А листя падають...

ОСІНЬ Осінь завжди мою душу бентежить Де б не ступив я - однако підстежить. Осінь, вона, ніби жінка примхлива - Трохи тендітна а трохи сварлива. Осінь вселяє упевненість, розум, Мрійність вербички і ніжність берези. Осінь мене наповняє думками, Ніжним коханням, солодкими снами. Осінь, як мати, щось щиро порадить, І, щоб не зробив ти - то всьому дасть раду. Осінь, це - вічна вершина думок, Звідки й до Бога не більше, як крок. Осінь приходить, як виклик душі Тій, що кохає, що пише вірші. Осінь приходить - душа тверезіє, Ледве губатий вітрами повіє. Бо зразу за осінню прийде зима З холодом лютим, немов Сінельга, Закидає тут же дороги всі снігом, Причепить вам бороду й зробить вас дідом. 19.9.1968 р. ЧОРНИЙ КІТ Падає на поле вечір помалесеньку Й за собою тягне зіроньки злегесенька. Заховалось Сонце за високі гори Й тут же за собою затягнуло штори. А в цей час, схопивши чорне покривало, Темна ніч все поле в чорний тік сховала. Що як Місяць глянув - то перелякався, Ніби там великий чорний кіт сховався. 31.7.1968 р. ПРИЙШЛА ЗИМА Нарешті і зима прийшла У білому холоднім шпальті, І біля ніг моїх лягла, Як білий пес, що на асфальті. І захотілося мені Погладить те пухнасте диво, А тут зірвався вітерець І диво в небо завихрило. 1.5.1997 р. ЗАМЕТІЛЬ Я люблю безмежну сніжну заметіль, І вітри веселі, що гамують біль, І отой безжалісний в полі сніговій, Що, як погляд милої з-під суворих вій. Він хоч і холодний - та бентежить кров, Бо живе в нім казка про красу дібров. Я б дивився вічно на той дивний шквал, Що горить під сонцем, ніби карнавал. 19.12.1996 р. НЕ ЛЮБЛЮ Я ЗИМУ Не люблю я зиму за короткі дні, За морози люті в сивому вбранні, За її бездушність до отих звірят, Що у лісі синьому цілі дні тремтять. 19.12.1996 р. ПЕРЕВТОМИЛИСЬ І я, і бджоли потомились, Й перевтомилися гаї, Хоч ще то там, то тут літають Понад дорогами джмелі. А бджілки всі залізли в вулик І сумно всі про щось гудуть, Напевно згадують про літо Й про те - як соняхи цвітуть. 27.7.2005 р. ЩОБ НЕ ЛІНИВСЯ -Ти чому, моя кохана, Не приходиш в гості, А біжиш, мов угоріла До рудого Кості? -Ну навіщо нам з тобою Жить як в тому перці, Як тобі я так потрібна, Як хрін треба редці. Я до Кості як прихожу - Скільки хочеш квасу... Ну а в тебе, дорогенький, Ні грошей, ні часу... Краще буду я до Кості Цілу ніч тулитись, Ніж на тебе ідейного З відстані дивитись. Я до Кості як прихожу - Вся душа кайфує, Бо у нього навіть ліжко Як прийду - танцює... Не берусь тебе судити, І рвати стосунки, Тільки жінці, окрім грощей Треба ще й цілунки. Ой, ти хлопче, ой ти, любий, Хочеш мати вдачу, То не будь же ти і в ліжку З жінкою ледачий. 14.8.1981 р. ЛОВЛЮ ПОСМІШКИ Немов туман бажання розбігаються, Неначе дим - зникають юні дні, А феї йдуть, а феї посміхаються І знаю, що не всім і не мені. А тому сам їх посмішки хапаю І, ніби злодій я ловлю їх сміх. Й про те що я жорстокий - те я знаю, Але не можу, вибачте, без їх. Тому й ловлю їх посмішки медові І їх красу несу в своїй душі, Й кладу їх всі у рими волошкові, Аби вони прикрасили вірші. 5.5.2000 р. НЕЗАБУДОЧКА Де схилилась берізка до ясена - Твої очі засліплюють зір, І до тебе я мчусь, моя ясненька, Як весняний потік з сивих гір. Я не вірю, що щастя не збудеться, Що в садку не розквітне бузок, І що, світла моя незабудочко, Більше вже ти не прийдеш в садок. Дай тобою наніжусь, награюся, Вип'ю тугу, як чарку вина. Подивись, як під вікнами, хатами Із дроздами гуляє весна. Я не вірю, що щастя не збудеться, Що в садку не розквітне бузок. Дай же я, ти моя незабудочко, Поцілую і ще хоч разок. 3.5.2000 р. ЛЮБОВ - ЦЕ ГРА Любов - це гра, Це те що є й чого нема. В природі вічне тільки слово І кожна квітка нова й нова. Так як щодня нові новини, Нові хвилини, мандарини. Колись я думав, ніби вірність - Це як наш Бог - закономірність, Але, як гарно придививсь - То зрозумів, що помиливсь. Бо вічність - в новому коханні, Бо вічність - в новому бажанні, Бо вічність - більше у лукавстві, І як не жаль - у нашім рабстві. Ви покажіть, хоч би одного, Щоб хтось із нас не знав другого? І так воно було і буде - Поки на світі будуть люди. Бо всі б жінки повимирали Щоб ми на їх не заглядали. Як би хотів я помилитись Й на ту, що вірна - подивитись! 16.8.2003 р. НА СПАСА Як вперше я поцілував, /А це було в п'ятнадцять - літом/, О, як тоді переживав, А раптом в тебе будуть діти! Тоді - ось хрест вам! - ще не знав, Звідки вони і я де взявся? А соловей в гаю співав, Мов з мене він всю ніч сміявся. А зараз ви лише погляньте, Їй ще нема і десяти, Ну а вона, немов синичка Тебе гукає, йди сюди. 16.6.1990 р. ЯКБИ НЕ ТИ Ноги відпадають від утоми І судома мучить день від дня, А тебе побачу біля дому - То співає арфами душа. Щоб робив на світі я без тебе, Де б черпав натхнення і любов? - Бо без тебе навіть ясне небо Не зуміє розігріти кров. 6.6.1990 р. КОЛИ БУЛИ МИ МОЛОДИМИ Поки манили нас діброви Й жінки, як дрофи - замашні, Нас не лякали ріки, гори А ні далекі, ні свої. Захочеш - слухаєш зозульку, Зохочеш - соло солов'я, Куди не підеш - скрізь весілля, Яку зустрінеш - та й твоя. 5.5.1962 р. ЗАБРАЛА СПОКІЙ Ти принесла краси повну хату Що вже ніде ні сісти, ні стать, Про таку тільки можна помріять, Якщо вам у житті двадцять п'ять. В мою душу забралась тривога, Й сам не знаю, радіть чи кричать? Хай що буде! Не дрейф, Валентине, Брали й більших і цю будем брать. Ти принесла для щастя кохання Так, як вечір приносить нам ніч, Мою душу шматуєш, кохана, Як цариця - Козацькую Січ. 14.12.1982 р. В ГАЮ Ранком, як стало світати В гай ми пішли погуляти, Ніжні, як шовк груденята Став я в тім сяйві шукати. Пити з них пристрасну силу, Бо дуже хотів буть щасливим! 13.6.1990 р. КОЛИ ЦВІТУТЬ ЯБЛУНІ Скоро вистрілять яблуні Білим цвітом бажань, Прилити, моя ластівко, І на світ наш поглянь. І прислухайсь, як весело Нас стрічають дрозди, Як приносиш ти... радощі, Ніби куфоль води. Ти прийди щоб поглянути, Як гарцює лоша, І чому так... бубнявіє Як приходиш, душа? 10.4.2003 р. ОДИНОКЕ ЩАСТЯ О, красуне - жінко, Чудо ти планети! О, не даром пишуть Про твій стан поети. Ти моє натхнення, І моє нещастя, Бо чого те варте Одиноке щастя? 25.6.1990 р. ПАРНАС Поезія! Тебе я не лишив як ти кульгала, Коли ти вчилась, як дитя ходить, Коли ще тільки ледве шкандибала Й себе не вміла захистить. Тебе не кинув як за тебе били Оті, які вчепились за Парнас, І як вовки хапали нас за крила Всіх, хто підходив до Парнаса з нас. І хоч тебе не випускав у люди На сторінки журналів і газет, Але з тобою був завжди і всюди, Щоб кожний з вас став сильним, як атлет. Щоб ти була для злих - боліголовом, А для шляхетних ніжна, як любов, Щоб ти окріпла і змужніла духом, І ніжності набралася з дібров. Тепер усе це є: і ненависть, й зневага, І образів, як в небесах зірок, І думаю, не лишить вас відвага, Серед вовків зробить свій перший крок... 27.6.1990 р. ВІДОМОМУ ПОЕТУ Івану Драчу Писать потрібно так - як пише Драч,- Сказав великий критик, що ледь дише. Щоб в тій поезії ніхто не розібравсь І,навіть, той, хто сам ті вірші пише. Бо вартих дум в тих віршах не знайшов, Бо в них по - моєму - ні музики, ні змісту. Ну я - віслюк! - та ж люди не сліпі, Але він має пити що і їсти. Бо вся його поезія з води. Мовчить читач, та автор не дрімає. Автор мовчить від геніальної бурди, Ну а читач від того, що читає. 9.3.1988 р. ЗАВІХОЛЕНІ СКРОНІ Завіхолило, захурделило Батогами веселих стріл, З тих часів як тебе біля річеньки Під вербичкою я зустрів. Вже давно з них осипалось листячко, І на скроні подерся туман, А мені ще хотілось так вирватись За село,де пишався каштан. І під музику сивих коників, І дзвінкий соловейковий свист - Цілувати тебе, як русалочку, Як цілує артистку артист. Ой, ви зорі мої! Ой, ви зіроньки! Помаленьку проходить мій час, І хоч скроні мої завіхолені, Але й досі не можу без вас? 26.9.1990 р. КОРАБЕЛЬ ЖИТТЯ Вже скоро, миленька, вже скоро І наш кораблик відпливе, І наші душі у безсмерття, Лишивши тіло, понесе. І над безмежними віками З вітрами будемо гулять, Зате, тоді із ким захочем - Над світом будемо літать. Аж поки, знов літ через триста, А може й через тисяч п'ять - Ми знов повернемось на землю, Щоб долюбити, докохать. 6.4.1990 р. ПРИЙДИ - Хочеш мене лишить біди?- То обдури, але прийди... 16.4.2004 р. КОРЧІ НА ПАПЕРІ Я в академіки не прусь, І як вони писать не буду, Бо хочу гідно послужить Не лише їм а й всьому люду. Щоб і безграмотний мужик Міг зрозуміть, про що йде мова, Й не спотикавсь, мов, за корчі За ті слова, що не відомі. Сказали б просто, що пани Тоді по-справжньому всі раді, Як хтось придумає слівце, Яке не знають і в сільраді. І бігай з словом тим весь день, Як дурень з ступою по місту, Щоб хтось його розшифрував, Та ще й з професорським тим змістом. Приглянтесь, ви до Кобзаря, Чи хоч одне, знайдете, слово - Якого б ти чи я не знав, Та, видно, це не панська мова. Візьміть, для прикладу Драча, Такого в вірш понавтикає, Не знаєш, як і пояснить, Коли якесь дитя спитає. Бо, певно, думає, якщо Більше корчів понавтикає, То всі відразу загудуть: - Який розумний Драч - все знає! 4.4.2003 р. ТИМЧАСОВА ПОРОХНЯ Поет не той, що сипле рими, Ніби, хурделицю зима, Поет він відчуває ритми, Де щира правда, де брехня. Слово поета - це як постріл, Що оживає і вбива, Яке нікого не обходить Так, як комбайн хліба в жнива. Поезія - не просто зброя, А щось сильніше у стократ, Адже ракета раз стріляє, А слово - вічне, як Сократ. Поет підспівувать не стане: Для нього - честь, чи Калима, Тому сьогодні поміж нами Багато декого нема. А ці, що поки задержались, Цю плагіатську порохню Час розмете її й розвіє - Як всяку підлість і брехню. 3.4.2003 р. ПОСТРІЛ У МАЙБУТНЄ Поет народний - той, що пише Чим людська спільнота дише, А придворний - в дудку грає Тим, хто в дудку щось кидає. А тому: один - народний, Інший,вибачте, придворний. Й хоч часи такі настали, Що читать всі перестали, Й все ж, напевно, той правий - Що помер, але живий, Бо все справжнє - незабутнє. То - як постріл у Майбутнє. 7.11.2001 р. ДОМОКЛІВ МЕЧ Поет, якщо він справжній, То кращого слова нема. Він, як обух для начальства, В'язниця йому не страшна. Бо знає за кого страждає, Для нього, що батько, що син, І доля його не лякає, Його не підкупиш нічим. Поетів начальство не любить, Бо ті, як Домоклів меч, То послана Богом кара - Для всіх, хто несе людям смерч. 22.9.2001 р.