Сутiнки

Тому сім’я для Шерстохвостова була просто осередком, що давав змогу жити у великій грі, від якої він був у захваті повсякчасного напруження тіла і мозку, бо виявився створеним саме для цього, і іншого свого буття не уявляв. Тому й оберігав всіма силами близьке оточення, як гарантію свого життя взагалі. Оберігав і цінував, хоча майже не бував вдома, то пропадаючи на роботі з рання до ночі, то гасаючи у відрядженнях.

І от тепер… все зайшло кудись… і йшло не так. І це Вілена Пет-ровича не на жарт хвилювало, бо загрожувало його майбутньому.

Ще тоді, у Закарпатті, Динера занадто уважно дивилася по телевізору все, що було пов’язане з Чорнобилем. Вона просто завмирала перед екраном, прикипівши до нього застиглим поглядом, а з її очей котилися великі, рясні, мовчазні сльози. І шепотіла тихенько, сама собі:

— Недарма… не просто так це трапилося саме в мій день народження… Значить, ця катастрофа пов’язана зі мною, з моєю долею…

Доводилося навіть просто вимикати цей клятий «ящик», забирати дружину, заспокійливо переконувати, що нічого страшного там не коїться, що все ліквідують, що все буде добре, що загинуло зовсім небагато, як могло би статися. І розповідати про Кремешного, про знайомство, про Гєфу з Мисковим, про Городіло.

Дружина на деякий час заспокоювалася, посміхалася, аби потім знову перейматися новими жахами. Вже й Ліляна Семенівна, теж вкрай стурбована, не відходила від доньки, суворо слідкуючи, аби та не залишалася наодинці з думками; навіть часто залишалася ночувати. Але — хіба ж залізеш у голову, навіть і рідній дитині; хіба ж повернеш чужі помисли у потрібному напрямі? Та ще й навколишні мешканці сіяли такі неймовірні чутки, що хоч вішайся… А чуткам у цій країні завжди вірили більше, ніж офіційній інформації. Так уже історично склалося: все, що пишуть газети і говорять в ефірі — майже цілковита брехня, а от те, що на базарі почули — то і є правда. Найвищого гатунку.

Теща, порадившись із чоловіком, і до лікарів-професорів возила Динеру, потім — до якихось бабок-ворожок та дідів-знахарів, але це якщо й допомагало, то зовсім ненадовго.

Час минав, вже й чорнобильське лихо залишилося далеко позаду, а Динері не ставало краще. Вона десь знайшла Біблію і почала її читати, часто застигаючи поглядом на словах, потім ходила сумна, згорьована і невтішна. Коли ж Вілен Петрович питав:

— Що з тобою? Що трапилося? Що тебе гнітить? Може, тобі щось треба, скажи, я знайду… — Вона відповідала, сумно дивлячись на нього:

— Трапилося… Наступив початок кінця Світу нашого. А ви не бачите цього… Ніхто… Мені це відкрилося, бо відлік кінця почався в мій день народження.

— Схаменися, що ти говориш!.. Все нормально, все йде, як треба! — Стискав її плечі Вілен, заглядаючи в очі, чого не робив страшенно давно.

— Не буде… — дивилася крізь нього дружина. — Вже ніколи не буде, як було… Почався відлік часу… — І додала зовсім для Вілена незрозуміле: — Вже зламана перша печатка. І вже був вершник на білому коні… Тільки ти не помітив. Ніхто не помітив…

На роботі її теж не впізнавали: зникла та щира, врівноважена і спокійна Динера Юріївна, яку всі знали і любили, а з’явилася тривожна, напружена, зі сполоханими очима жінка, лише зовнішньо схожа на колишню їхню колегу.

І Балига, і Вілен, і Ліляна Семенівна діставали всілякі путівки, обстежували Динеру у найкращих лікарів, але ніхто нічого у неї не знаходив, всі задумливо похитували головами, кривили губами, виписували якісь ліки і радили почекати: час сам повинен вилікувати, бо в таких випадках час — найкращий лікар. А ще — треба більше відпочивати, читати веселого, дивитися комедії, ходити до оперети, цирку. Треба більше бувати на природі, пити свіже молоко, споживати просту сільську їжу.

Час минав, усе робили, як сказано, але краще не зчинялося — Динера ставала все більш задумливою, на всі спроби рідних хоч чимось допомогти, якось оживити, лише повільно похитувала головою, дивлячись у підлогу, сумно посміхалася і говорила дуже тихо, наче сама до себе:

— Ви нічого не розумієте… ви не хочете розуміти. Навколо лише брехня, лише бруд, лише кров… Цей світ загрузнув у гріхах і вже не вирине з них… І я відчуваю, що скоро піду з нього, і мені страшно… за свою і ваші душі страшно… Я молюся за нас, за весь світ прошу у Бога прощення… Але досі не маю відповіді. І досі не маю покаяння… І мені ще жахливіше від цього.

— То сходи до храму, поспілкуйся зі священиками… — ласкаво пропонувала Ліляна Семенівна, гладячи дочку по голові, наче маленьку дитину. — Хочеш, я домовлюся або батько, з кимось із вищих церковних чинів, аби зустрілися з тобою, поговорили? Ти ж розумієш, про це ніхто не повинен зна…

— Не треба… — хитала головою Динера. — Це знову буде неправда… І — я була у соборі, була у Лаврі, говорила зі священиками, дивилася і слухала… І зрозуміла й побачила, що і сама церква нашає гріх… Хіба можна торгувати Словом Божим? А вони — продають Біблію. Хіба не гріх брати гроші за те, що вони називають «таїнством»? За хрещення, вінчання, відспівування? А вони — беруть… Хіба не гріх спілкуватися з гріховною владою та мати щось від неї? А вони — спілкуються і Мають. Хіба не гріх блищати в золоті, коли скрізь розруха і горе, сльози і смерть? Хіба не гріх чекати, коли люди самі прийдуть до церкви, а не йти до людей? Все то — гріх, і вони його колишуть та пестять… Сама церква є блуд. Вона всім торгує.

— То чим же допомогти? — питав стомлений Юрій Іванович. — Хочеш, поїдеш до Італії, до Ватикану? Чи — ще куди? Ти скажи, я все зроблю… Бо ми геть виснажені, не відаємо, що й робити!..

— Дайте мені спокій… Як Бог почує мої молитви, то й дасть просвітління, і я побачу новий шлях, і піду ним… Лише Він може мене врятувати… І — вас… — Вона посміхалася, напружено і з надією.

На роботі Динера перевелася у бібліотеку, бо не могла вчити студентів того, у що сама не вірила, і майже цілими днями сиділа за книжками, читаючи, а потім застигала, вглядаючись у нікуди. Дома завмирала, сидячи біля вікна, що виходило на дахи Лаври, замислено дивилася на краєвид, а з її очей котилися сльози.

Останнім часом сильно схудла, на напівпрозорому обличчі залишилися лише великі, повні смутку очі, що світилися глибоким внутрішнім болем; своє пухнасте волосся стала гладенько зачісувати, стягуючи у вузлик на потилиці і зовсім забула про косметику й дороге вбрання.

Господарство вдома вела Ліляна Семенівна, вона ж опікувалася онукою, яка закінчувала школу, а Юрій Іванович планував, куди Марина піде вчитися далі.

І все гойдалося у стані непевної рівноваги, погрожуючи чи то стабілізуватися, чи геть піти шкереберть…

У сьогоднішній політиці, як і у вчорашній, не можна нічого придумати чи винайти, чого б не було раніше, причому було вже багато і багато — незчисленну кількість! — разів. Незначною мірою змінюючись у формах, від гомерівської Греції до нашого сьогодення, явища залишаються абсолютно ідентичними в суті: вбивства, підкупи, залякування, шантаж, популізм, національна ідея, чорний піар, насильство, викрадення, брутальна брехня, цинізм, зрощення влади з криміналом, постійна психологічна обробка тих, кого сьогодні модно звати «пересічними громадянами», а в більш далекі часи іменували «плебеї» і «бидло».

Головним був, є і назавжди залишиться простий і зрозумілий Перший закон політики: «Роз’єднуй і володарюй». І згідно з цим законом, підбурюються люди і цілі народи, що їх політики весь час розділяють: на патріотів і космополітів, арійців і нацменів, віруючих і безбожників, брюнетів і блондинів, какаючих на унітазі і навпочіпки, східних і західних, біло-блакитних і помаранчевих, україномовних і російськомовних, косооких і лупатих. При цьому владі абсолютно фіолетово, хто є хто і що кому треба. Головне для влади — бути самій. Завжди і над усіма.

І вирячивши очі від власної вищості, юрби ідуть стінкою: арійці на брюнетів, патріоти на нацменів, віруючі — на какаючих навпочіпки. Бо тут спрацьовує вже Другий закон політики: «У юрби багато голів, але мало мозку». І завжди перемагає та частина влади, юрба якої більша. Інша річ — як надовго вона перемагає.