Сутiнки

— Мене звуть Іллюша, а кличуть — Хімік, хоча моє прізвище Мисков. Я, взагалі, з Чукотки, з селища Нутепєльмен, — поблажливо і гордовито посміхнулося дитя східної півночі, немов приїхало з Рима чи Парижа, — а тут, у вас, недавно, два місяці…

— А як ти, аж з Чукотки, добираєшся сюди?.. І — навіщо?.. — Спробував зрозуміти ситуацію партійний керівник.

— Бо я — хімік! За фахом! — Сказав Іллюша з такою самоповагою, з якою клієнт психіатра не проголошує себе Наполеоном. — Як добираюся? А дуже просто: добу — оленями, ще дві — собаками, півдоби — всюдиходом, потім — вертольотом, далі — літаком, літаком і знову літаком, а вже з Києва — автобусом чи на таксі. Дорого звичайно, але мені все сплачує держава, тому це її проблеми… А- навіщо?.. Так я ж стану тут героєм! Та ще за такі гро-о-оші!.. — Він поблажливо посміхнувся своїм зовсім не чукотським обличчям і широко розвів короткими руками.

— А що, своїх, місцевих хіміків віднині не вистачає що треба аж з Чукотки тягти сюди таких… рахубних та самовдоволених?

— Таких, як я — немає. А повернусь на Чукотку — стану великим начальником. У нас так: всі, хто вчився і працював на Великій Землі, а потім повернувся, стають начальниками і мають все! — Вже майже відкрито засміявся Мисков. — Та й… хіміки там непотрібні. Хіба що, самогон гнати… Там працювати треба. А мені керувати подобається. До речі, зі мною сюди їздять-літають ще семеро: три слюсарі, посудомийка, дві прибиральниці і — одна праля.

— Отакої!.. Тоді… - Розвів руками Шерстохвостов, розкривши навіть рота від почутого. — Тоді я взагалі, геть не розумію… Окрім того, що ти — хлопець хитрожопий…

— Філен Петрофиф снає Кремефного як пифьменника! — вставив свого п’ятака зануджений Гєфа. — То ми прийфли, аби пожнайомитифя.

— А-ааа, тоді ясно, Цицерон ти наш… — скривився Іллюша. — Я теж читав, але мені не подобається, як він пише: дуже вже… авторський стиль… надто багато від себе, та й гумор… вельми специфічний, мені не подобається — треба тонкіше… Я ж знаю, як треба: без зайвого словоблуддя… зовсім інакше треба… У нас, на Чукотці, так не пишуть.

— Ти що ж, літературний критик чи спеціаліст з літератури? — глузливо і зло поцікавився Шерстохвостов. — Маєш відповідного диплома?..

— Та ні… - якось відразу, опадаючи крутим чукотським норовом, скособочився Мисков. — Я хімік… Але навчався у Ленінграді, а це — колиска світової культури, тому я маю вишуканий смак.

— То й не гавкай!.. А просто — читай! Літератор з Чукотки!.. — Аж вишкірився розлючений Вілен Петрович. — Майбутнього класика читай. Бо Кремешний — наша грядуща гордість, запам’ятай це, культурно вишуканий хімік Іллюша з Чукотки!..

В цю мить, жалісно вискнувши іржавими петлями, навстіж розчинилися важкі двері і до приміщення увійшов парубок: зростом нижчим від середнього, статурою… більш астенічною, ніж дистрофічною. Ні!.. Він не увійшов — він увірвався: стрімкий і цілеспрямований, весь у білому-як і всі тут, але із пошкрябаною, розхристаною всьому світу душею.

Увірвався, схожий у своєму невпинному пориві чи то на враженого поліомієлітом лелеку, що злітає, чи на оленя, хворого на нирки, з капота «Волги» ГАЗ-21.

Його непокірне рідкувате кучеряве волосся вибивалося з-під шапочки-чепчика і майоріло в зустрічному потоці радіоактивного повітря; вибалушені очі за майже чорними сонцезахисними окулярами дивилися на людей і крізь них; дещо кривуваті ноги ступали впевнено, твердо топчучи підлогу, а ребристі нашорошені вуха ловили пульсуючий ритм постійних змін на краще.

— Вітаю ваші тупі пики! — зметнув він жартівливо руку, з напівстислою у кулак долонею, у вітанні: чи то «N0 pasaran!», чи то «Sieg Heil!», але — ну дуже смішно, наче Гальцев, багато пізніше, виблювався гумором у «Кривому дзеркалі»!.. — 3 полегшенням мене!.. Був страшенний запор, але я продавив його поносом!.. Кайф — на рівні сексу!

— Се фін так футкує! — аж зайшовся від реготу Гєфа. — От фже ж, хуморист туалетний!..

— «Закрой хайло, Демосфен ущербний!» — как говорят наши братья-россияне! — ласкаво поляскав по Гєфиній щоці «хуморист». — Ти маєш справу з Кремешним, а це — я! А ти… якого тут… тиняєшся?

— Прифіф сьолофіка, с СеКа. Насої партії. Хосє поснайомитися с тобою… Ситаф ссьось тфоє… Касе — дусе харно!

— Погано пишуть всі, окрім мене! — поблажливо посміхнувся, як оскалився, Кремешний, оголюючи мілкі зуби. — Бо я — не вмію погано. Не виходить, я пробував…

— Це — точно! — голосно, аби почули всі, заявив Мисков, навіть без тіні посмішки. — Я у захваті від твоїх творів! — І аж очі заплющив, підкреслюючи своє захоплення.

— Володимир! — простягнув письменник свою руку Вілену. — Для друзів — просто Володимир.

— Вілен Петрович, — стиснув руку апаратник ЦК, занотовуючи у пам’яті цей визначний істеричний момент. — Я читав вашу «Рябеньку Квочечку», був у захваті, як і моя дружина! Думаю, ви — геній!.. Згадалося дитинство, наш сарайчик з курячими кублами, чомусь — як сусідська собака вкусила за ера… Багато згадалося!.. Ой, бага-а-а-ато!..

— Тим і цікавий визначний, геніальний письменник: пише про своє, особисте, а читач — бачить своє. І тягнеться душею до світла, а світло — то душа письменника, розчинена в словах. Так і трапляється єднання душ людей. «Рябенька Квочечка» — то моє раннє, ще незріле… Зараз я працюю над великою повістю: про те, що тут сьогодні коїться. Називається- «Мені не повилазило». Впевнений, це буде епохальна річ!

— Ви… того… не переборщіть, пам’ятайте про соцреалізм, — суворо, але м’яко попередив Вілен Петрович, з повагою посміхаючись. — Треба буде допомога — звертайтеся, завжди буду радий. Можливо, якось зустрінемося поза межами роботи, сім’ями. Сім’ю маєте? Домівку?

— Так, маю і дружину, і… - Володимир плотолюбно вищирився і чмокнув губами, маючи на увазі одне, та закінчив зовсім іншим — …дітей, і батьків, дякувати Богові. А домівка моя, — він застиг, поетично закинувши голову вгору, — у мертвому тепер, назавжди загубленому місті… То — мій біль, мій смуток, мій тяжкий хрест… Не ліг поперек шляху крокуючої біди, не закрив грудьми своїми амбразуру жаху, не спинив ядерне страхіття, не загриз лихо малим, ще в колисці!.. І тепер мої скупі чоловічі сльози скапують на сплюндровану землю мою… — Він прищулив свої і так невеликі очі, купаючись у самокоханні. — Колись я напишу ще один твір, і назову його «Ми — птахи з одного гнізда», і ніколи не зраджу тих, з ким жив у тому прекрасному загиблому місті… і вони обіпруться на моє плече, і ми підемо по життю далі… у світле майбуття.

Усі слухали, роззявивши роти, мов зачаровані, Гєфа навіть двічі голосно гикнув, правильно вимовляючи всі літери, а Мисков з Чукотки від напруги зламав у пальцях ручку з титану.

«Гарно бреше!.. — подумав Шерстохвостов. — Такі люди погрібшу владі, треба мати його на увазі». А вголос запевнив:

— Про це — не хвилюйтесь, я собі занотую, буде вам домівка. У Києві, у якомусь гарному районі, можливо, навіть у Харківському, біля очисних колекторних споруд… Хороші люди повинні жити в гарних, чистих та запашних місцях! Пишіть, Володимире, я буду напружено чекати зустрічі з вашою повістю «Мені не повилазило». Вже сама назва — вражає і напружує… Я вас знайду. На все добре!

— Запевню скромно: це буде геніальний шедевр! — розхрестуючи руки і знову закидаючи голову, гримнув Кремешний услід Шерстохвостову і Гєфі. А Мисков тихо заплакав від заздрощів льодяними чукотськими сльозами, рукавом стираючи з-під носа снігові соплі…

Таки Кремешний був великим письменником — навіть чукчу примусив плакати!

На початку ночі Вілен Петрович стояв на площі, біля адмінкорпусу, чекаючи на свою машину, що ось-ось мала під’їхати. Все вже якось ішло-шкутильгало, і напруження перших місяців — далеко позаду, і укриття-саркофаг будують шаленими темпами, а всередині, у нутрощах, якась… чи то тривога, чи тягуче чекання чогось. Раніше такого не було і саме це його хвилювало.

Він стояв, стомлений біганиною дня, що давно скінчився, в очікуванні близького відпочинку. Скоро буде у своїй кімнаті, в готелі, вип’є чарку доброї горілки і впаде на чисте ліжко, аби забутися до завтра. І нічого не буде снитися, бо він ніколи не бачить снів.