Сутiнки

Це тільки у випадках, коли траплялися досягнення, а ще й великі, Партія СС одразу вилізала на передній план, з широкою білозубою посмішкою і трибуною під пахвою, керуючись лозунгом «ПАРТІЯ ЗАВЖДИ ТАМ ДЕ УСПІХ, ДЕ ПЕРЕМОГА!» Хто має залишки пам’яті, пам’ятає цей лозунг.

І виходило: все найкраще в країні — від Партії, а всі негаразди і нещастя — від усіляких різних гілок влади. Згідно з Конституцією. Хоча абсолютно всі керівники в цій країні були комуністами — некомуністів до влади просто не допускали — а значить робили те, що тихенько, наодинці, на вушко, їм наказувала Партія.

І Вілен Петрович теж — спостерігав і все таке інше, потрібне й не дуже. А ще знаходив момент і на якомусь засіданні або нараді кидав якусь глибокодумну репліку, роблячи це в той час, коли всі стихали, намагаючись знайти рішення виниклої проблеми. Репліку він готував заздалегідь, вона не мала абсолютно ніякого відношення до питань наради: це була просто казна-яка розумна фраза, що підходила до будь-якої ситуації. І у серйозних людей складалася потрібна Шерстохвостову думка. Про нього.

Крім цього, він спілкувався з багатьма і багатьма — десь нашвидкуруч, десь більш ґрунтовно. Говорити Вілен навчився в тестя, тому всі співрозмовники мали його за вельми розумного. Хоч і нічого не могли второпати з розмови. Просто залишалося відчуття: це не глупа людина. Навіть — дуже не глупа!..

А може, так воно й було… Бо хіба ж політиків прорахуєш, роздивишся? Завжди схибиш. Навіть під рентгеном: у них усередині такий морок, як у погребі вночі, під двома ватяними ковдрами, з заплющеними очима, накрившись порожньою діжкою, пофарбованою в чорне…

Коли загальні обставини дещо прояснилися і було складено перші карти радіаційних полів, а ще потім всі ці дані були уточнені, Шерстохвостов став відвідувати територію атомної, суворо уникаючи небезпечних місць.

З собою брав дозиметриста та когось із персоналу, хто знав потрібну ділянку. Все ж недарма він, хай і заочно, мав спеціальність атомника та керував промисловістю. Вже про що, про що, а про радіацію мав повне уявлення! Та й тут… такого надивився… краще б не бачити.

Тому ходив, де було найбезпечніше, а найбільше сидів у добре захищених приміщеннях, спілкуючись з народом. І не світився, хто він є. А де смертельно ризиковано, хай лазять ті, хто раніше високі нагороди отримував, тау благах купався.

Спілкуючись з пересічними трудящими, Вілен Петрович завжди поводився демократично, створюючи образ людини, яка дещо — або й зовсім — випадково потрапила до влади, в душі залишаючись простим чолов’ягою, який розуміє і думки, і сподівання, і бажання, і надії народу. Він ніколи не хизувався, не давав вказівок, не ставив під сумнів авторитет співрозмовника, а коли й не погоджувався або щось доводив, то робив це м’яко, у вигляді роздумів.

Поки Шерстохвостов героїчно «ліквідував наслідки аварії», його водій Городіло, за покликанням клептоман, взагалі не вилізав з якоїсь нори під їдальнею, що стояла вдалині від станції, на острові, поруч з майже добудованими п’ятим та шостим енергоблоками.

Він висаджував Білена Петровича біля адмінкорпусу, на повних газах тікав на острів, аж колеса вищали, і прожогом, тільки вітер свистів у прищулених від страху вухах, біг у ту підземну нору, де й чекав, куняючи біля телефону. І навіть не крав нічого — так боявся радіації!..

І це його хвилювало не менш за саму радіацію: а ну, як красти розучиться!? Що тоді робити?.. І від усього цього ще більше схуд, навіть почорнів обличчям, хоча й раніше не був угодованим та білошкірим.

Того разу Шерстохвостову дали у проводирі слюсаря з реакторного цеху, спеціаліста з насосів: доволі високого, простуватого молодого хлопця, з ледь помітною світлою борідкою і русявим хвилястим волоссям.

— Мене звуть Вілен Петрович, — відрекомендувався Шерстохвостов, не подаючи руки, — я з апарату ЦК КПУ.

— А я — Гєфа! — привітно і щиро, по-доброму посміхаючись,

сказав проводир.

— Це що… прізвисько? — спантеличено застиг Вілен Петрович. — А ім’я як? Я не люблю 'звати людей на прізвисько, це принижує.

— Ні, мене так жфуть — Гєфа! — знову приязно посміхнувся той. — Пофніштю — Геннадій. Профто, я… деякі літери не фимо-фляю. Тому не матюкаюфь.

— Багато? — напружився Шерстохвостов: от тільки Герасима йому тут не вистачало… який Муму свою втопив!..

— Не дуже… — ще щиріше посміхнувся Гефа, не уточнюючи, скільки саме.

При цьому літера «ж» у його вимові кожного разу звучала сукупністю звуків «ж, з, с,ф, ш», що може бути доступним лише аборигену дикого племені «піароа», котрий страждає з важкої форми дизартрії при вивихнутій нижній щелепі, та нанюхався порошку «йопо», аби поспілкуватися з духами. І то! — лише тоді, коли б цей хлопець — ні з того ні з сього! — спробував говорити українською.

Гєфа ішов поруч і трошки позаду, вітаючись із зустрічними так, наче всіх тут знав.

— Але я всусь прафильно фимовляти слофа-храю в Народному театрі! — гордо додав насосний спеціаліст, посміхаючись, наче включив кіловатну лампу.

— Ну, вчись, вчись… — зрозумів цього разу супутник. — Ти, мабуть, і книжки читаєш? — Спитав автоматично, аби не мовчати, йдучи довжелезним коридором, і тут же пожалкував, що ляпнув.

А Гєфа розповів, роблячи з половини слів чудернацьку абракадабру, що дуже любить читати книжки, але читає лише казки. Для молодшого шкільного віку. І ще — до сліз любить «Гімн СРСР» на музику Александрова, слова Михалкова, з яким і лягає, і встає. Хоча дружину Наталю від цього тіпає. А з «дорослих» книжок, то уже сім років читає «Возрождєніє» письменника Брежнєва — дуже глибока книжка, досі й дна не видно!.. Планує дочитати, якщо залишиться час від розгадування кросвордів, до яких він великий прихильник.

— Ясно… — покивав головою, пережовуючи і перекладаючи на нормальну мову сказане, водночас згадуючи і саму мову, Вілен Петрович, коли Гєфа закінчив. — То, значить, ти не читав мого улюбленого автора — Кремешний його прізвище… Дуже сильно пише!

— Се- Фолодька?.. — здивувався Гєфа, аж очі витріщив. — Так ми прасюємо порусь! Я снаю, со фін пифе, але не ситав…

— Як то, працює тут?.. — аж розгубився Шерстохвостов. — Де?

— Та ось, у хімісьному сефу, — посмішка Гєфи аж затопила все навколо сонцем. — Можемо жайти, він якраж на вафті. Тут, порусь!..

— Веди! — наказав Вілен, ще не прийшовши до тями від несподіванки: зараз він познайомиться з самим Кремешним!.. Це ж треба!? Хто б сказав — не повірив би! Письменник Кремешний працює тут, у хімічному цеху!..

Скоро вони постукали і зайшли у залізні двері, потрапивши у досить велике приміщення, де за столом сидів зовсім молодий хлопець, з нахабною посмішкою на приємному, трішки лисячому обличчі, з прилизаним волоссям, щось записуючи у журнал.

— Опа!.. А де Кремефний? — застиг Гєфа. — Фін фо, не на фафгі?

— Зараз прийде, Левітан ти наш… На горщок побіг. З ким приперся і якого… буя?.. — Спід лоба позирнув хлопчина, метнувши погляд на Шерстохвостова. — Здається мені, ви хочете спиртику? Так це не проблема… По скільки? Ато пики у вас — ну ду-у-уже пом’яті… Особливо, у твого друга.

— До речі, я — заввідділом ЦК КПУ, — вимушено засвітився Вілен Петрович, аби пригальмувати пащекуватого робітника. — І дуже радив би не ляпати язиком. А за такі пропозиції можу ще сьогодні викинути к… матері, по статті… Тут ядерний об’єкт, а не корчма, якщо не знаєш!

— Пропозиція, вона ж оферта, злочину ще не є злочином, — майже щиро, хоч і кисло, посміхнувся молодик, прибираючи руку від сейфа. — Тому може підлягати лише моральному покаранню.

«Розумний, паскуда!..» — з неприязню продумав Шерстохвостов, розглядаючи несподіваного співрозмовника.

— А ще, — продовжував пащекуватий, — як виганяти за пиття спирту, то тут залишаться лише будівлі, оскільки п’ють усі, включаючи тарганів, і п’ють постійно. Вірніше, не п’ють- виганяють з організму радіонукліди, коли у вашому ЦК чули про таких супутників радіації.

— А ти хто таке, нівроку кмітливе? — прижмурив очі представник ЦК.