Сутiнки

Її руки, тоненькі до прозорості, вправно бігали навколо рани Петра, обробляючи, потім перев’язуючи, потім вмощуючи зігнуту руку до тулуба і примотуючи її.

— Я і на фронт прослизнула, аби десь бути, якось існувати, аби — серед людей. А ще сподівалася, що вб’ють, бо багато хто гине, то й не треба буде, як війна скінчиться, думати, що робити далі… Бо не буде мене, і ніхто не затужить. І можливо, по смерті, буду мати щось або ж — і нічого. Кому я потрібна?..

Петро слухав, як вкляк, широко розплющивши очі і згадуючи своє.

…Півроку тому надійшла звістка про смерть Олени, а про Дмитра не було нічого. То він і сина поховав у думках: коли гинуть дорослі, то де вже вижити малому, чотирирічному. І став сиротою, шукаючи смерті, бо жив до того лише надіями на повернення, на зустріч із сім’єю, уявляючи підрослого сина, якого майже й не бачив до війни.

Він і одружився з Оленою, коли обом було по вісімнадцять, бо обоє залишилися самотніми: її батьків вислали до Сибіру, а його батьки — нишком втекли кудись самі, не чекаючи стуку у двері на світанку, та й загубилися у просторі цієї навіженої країни.

А хата залишилася, і треба було жити, і треба було хазяйку. То й побралися — без любові, але з приязню. І зажили нормально, не скублися, не лаялися, разом і робили все, і жаліли один одного.

А тоді й Дмитрик знайшовся, стало хоч і важче, але й сенс життя побачили. А тут — війна клята… І німці, аж до Москви.

А вже коли наче й на світ сонця стало, вже й перемога скоро, хоч і зварена на крові мільйонів безвинно погублених, — звістка про смерть Олени… І Петро згас душею, вже не маючи сил сприймати ні радість, ні горе, ні нові смерті — нічого. Він виснажився, наче довго біг по крутій дорозі вгору, а добіг — до безкрайого провалля, ледве зупинився.

І перестав берегти себе, отримуючи за це і медалі, і орден, і ще одну зірочку на погони. І не сприймаючи всього цього, наче все воно коїлося з кимось іншим.

Лише зараз, слухаючи спокійну і майже байдужу розповідь дівчини-дитини, від якої залишилися лише очі, йому чомусь захотілося захистити її, зберегти, дати тепло, радість життя.

— А як звуть тебе? — спитав тихо, аби не злякати її щирість.

— Мальва… — враз засоромилася та. — Мене так у дитбудинку назвали, аби я з часом розцвіла мальвою… А прізвище дали Маленко, бо дуже вже маленькою була. Та й залишилася такою…

— Дякую тобі… за допомогу. За доброту твою… За щирість.

— Та що ви!.. — вмить зашарілася дівчина. — Я просто зробила, що вмію… І розважала вас, аби боляче не було.

— От за те й спасибі! — Петро посміхнувся, взяв її за руку і ніжно потиснув. — Я завтра зайду, аби ти глянула, як загоюється. Добре?

— То заходьте… — станула плечима Мальва, ніяково посміхаючись. — Бережіть руку.

— Авжеж. То — до завтра?

— Як доживемо… Бо — війна.

І Петро зайшов назавтра. І потім заходив, вже й рука зажила. У Мальві було стільки чистої доброти, стільки внутрішнього тихого світла, що він забував про все, дивлячись на неї, слухаючи її, посміхаючись їй…

А коли настав час повертатися до мирного життя, вони вже знали, що з’являться у Сутінках тільки разом, удвох.

І ось… він знову сам. І вже не буде нікого, аби заступити порожнє місце, аби вигоїти серце. Не буде нікого й ніколи. Ніхто не замінить втраченого. Втраченого двічі.

І цілими днями розчиняючись у праці, на вечір залишався один, безмежно самотній у безкраї своєї спустошеної душі. І пив, заливаючи думки, заливаючи біль, заливаючи тугу. Знищуючи себе зовні, бо всередині вже був спалений.

Так було, доки уві сні не побачив Мальву: вона стояла напроти, посміхалася і скрушно хитала головою, заглядаючи просто в саме серце. Потім погладила рукою по неголеній, брудній щоці і щось нечутно прошепотіла, омиваючи йому душу вкрай зажуреними очима. Знову похитала головою, повернулася і пішла, зникаючи вдалині, і оглядаючись, і сумно посміхаючись.

Два дні потому Петро взагалі не їв, не пив, ні з ким не розмовляв, навіть з Йовменом Сніжком, хоч і товаришували багато років, ще з дитинства. Лише працював, працював, працював — як скажений, до виснаження. А на третій — наче воскрес. Важко, стогнучи, розриваючи темінь власного буття, але-воскрес. Привів себе до ладу і став тим Петром, якого всі знали колись, хіба ще більш задумливим і менш усміхненим.

І продовжив життя, сам не знаючи навіщо, але відчуваючи — треба. Треба, бо так просила Мальва. Це він зрозумів точно.

Фінтер

Уже третій місяць Вілен Петрович Шерстохвостов обживається у своєму величезному кабінеті з табличкою «Голова обласної ради», за височенними і широченними дубовими дверима з різьбленими фільонками. Це навіть скоріше, невеликий зал урочистих засідань, ніж кабінет: з довжелезним столом посередині, до якого поперек примикає масивний стіл Вілена Петровича, звідки того майже не видно у важкому вицяцькуваному кріслі з високою фігурною спинкою.

Аби не загубитись у безкрайньому просторі приміщення і якось здійнятися над меблевою величчю, новий голова вже наступного дня наказав завгоспові спорудити за столом підвищення в двадцять сантиметрів заввишки, на кшталт сцени, а ніжки крісла вкоротити на десять сантиметрів. І лише після цього відчув себе хазяїном простору, вписавшись у велич кабінету.

До появи тут Шерстохвостов змінив за минулі чотири роки три посади: заступника директора великого хімічного комбінату у Донбасі, голови міськради у досить великому місті Криму та попрацював майже рік директором однієї з українських АЕС.

Зі всіх посад, задоволення і найбільшу користь для себе мав лише у Криму: там і працював, і відпочивав, там все було якимось південно-святковим та радісним, наче трапилася велика відпустка. Саме в Криму познайомився і поспілкувався з багатьма впливовими людьми з усіх радянських республік; поспілкувався тісно, без офіціозу, теплими компаніями. А з деякими потрібними людьми і заприятелював на досить близькому рівні.

Найбільше ж йому не сподобалося у Донбасі, де навіть дихати не можна було, не те що жити. Не край, а величезний смітник!.. Сама згадка про ті місця ще й зараз викликає судоми тіла і задуху в легенях.

Але і в цьому, жахливому до казковості, краї Шерстохвостов познайомився з дуже цікавим організмом — губастеньким Леонідом Івановичем, одним з другорядних комсомольських вожаків донбаської землі. Цей Леонід, зі своїм півнячим чубком зачесаного назад волосся, увесь якийсь занадто яскравий та пригожий, із смиканими ляльковими рухами тіла, враз нагадав Віленові Петровичу маріонеткового Петрушку, і він так і став його називати подумки.

Навіть Вілену Петровичу, знайомому з багатьма пащекуватими комуністами, такий ще не траплявся: Петрушка умів миттєво підхопити абсолютно будь-яку тему, говорити скільки завгодно довго, моментально з’їхавши з цієї теми і викладаючи ошелешеним співрозмовникам все, що йому хотілося, впевнено і переконливо верзучи нісенітниці й абсолютно не звертаючи уваги на спроби зупинити мутний потік його напруженого словоблуддя.

Як люди бувають природженими музиками, поетами, акторами чи придурками, так Петрушка був природженим комуністом, розвиваючи свій дар майже з народження. Гнучкість його язика була воістину фантастичною: навіть гадюки не могли суперничати своїми тілами з його оральним інструментом, який він використовував у якості ректального суппозиторію.

Після знайомства Вілен Петрович почав стежити за кар’єрою майбутнього комуністичного ватажка, з цікавістю відзначаючи, що той лізе наверх, і доволі швидко та вправно. Коли ж, наче між іншим, сказав про Петрушку Бализі, той посміхнувся краєчками губ:

— Тили треба готувати заздалегідь… Чує моє серце — щось вийде з цього клоуна. Завтрашній день треба готувати. Ти теж… не забувай про це.

— Авжеж, мені двічі повторювати не треба, — теж куточками губ намалював посмішку зять.

…Шерстохвостов натискає кнопку на телефоні-комутаторі. Через мить двері прочиняються і з’являється незбагненне чудо, його секретарка Галина Миколаївна.