

— Благаю тебе, — сказала вона, — вбий мене! Вбий, як і мого тата, і я тобі тільки дякуватиму.

— Хе-хе-хе! Дурненька!.. Що? Вбити тебе? Ти чуєш, Іштване, убити її?.. Ні, ні, ні! — додав він, дурнувато усміхаючись. — Тебе не можна вбивати!

— Не треба її вбивати! — загалдикали всі із реготом. — Вона буде нашою жінкою… Не треба її вбивати!

— Нашою? — ощирився канібал. — Ні, мені випало першому. Залиште мене разом з нею, а самі йдіть геть!

Усі попхалися до виходу…

Тоді, у якомусь жахливому відчаї, бідолашна дівчина розлючено метнулась і щосили вдарилась головою об стіну, але тільки оглушила себе і впала на руки канібалові, а той, без пояса, в розстебнутій на грудях сорочці, з-під якої було видно зарослі рудим волоссям груди, потягнувся брудним ротом з ріденькими рудими вусиками до її посинілих губ… Вона це відчула і останнім зусиллям вирвалася з його рук…

Я наставив пістолет у вікно, і в ту ж мить вона, розплющивши очі й побачивши зброю… випросталась, закам’яніла, мов живе втілення величного відчаю, на обличчі з’явився вираз гордої левиці, в очах спалахнув дикий блиск незайманості. Твердою рукою я натиснув курок… приціл був точний, бо з янгольською усмішкою великомучениці вона впала на землю. Гонвед з переляку випустив із рук глиняний свічник із довгою лойовою свічкою. В кімнату одразу ж убігли його товариші, засвітили свічку й, ледве тримаючись на ногах, витріщивши очі, обступили тіло бідолашної мертвої дівчини, розпростерте на землі.

Залишатись далі під вікном було небезпечно; я обійшов хату, заліз через вікно в сусідню маленьку кімнату, відділену від тої, де сталася трагедія, тільки дверима (на щастя, взятими на ключ).

Знайти ікону матері божої було неважко. Я швидко забрав її, забрав також лампадку й миттю погасив її. Як це водиться в сільських хатах, у перегородку між обома кімнатами була вставлена маленька шибочка, через яку я міг бачити все, що відбувалося в сусідній кімнаті. Мені не було страшно, бо я ніколи не чіплявся за життя, але на випадок сутички зараз дорого продав би його.