Сутiнки

Тому всі флюгери метеостанцій України, перед тим, як показати напрямок вітру, звірялися з носом Юрія Івановича, дійшовши висновку, що так надійніше. Бо навіть природний вітер у радянській державі дув, повіряючись з вітром політичним, уникаючи непотрібних неприємностей.

Малий проміжок часу розвитку подій не давав Бализі достатнього матеріалу для серйозного аналізу, але все діялося так стрімко, скрізь розгортався такий шкереберть, що відчував нагальну потребу діяти, хоч і дуже обережно, але й дуже швидко. І, можливо, ставити в цій ситуації треба не на себе, бо мав вже за шістдесят, що за тенденцією до різкого омолоджування кадрів означало тихі проводи на пенсію, а на спадкоємця. Яким міг бути лише його зять, Вілен Петрович.

Балига весь час уважно стежив за ним, ведучи аналітичне досьє. І з задоволенням відзначав, що дурнувате, тупувате, але генетично хитре хлоп’я — росте! І росте досить стрімко, набуваючи і досвіду, і вміння, і внутрішнього шарму, і зовнішньої солідності. Правда, що у нього всередині, скласти собі не міг, хоч як і старався — Вілен або ж відмовчувався, посміхаючись, або ж ухилявся, ховаючись за пустими фразами, не розкриваючись навіть після доброї чарки.

Він був дуже вдячний своєму другу з КДБ, схожому на Свастуха: саме той переконав багато років тому що Шерстохвостов — дійсно той, кого шукає Юрій Іванович на посаду свого зятя. Переконував довго, наводячи багато наукових міркувань, посилаючись на таємні програми у своїй Конторі, які дають змогу прорахувати кожну людину, за наявності даних на неї, з точністю до вісімдесяти процентів, що неймовірно багато. І запевнив, що вся гіперсексуальність цього молодика скоро минеться, особливо якщо його Контора допоможе, а це — не є проблема, і перетече в інший, кар’єрний напрямок буття.

І таки переконав, і все організував, і Вілен з Динерою зустрілися в Криму. Майже абсолютно випадково. А вже з дочкою виховнопідготовчу роботу проводила Ліляна Семенівна: і

розповідаючи, і описуючи, і показуючи фотографії, і малюючи майбутнє потрібними фарбами.

Ще з того часу, як дочка досягла віку досить сформованої людини, Юрій Іванович відчував за неї постійне хвилювання, що навіть переходило в напругу: незнано з яких причин, Динера зростала доброю, щирою і веселою, абсолютно безхитрісною, дивлячись на нав-колишній світ широко розплющеними очима, відгукуючись серцем на всяке зло, жаліючи усіх і вся. Коли, ще маленькою, виходила з під’їзду, в одну мить з усіх щілин, закапелків, закутків і нір вискакували десятки котів і кошенят, собак і цуценят, нявкаючи і гавкаючи бігли та стрибали до неї — брудні, хворі, кульгаві — і вона кожного гладила, пестила, годувала, розмовляла, посміхалася, всім їм була як мама або сестра. І потім ця живність цілою юрбою проводжала її аж до рогу, викликаючи посмішки і здивування перехожих, а коли вона ступала на проїзну частину вулиці, сідали рядочком на краю тротуару, дивлячись услід. І Динера, йдучи, повертала голову назад, радісно посміхалася і махала своєму ескорту рукою.

То було і сміх, і горе!..

Вона не була схожою ні на батька з матір’ю, ні на вже їхніх батьків, і Юрій Іванович губився у припущеннях, звідки то їм таке лихо. І почав доскіпливо шукати причину. Аж поки Ліляна Семенівна якось зненацька, майже випадково, не згадала свою бабусю по матері, знахарку з гірського карпатського села, що все життя лікувала і людей, і худобу, і звірят, навіть не беручи грошей, а приймаючи лише те, що люди могли дати.

Саме тоді батько, зрозумівши, що все — вкрай серйозно, як страшна хвороба, почав шукати ліки на майбутнє, аби цей суворий, жорстокий і підступний світ не розчавив його доньку: фізично або розумово. Аби, коли його і дружини не стане, вона мала надійний захист, опору, свій маленький добрий світ.

Оскільки ж Динера була ще і спокійною, і розумною, і слухняною, а до того й уміла логічно мислити, що притаманне рідко кому із жіночої статі, то, ретельно обміркувавши, вона погодилася з батьками, залишивши при цьому останнє слово за собою. І, дякуючи всім, все склалося до сьогодні навіть краще, ніж можна було сподіватися.

І онука в них є, пречудова, і пішла вона — вже видно — в Юрія Івановича з дружиною, що його дуже тішило як діда.

Балига, можливо єдиний раз за все доросле життя, щиро реготав, слухаючи тоді розповідь Свастуха про моральну обробку Білена, яку Свастух називав «оральною», вкладаючи в це слово всі його значення. І подумки гордився собою: навіть тут спіймав долю за волосся!

І сьогодні хоча й зі смутком у серці, але розумів: тепер черга Білена. Тепер йому йти вперед, опираючись задом на його, Балиги, руку. Тепер Білену розбудовувати почате тестем.

А для цього треба робити превентивні кроки. Вже сьогодні. Завтра — буде пізно.

Того дня зранку Вілен з тестем пішли з кошиками, піднявшись у лісисті гори, подалі від цивілізації.

Юрій Іванович з дитинства любив блукати лісом, полюючи на гриби, видивляючись цих незвичайних жителів природи: маленьких, тихих і беззахисних. І отримував просто естетичну насолоду, коли натрапляв на товстенького, в оксамитно-матових пастельних тонах боровичка; або заткану своєю живою павутиною ніжну вовнянку, з крапелькою живої роси в лійці-капелюшку; або шкірками мандаринів розкидані на яскраво-зеленому килимі моху лисички. Йому навіть жаль було зривати це диво, що так гармонійно красувалося на лісовій галявині або ховалося під деревом, тому спочатку довго милувався і лише потім, нахиляючись і задоволено крекчучи, зривав, акуратно відщипуючи тіло гриба від грибниці — нічого гострого! — тільки руками! Тільки руками!..

Жінки поїхали в місто, на базар, за чимось смачненьким — їжа в санаторії була дуже гарною і різноманітною, але, як завжди, іноді хотілося того, чого не було.

Чоловіки ходили, не гублячи один одного, доки їхні кошики не стали повними. Потім сіли на галявині, спершись спинами на великий, нагрітий осіннім сонцем камінь.

— Грибів цього року — як насрано… — у мрійливому захваті сказав Юрій Іванович, замруживши очі на сонце.

— Так… — погодився Вілен. — Мені навіть згадався Далекий Схід, де в юності бував у геологічних партіях. Там, у тайзі, спочатку стрибаєш за кожним гарним грибом, а потім і нахилитися ліньки, стільки їх навкруги, серед диких хащ…

— Така вже наша людська вдача: спочатку захоплення, потім байдужість, ще потім — зневага. З плином часу людина черствіє, притупляється почуттями, губить гостроту сприйняття. Життя — той же наркотик, що потребує все більших і більших доз. Особливо, сите життя, якого всі прагнуть, потім звикають… потім… Ти — звик?

Вілен обережно напружився, не розуміючи, куди веде тесть:

— Людина до всього звикає… - відповів ухильно. — Тому й виживає.

Балига задоволено посміхнувся: добрий трапився учень. Грає достойно, тримається впевнено, мислить без поспіху, відповідає, аж зачепитися ні за що.

— Гаразд, не будемо в піжмурки гратися. Я багато й довго думав і дійшов висновку — ти дозрів, аби пропустити тебе поперед себе. Часи, як знаєш, настали скрутні, але зараз не про те. Зараз про те, що нам удвох робити далі. Аби залишитися при владі, мати кусень хліба з маслом та ікрою і ще дещо. Аби не тремтіти за завтрашній день близьких та й свій. Не буду вводити тебе в суть усіх подій, ти й сам багато бачиш і розумієш, скажу лише, що партії нашій стає все скрутніше, й не за горами той час, я відчуваю це, коли вона перестане бути керівною та спрямовуючою силою нашої держави, а значить — і майже половини світу. Бо все це «прогресивне людство» існує, доки існує наша Партія. Всі вони — «козачки», заслані у ворожий нам світ. І першими побіжать з корабля. Вже біжать. Наступаючи переднім на п’яти. І пускаючи сморід в носи заднім.

— А що ми можемо зробити? Хіба щось від нас залежить? — Обережно поцікавився Вілен.

— Від нас з тобою все те не залежить. Від нас залежить — зберегти себе. І саме це — наше єдине завдання, хай там що! Хай гине все навкруги, хай засипле Чорнобилем, заллє водою чи спалить полум’ям, ми повинні врятуватися, вижити, виплисти, відродитися птахом Феніксом. І не повинно бути перешкод, які б могли завадити. Відкинь усі комуністичні догми — відчуй себе вже сьогодні вільним від них. Усередині себе вільним. Зовні не роблячи різких змін, ідучи всього на крок — ні!.. — на півкроку! — попереду самих розумних, але вдаючи, що йдеш за ними.