Сутiнки

Передмова

ПАСТОРАЛЬ — у європейськім мистецтві ХІV-ХVІІІ віків — літературний або музичний твір, що ідилічно зображує життя пастухів і пастушок на лоні природи.

АВТОР категорично попереджає:

Всі імена, прізвища, посади, звання, клікухи тощо тут — вигадані і всілякі збіги абсолютно випадкові, як випадкова поява на світ кожного з нас.

Коли ж комусь таки захочеться упізнати себе — то вже манія величі і треба якнайшвидше бігти до того лікаря, що ставить клізми.

Книга видана під егідою примарного видавництва «Весела депресія»®

Станіслав Константинов ®

Ене

Десь на відшибі тих безкрайніх і буйних просторів України, де ще на бересті колись-то написали вперше в світі та й забули, аби — лише зараз! — згадати, бо ж — незалежність;

де Кий та Щек, та Хорив зі сестрою Либіддю припливли, та й заклали забагато, а як отямились та прочунялись — то Київ уже став і було геть пізно;

де зародилася, а потім звідки й пішла вся Київська Русь — спочатку «Київська», а лише потім «Русь» (як не крути, а Русь — вторинна, хай там що!);

де ті Київсько-руські люди приймали перше своє хрещення, з-під батогів і катувань кривавих, до смерті, але — свідомо і радісно, як сьогодні стверджують рахубні люди;

де гнобили істинно український люд усілякі недохресті та перехресті, через що й з’явився на вухналь знедолений Шевченко та й пояснив, сидячи у затінку бузини і важко споглядаючи з-під лоба, як тяжко і сутужно «живемо, лани братами оремо і їх сльозами поливаєм», а по тому й зробився улюбленим класиком сьогоднішньої української влади, за якої народ жити краще… мабуть таки не став;

і де потім… якось… збоку, утворилася Гуцульщина, на якій (насправді-таки, як виявилося тілько ось, бидли ми всі неосвічені!) і народився Ісус, та й релігія християнська пішла разом з єврейським народом, а прізвище Мойсея було — Хмельницький (правда, чи він Україну туди завів, досі не второпають);

серед жирних ланів, п’янко-пахучих лугів, на самому березі річки лежить тихе й зіжмакане село Сутінки, про яке як хто й чув, то забув давно.

І то правильно. Бо нічого там — ні цікавого, ні видатного — не траплялося. Село як село…

Так отож…

Лежить воно на самісінькій межі області, а вже ось, поруч — чи то Черкаська… чи то Житомирська… а мо’ й Закарпатська область — чи ж не все одно? Кому воно то треба?!

Чи тому завжди немитому скуйовданому дядькові, що живе в селі безвилазно, знаючи поле, хазяйство — бодай його!.. — та чарку на свята?

Чи ж тій пропітнілій тітці з порепаними п’ятами, що пластується, не розгинаючись, на подвір’ї-городі, не знаючи ні продиху, ні видиху, ні радості, ні «Камасутри» із удовлєтворенієм?

Чи тим замурзаним золотушним гівнюкам, що гасають то на річці, то чинять шкоду, то п’ють з чорнильниць, аби уроків не було?

Чи тим вже геть старим, кульгавим і ногами, і розумом, що до сьогодні святкують «Перемогу», яку собі вигадали, та тужать за Батьком Сталіним, шкірячись гнилими пеньками зубів?..

Отож і воно, що нікому…

І в тих Сутінках, що саме важко отямлювалися після вчорашньої великої війни, серед працьовитих а й лінивих сельчан, жила собі роботяща, спокійна і непримітна сім’я Петра Шерстохвостова, де окрім Петра — ще дружина його Мотря. Та двір. Та хазяйство. Та шестирічний син Дмитро, від першої дружини, що загинула, поки Петро воював на фронті.

І була Мотря важка дитиною, але ж хто буде — Бог знає. Може й помічниця, як дуже сподівалися — тоді УЗІ ще не було, то й виходила правда назовні, лишень як пуповина була перев’язана та одрізана.

Бо тоді, В ті повоєнні часи, тяжкі і напружені як завжди в цій країні — до набряклих вен і вирячених очей напружені — тільки й були керівна роль комуністичної Партії СС, та Рудий Панько — Йосип Сталін, який дбав про свій народ, не покладаючи рук, постійно вишукуючи підлих ворогів, що плодилися як таргани; та гноблення, та колгоспи, де народ працював за «палички» пустих трудоднів, стогнучи і пухнучи-здихаючи з голоду; та надія на світле майбутнє, що гріла цих людей вже котре десятиліття. Гріла наскрізь сирими дровами самопожертви.

Дровами, які вже давно лише вдавали, що горять. І жевріли чорним у безпросвітній пітьмі світлого завтра.

Але попіл Клааса не стукав у серце цього убогого, з безнадійно-радісними піснями, народу. І не ревли воли, хоч ясла вже так давно були порожніми!..

І тії ясла, своїми щілястими розсохлими дошками, досі намагалися спіймати завиваючий посвист крижаного вітру змін на краще.

Тих змін, що повинні бути ось, вже завтра. Але — не сьогодні. Ніколи не сьогодні!

Ніколи…

В липні, коли бички скаженіли від мух та шершнів, а шуліка втрачав свідомість у повітрі від спеки і нудьги, Мотря й народила.

Вночі, з неділі на понеділок, між другою та третьою годинами. У Час Бика. Сина. І, що цікаво — хлопчика.

Стигла пика повного місяця на чистому зірчастому небі на тую мить затьмарилася і пішла страшними кривавими плямами.

І плями ті, сутужно зростаючи, поволі сповзли вниз та й застигли — одною краплею крові застигли, на самому краєчку блякло-жовтого таза застигли. Маючи впасти, але не падаючи…

І в дальній терновій балці за селом щось заскавчало і застогнало багатоголосо і страшно, а потім ще довго лунав чийсь безнадійний скорботний плач над затерплою — в очікуванні прийдешнього — землею.

І всі жителі Сутінок — всі одночасно, враз! — прокинулися раптом серед глупої ночі, і заклякли в незрозумілому жаху, витріщившись пустими зі сну очима в низькі стелі, і мить по тому одночасно перехрестилися, наче цим захистили себе від скоєного раніше зла, що розбудило їх саме зараз.

І, заспокоївшись та утішившись, через хвилину поснули, аби зранку творити нове зло, від якого так легко здихатися, наклавши хреста — від лоба до пупа…

І затим, десь лунко, низько і протяжно гримнуло, спалахнувши в півнеба, а по пустельній вулиці, чорній, як прірва, підхоплюючи сміття і мрії, пронісся маленький злий смерч, приречено тужачи від жаху, і все поніс у небуття нещодавнього.

І на величезному яворі біля хати повитухи закуйовдилося щось темне, велике й крилате — чи то птах, а чи чорний ангел.

І злучилося тривожно й смутно, як перед винесенням небіжчика, коли — ось! зараз!.. — завжди так несподівано і безнадійно — заплаче тоскною міддю потерта й пошерхла труба, притиснута до пересохлих, порепаних губ сурмача…

Під час пологів новонароджений двічі вислизнув з рук нетверезої повитухи і двічі ж стукнувся голівкою об підлогу. Неначе хотів цього, чи — вчився вислизати.

І почав косити на одне око.

Говорять — а може й брешуть — що повитуха, жінка вже в добрих літах і багато пережила, прийнявши ці пологи, на ранок повісилася…

І ще довго потім кричав ночами пугач на її спустілому здичавілому обійсті, враз непролазно зарослому чортополохом і дерезою, безшумно змахуючи крилами на самій верхівці того явора, якого вона все життя хотіла зрубати…

То був рік Червоної Собаки. Червоної, як саме життя в цьому комуністичному раю, у кривавих сльозах його недолугих апологетів, що мали себе за апостолів.

Петро, довідавшись про сина, матюкнувся, бо хтів-таки доньку: аби помічниця для матері була та аби потім з зятем можна було посидіти, перехилити по чарці. Але з сусідами випив, сина обмив. І ще раз матюкнувся. На про всяк…

А потім довго думав, як назвати сина. Чомусь не любив він тих простих імен, що були в селі!.. Куди каменя не кинь-не плюнь: то Василь, то Петро, то Федір, то Микола.

Тож і сушив собі голову, аби щось незвичне було, єдине. Не так, як з першим. Бо Дмитрів на селі хоч і не багато, та було.

І Петро не міг второпати: звідки те невігластво, хіба ж не можна своїй, рідній дитині, дати достойне ім’я!?