Сутiнки
Сутiнки читать книгу онлайн
Константинов Станіслав Васильович нар. 11.04.1951 р. в селищі Нью-Йорк Сталінської (нині селище Новгородське Донецької обл.). Освіта середня. Володіє українською, російською, білоруською мовами.
Працював слюсарем-монтажником на ФМП «Укренергочормет» в рідному селищі, служив у Карелії, після армії працював монтером трамвайної колії у Києві, слюсарем-ремонтником та зав. постановочною частиною театру у м. Горлівка, художником-оформлювачем промислового дизайну на Чорнобильській АЕС (1978–2002). Нині пенсіонер, живе у м. Славутичі Київської обл.
Пише українською та російською мовами. Автор романів-трагікомедій «Реминисценции или Записки сивого мерина» (540 стор., рос., «ТІМПАНІ»,2006), «Сутінки» (укр.,180 стор., «ТІМПАНІ», 2008), «Лето в ожидании дождя» (рос., 320 стор., «ТІМПАНІ», 2010), кіносценарію «День пушистого снега» (рос., 2010).
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Знаєте, я вже теж думав над цим усім… І якраз хотів порадитися з вами. Ви трішки випередили мене, — сказав Вілен задумливо і спокійно.
«Н-н-ну, с-с-с-сучий син!.. Ліпить, як по писаному! — у Балиги аж серце зайшлося від захвату. — Ні, може, й думав, але як охайно провів усе це, лизнувши мене компліментом, при цьому загримувавши комплімент до невпізнанності! Я не помилився, він таки дозрів!» А вголос сказав:
— Я відчув це, тому й завів розмову… — зробив паузу і додав: — Аби ти мене не випередив.
Вони повернули голови один до одного і разом посміхнулися.
— Тоді, - продовжив тесть задоволено, — після відпустки ми почнемо операцію «Пересадка», аби запобігти шкоди від більш масштабної операції «Перебудова». Оскільки в моїх руках багато чого й кого, то будемо мати підтримку скрізь, де потрібно, у всіх відгалуженнях усіх служб нашої великої Батьківщини. Мета — на сьогодні — перевести тебе з апарату Партії у апарат влади.
— Яким саме чином?
— Ну… Я так помислив: спочатку в народне господарство, подумаємо, куди саме. А вже звідти — у якийсь міськвиконком, достатнього рівня, далі — м’яко і непомітно, але швиденько — на посаду голови серйозного облвиконкому. Але це ми загадуємо дещо задалеко, так би мовити, накреслюємо перспективу. А життя… воно покаже. Треба лише прислухатися та придивлятися, навіть уві сні тримаючи вуха нашорошеними, а очі — прижмурено-гострозорими.
— Тож, коли я вірно розумію, найперша моя задача, на сьогодні — відійти від КПРС як мого двигуна по життю?
— Розумієш вірно. Коли трапиться щось, можна буде сказати, що вже тоді засумнівався у вірності шляху Партії, в чистоті її лав, у щирості її вождів, минулих і вчорашніх — та що хочеш можна буде плести!..
— Думаєте, все так серйозно?.. — прикусив губу Вілен.
— Запам'ятай, — Балига підняв вказівного пальця, — в цій країні можна бути впевненим лише в одному: ні в чому не можна бути впевненим.
— Але ж… Друга частина логічно приводить до абсурду першу?
— Бо все життя в цій країні є абсурд… — очі його нараз стали сумними і навіть загубили свою звичайну липкість. — Все життя наше. І починаєш розуміти це дуже пізно. Але… продовжуєш сподіватися, що завтра — буде краще за сьогодні. А так не буває: завтра- це ще один крок до смерті, про що ніхто з нас не думає. Ми старіємо, хворіємо, втрачаємо близьких, втрачаємо себе і приходимо у свій останній день спустошеними, виснаженими, зневіреними, розгубивши по дорозі життя все, що мали від народження. Загубивши себе. І залишаємо цей світ голими, якими і прийшли в нього. Прийшли, невдоволено горлаючи, і йдемо, невдоволено хриплячи з останніх сил…
«Щось сьогодні його понесло!.. — здивовано напружився Вілен, вдаючи, що співчутливо слухає і навіть розуміє. — Може, виявилася невиліковна, швидкоплинна хвороба, про яку він дізнався лише ось? Так по Ліляні Семенівні не видно… Вона би знала. Чи, може, і їй це невідомо? Та ладно, час покаже».
— Добре, — наче опам’ятався Балига, — заговорилися ми… Ходімо, бо вже пора. Скоро й обід. Поки дійдемо, буде саме враз. Лише наостанок: зараз готуємося * десь до Нового року. Ти ж, весь цей час, уже працюй на майбутнє: зміни стиль керування, помирися з усіма керівниками великих підприємств, а десь — і вибачся; менше говори і наказуй, більше слухай і проси порад; де треба — говори про Партію, де не треба — навіть не згадуй. Стань м’якішим, добрішим. Привід для таких змін маєш, і вагомий: чорнобильське лихо тебе перевернуло, змусило по-іншому дивитися на все. Але не переборщи. Зрозумій і пам’ятай: зараз саме той чорний день, до якого ти готувався все життя як і кожна людина. Для нас, комуністів, він майже настав. Але ми з тобою готові, тому й проскочимо, через і крізь нього. Коли не схибимо навіть у деталях. Я все ясно склав?
— Ja, mein Фюрер! — Вілен скочив на ноги, виструнчився і скинув праву руку уверх, намалювавши на своїй вкрай неарійській пиці арійські почуття. І потім, посміхнувшись, глянув на тестя.
— Ти — все ж таки загадка для мене… — задумливо почухав потилицю Юрій Іванович. — Ніколи б не подумав навіть, що в тебе може з’явитися почуття гумору… хай і таке.
— То я… маю перспективи?.. — примруживши око, що раніше косило, знову посміхнувся Вілен.
— Знаєш, я їх навіть… жахаюся дещо… — ледь похитав головою Юрій Іванович, глядячи вбік і стуливши тонкі губи в ниточку.
Осінь прийшла теплими днями, бабиним літом і щедрим урожаєм. Вродило і на деревах, і в полі, і на городі. Наче в насмішку людям, які вже вкрай розгубилися і не знали, що можна їсти, а що — радіаційна отрута. Тому, поміркувавши, не змінили свого укладу життя, збираючи все, що виросло і достигло: сушачи, маринуючи, засолюючи, засипаючи в погреби, розвішуючи на горищах, годуючи курей-качок та корів-свиней.
Вони міркували просто й філософськи: викинути ніколи не пізно, якщо до того не з’їли. А які з’їли — то, може, й пронесе… У всіх розуміннях.
Незважаючи, що з моменту Чорнобильської катастрофи минуло три роки, досі абсолютно ніхто не знав, де є радіація, а де — її немає. Ні, дехто знав, але нікому не розповідав. А вже коли розповідав, то виявлялося: скрізь так чисто, що чистіше й не буває — навіть у райських кущах більше бруду. І вже, ось, скоро!.. — зі всього світу до нас, численними юрбами попруться люди: нормалізувати здоров’я, підірване нестерпно важким життям у Канаді, Новій Зеландії чи й зовсім брудній Швейцарії. Бо хіба ж там хто піклується про людей?.. Ні, це тільки у нас і тільки завдяки рідній КП СС та радянській владі!
Петро посміхався про себе, руками перебираючи викопану картоплю, а пам’яттю — все, минуле давно й недавно. Він знав і розумів, що брешуть скрізь і завжди, особливо — влада. І що вища влада, то більш велика і вагома брехня, тим менше правди. Але такої брехні, як сьогодні, раніше не було. Раніше просто замовчували все, аби не брехати. Просто засекречували — і потрібне, і дурне, і страшне. Аби народ не хвилювався, та їв-пив-плодився спокійно.
Раптом сплинуло: сімнадцять років, як немає Мальви — страшно уявити собі… Після смерті дружини ніколи не називав її Мотря, лише — Мальва. І спочатку, більше року, наче й не жив, просто існував — за інерцією, бездумно, автоматично — пораючи господарство з раннього досвіту, працюючи у колгоспі, сяк-так спілкуючись з людьми, а увечері замикав двері і мовчазно, важко пив, проганяючи всякі думки і страшенну тугу; пив, а потім засинав, просто впавши на підлогу… Він немов опинився в пустій порожнечі, чорній і тягучій, без кінця-краю, без надії.
За ці вечори перегорнув кожний день свого життя з Мальвою, згадав кожну її фразу, кожну посмішку, кожну їхню обопільно радісну мить. І, згадуючи, мовчки, беззвучно і безнадійно плакав. Навіть не плакав — спливав сльозами. Важко, у відчаї, в байдужості до себе.
Найчастіше згадував їхню першу зустріч. Його тоді поранило дурним осколком, що прямував у серце, та втрапив у руку, і довелося йти у санбат. Осколка витягли, наклали шви — сидячому, прямо на стільці. Перев’язувало невеличке, зовсім худеньке дівчатко, скоріше підліток, коротко стрижене, і тому схоже на хлоп’я. Аби не мовчати, Петро спитав:
— А звідки ж ти така будеш? І — чия?..
Вона скинула на нього такі великі, такі сірі, такі теплі очі… що він — просто втопився в тих очах… І сказала просто, як видихнула повітря:
— А — не знаю…
— Як… не знаю?.. Що — не знаю? — Застиг у здивуванні лейтенант Шерстохвостов.
— Не знаю, ні хто я, ні — звідки, — посміхнулася дівчина. — Бо сирота. Десь знайшли, кудись привезли, щось записали, виправляючи документи. Потім скерували у дитбудинок. Це було у тридцять третьому, казали, тоді був голод. Такий голод, що люди їли людей. Мені було десять, і все своє попереднє життя я досі не згадала. Наче й не жила до того. Пам’ятаю себе вже в дитбудинку, наче тоді й народилася. Коли відгодували, і я прийшла до тями… Навіть розмовляти не могла спочатку, навіть годували через трубочку… Дякувати Богові, вижила. Хоч і не знаю, навіщо…