Сутiнки

Не любив за сукупність якостей, навіть не розуміючи цього. Просто — не любив.

Коли вже від’їхали від КПП, Вілен Петрович не втримався:

— Знаю, ти весь час, поки я на атомній, ховаєшся у підвалі їдальні, що на острові?

— Та… Як… ховаюся… Не ховаюся я… То машину доглядаю, то з людьми спілкуюся… То допомагаю комусь…

— А там — є молодиці, у їдальні?

— Та, є… А як же… Як не бути… Там їх багато… — Лясандру, наче астматик, що задихається, ковточками видихав разом з повітрям короткі фрази: поки звучала одна, осмислював наступну, аби не бовкнути чогось, що потім може йому тикнутися.

— Так я тобі настійно рекомендую: кинь усе побічне і займися тими молодицями. Одною, а чи й багатьма. Бо скоро не зможеш цього робити, якщо… взагалі можеш. Ще місяць-другий, і тобі випишуть перепустку до жіночої лазні. Цілодобову. Сьогодні виступав професор з Москви, із закритою інформацією, сказав, що справи кепські — за їхніми спостереженнями, хто близько від реактору — все майже нормально, а от хто на відстані від двох до п’яти кілометрів, то за короткий час перестають бути чоловіками у статевому розумінні, а потім і зовсім набувають жіночих форм. Чомусь мені здається, з тебе вийде… не зовсім принадна жінка. І ніякі бетонні стіни не допомагають, що цікаво.

Він скинув оком на враз задерев’янілого Лясандру, із застиг лими очима, який просто прикипів до керма, і додав, непомітно посміхаючись:

— Та це — в кращому випадку. А так — миттєва онкологія: починається з кінцівок, потім переходить на нутрощі. І — відрізають, по черзі, що можна різати, а вже потім… сам розумієш, різати даремно. Я сьогодні глянув по карті — до твоєї їдальні близько трьох кілометрів від четвертого блоку. От і думай… Бо… мені шкода тебе. Ти — добрий хлопець, хоч і з деякими недоліками. Але про це — нікому! Ні-ко-му! Жалію тебе, тому й попереджаю.

— Дякую… Білене Петровичу… Щиро… Дякую!.. — Знову астматично відповів Клептоман, вже ламаючи побілілими пальцями кермо.

— Немає за що… — стинув плечима пасажир. — Давай, до райкому партії, звідти я сам дійду до готелю. А ти їдь відпочивати. І — думай! Ти хлопець ще молодий… — І знову не втримався, сказав, як поховав: — Міг би ще жити та й жити… А от… бач… — Жалісно скривився і важко зітхнув.

Клептоман лише часто-часто закивав головою у відповідь. А може, його так затрусило від жаху.

На ранок Лясандру Городіло, на прізвисько Клептоман, зник невідомо куди і більше ніколи не траплявся на життєвому шляху Білена Петровича.

Скоро Шерстохвостов повернувся до Києва і відразу пішов у відпустку. Хоч і бував він на атомній наїздами, по тижню чи й більше, але події там розгорталися так, що відчував себе прив’язаним і до місця, і до самих подій.

Динера з дочкою і тещею весь цей час жили в окремому корпусі гарного, затишного санаторію «Карпати», неподалік від Мукачева — якнайдалі від усього, що трапилося, серед тиші, пахучого повітря, зелені карпатських лісів. Вілен Петрович тричі приїздив до них, розповідав новини, заспокоював, а вже потім відпочивав і сам.

І зараз приїхав, аби в цьому казковою краї, серед величі дерев у першому осінньому багрянці, під дзюрчання прозорої крижаної води у мілких гірських річечках забути про все. Забути про реактори, радіацію, смерть. Побачити звичайні обличчя: без респіраторів, «пелюсток» і чорних окуляр, які — начебто! — захищають очі від радіаційних променів. Побути в тиші і спокої, скинувши напругу і думки про свою безпеку.

Хоча… Як копнути глибше, то й тут., не саме райське місце — майже над дахом санаторію вже працює РЛС, що стежить за небом половини Європи, даючи таке випромінювання, аж подумати моторошно. А кілометрів за двадцять звідси будують ще одну, набагато потужнішу. То й тут… скоро можна буде існувати, лише надівши на голову алюмінієву каструлю, або ж чавунного горщика, для захисту від високочастотних променів.

І взагалі… про це краще не думати, навіть як знаєш. Бо немає на території України місць, де б дійсно було небезпечно. А вже після Чорнобиля…

А ще, буваючи тут, Вілен Петрович наче повертався у юність, у тайгу, згадуючи свої вправи з виховання бічів та биків, свою велич і значущість у безкрайньому просторі дикого краю, і задумливо-радісно посміхаючись згадкам.

Через тиждень до них приєднався і Юрій Іванович — він теж пішов у відпустку, аби відпочити, поміркувати над усім, що відбувається зараз, прийти до якихось рішень.

З тестем відпочинок набув більш активних форм: вони вчотирьох то їздили в Ужгород, то гуляли Мукачевом, обов’язково відвідуючи вистави місцевого театру, де їм відводили найгарніші місця. Маринка мала своїх подруг, з якими й зникала майже на весь день — вона не любила спілкуватися з батьками, будучи аж занадто самостійною.

Ліляна Семенівна виявилася заядлою театралкою — колись мріяла бути акторкою, грала у самодіяльності, доки заміж не вийшла, присвятивши себе служінню кар’єрі чоловіка — тому і сама тяглася до культури, і сім’ю привчала до високого мистецтва, за яке мала саме театр.

Гуляючи по місту, пили дуже смачну каву в маленьких затишних кав’ярнях, де було завжди спокійно, тихо і чисто. І Шерстохвостов все глибше проникався думкою, що Закарпаття має зовсім особливий статус у Радянській Україні: тут місцевих більш м’яко і лояльно привчають до соціалізму, більш обережно поводяться з ними, на багато заплющують очі. Навіть порівняно із західними областями, навіть порівняно зі Львовом.

Мабуть, саме тому і саме тут, уперше в Україні, дозволили поставити «Собаче серце» Булгакова- Юрій Іванович сказав про це, коли були на виставі. І місцевий колорит не дуже плюндрували. І тутешні люди досить часто їздили до родичів за кордон. Тут усе було… дещо не так, як скрізь. Це і подобалося Вілену Петровичу, і непокоїло його, як обережного непокоїть все, чого не можеш зрозуміти.

Балига, тілом відпочиваючи із сім’єю, думками напружено працював, осмислюючи близьке майбутнє і прораховуючи можливі варіанти. Ситуація склалася важка, як ніколи за все його політичне життя.

І терзала його не чорнобильська катастрофа, що розбурхала весь світ, тримаючи в напруженій тривозі, а аварія більш масштабна, глибока і безповоротна, жахлива і все вражаюча, про яку сьогодні майже ніхто й не думав, не володіючи тою інформацією, яку мав Юрій Іванович.

Ця, головна аварія, називалася «Перебудова». І, як і чорнобильська «аварія», мала всі ознаки дійсної катастрофи, але в десятки разів більш страхітливої. Бо Чорнобиль зробив хоч і найбільше в історії людства лихо, та все ж — локальне, а «Перебудова» мала сягнути світових масштабів, руйнуючи устрій на планеті, змінюючи саму планету, знищуючи величезні масиви соціуму. Тому що була не фізичним явищем, а суспільним, духовним. А соціальні катастрофи — не передбачувані, не прогнозовані, їх не можна прорахувати; вони шаленим полум’ям охоплюють величезні маси народу, який вмить забуває всі попередні ідеологічні установки і стає саме тим творцем історії, яким його завжди висвітлювали комуністи, погладжуючи і штрикаючи, аби слухняно йшов, куди треба Партії.

Зараз уже інші, граючи у ту ж дудочку, але іншу мелодію, починають вести за собою натовп під назвою «народ». Легенда про Щуролова ніколи не була легендою, бо була притчею, яку постійно втілювали в життя розумні люди, даючи їй інший напрямок і тлумачення, але впевнено ведучи зачаровану звуками дудочки юрбу: то вглиб річки часу, проти течії, то — вже їхніх дітей — вглиб гори, звідки теж не повернеться ніхто, за винятком сліпого і глухого, не здатних пояснити, куди цього разу завів людське майбутнє Щуролов, зачарувавши нехитрою мелодією.

Своїм від точеним у партійній казуїстиці розумом Юрій Іванович осягав багато, бо багато знав, маючи своїх людей скрізь: на всіх щаблях-майданчиках, під кожним кущиком, у всіх нірках, на всіх гілочках, у кожному дуплі. І ще — за природою був аналітиком, ретельно приховуючи це від інших. І міг багато передбачати, аналізуючи всю доступну інформацію. І чинити, згідно за своїми висновками. Тому й залишався, попри всі сьогоднішні негаразди, туман, непередбачуваності, на своєму місці, вже з вечора чітко тримаючи курс, який вкажуть лише зранку.