Десятий учень. Книга 1 (СИ)
Десятий учень. Книга 1 (СИ) читать книгу онлайн
Зірка Алагір зігрівала своїм теплом дев’ять планет, що майже на однаковій відстані, обертались навколо неї. Кожна з тих планет, це дивовижний, ні з чим незрівняний світ, зі своїми мешканцями і законами. Планети знаходились під захистом Богів Світла і Добра, і були зв’язані між собою чарівними, невідомими для простих смертних, проходами. Тими проходами користувалися лише Білі Маги. Переходячи з планети на планету, вони навчали, їхніх мешканців, мирному співіснуванню, розв’язували конфлікти, допомагали боротися з природними катастрофами. Звісно, угледіти за всім, дуже складно, і система Алагір, не була стовідсотково захищена від небезпечних епідемій, війни і насильства. Та старання Магів, не були даремними. Деякі з цивілізацій, майже забули про ворожнечу з сусідами, ніхто не голодував, і це вже було великим досягненням. Та невідомо звідки, у вигляді Богині Темряви і Зла, Магри, прийшло на Алагір лихо. Вона, зненацька, напала на планету Білих троянд, закривши до неї прохід Білим Магам. Наче величезним, сірим коконом, покрила планету товстим шаром важких, темних хмар, промені зірки не проникали крізь них, і не могли зігріти її поверхню. Лише два червоних місяця, як очі зла, постійно слідкували за тим, що діється, на планеті. А відбувалося щось страшне! Не отримуючи тепла, планета почала гинути. Спочатку загинула вся рослинність, і колись квітучий край, перетворився на холодну, кам’янисту пустелю. Вимерли від голоду тварини, а за ними, повільно і страшно, люди. Та Магрі, вони і не були потрібні живими, адже богиня живилась мертвими душами. Вона наділила мертвих безсмертними тілами, і змусила працювати на золотих копальнях. Та те, що тіла були безсмертним, не означало, що нещасні не відчували болю, холоду, і голоду. Вони страждали, проклинаючи свою нещасливу долю. Потай молилися Богам Світла і Добра, просячи їхньої допомоги. Та страшнішим за тілесні страждання, бути поглинутим Магрою, і вічно горіти в її вогняній утробі. Храм Магри стояв посередині долини, яка колись була квітучим садом, а зараз, на ній, холодний вітер ганяв хмари висохлої на порох, чорної землі. Богиня Темряви мешкала у вогняному колодязі, що розташувався посередині жертовної зали цього храму. Верховним жрицем і вірним слугою Магри, був її син Темхус. Богиня створила його з мертвої води і, спалених до попелу, людських останків. Темхус володів великою силою Чорної Магії, йому допомагали слуги набрані з місцевих жителів, що присяглись вірою і правдою служити Богині Зла. Саме Темхус, охороняв свою матір і всю планету, від втручання Світлих сил, і йому, це, добре вдавалось. Та в плани Богині Темряви, входило завоювання всієї системи, і одна планета, її не влаштовувала. --- Сину мій. — звернулась, Володарка, до Темхуса. – Розішли своїх слуг, по інших планетах, нехай хитрістю, обманом, зманюють на мій бік, довірливих людей. За виконання їхніх бажань, забирайте їхні душі. Людям завжди щось потрібно, бідним золото, багатим владу, хворим здоров’я, нехай, з твоєї поміччю, отримують все це, та плата одна, безсмертна душа, що стане моєю рабою, або поживою. Якщо на одній з тих планет, буде побудований, хоча б, один мій храм, я з легкістю, заволодію нею. Чорний Маг виконав наказ Магри, і невдовзі, на інших планетах, з’явились її проповідники. Вони блукали містами і селищами вишукуючи для своєї повелительки нову здобич. Білі Маги намагались захистити свої народи, та з кожним разом, ставало все важче і важче боротися. Людські душі дуже піддатливі на обман. Вони вирили, що можуть отримати, все що захочуть, задарма, і з легкістю ішли на угоду зі Злом. Тоді, Верховний Маг Вартохар, створив Скіпетр Безмежної Влади. Цей Скіпетр увібрав в себе всю силу Білої Магії, і з його допомогою, він спробував здолати Магру, та навіть, такої сили, не вистачило. Він зазнав поразки. Сім’я Зла виявилось сильнішим. Вартохар звернувся до мудрості Богів Світла і Добра, і отримав відповідь: --- « Здолати Магру, зможе лише десятий учень, твого десятого учня. Який після смерті свого вчителя, вбере в себе силу магів всіх пройдешніх поколінь. А до тих пір, треба віддавати всі сили, на виховання достойного собі, послідовника.» Отримавши таку настанову, Білий Маг, взявся навчати найталановитіших з чарівників. Та всіх їх перевершив, його десятий учень, Орнагул. Який після смерті учителя, отримав в спадок його силу, і настанову Богів Світла і Добра.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
-- Друже, мій! Як ти себе почуваєш?— заволав він і кинувся до хворого і якби не Васса, що загородила йому дорогу, плюхнувся б на ліжко, поряд з Крістуром.
-- Обережніше, невгамовний. — прикрикнула вона на нього, та очі, світилися радістю.
До хатини Марси прийшли всі мандрівники. Вони тихенько підійшли до ліжка, на якому лежав їх поранений товариш. Друзі були схвильовані цією зустріччю.
-- Ну, як ти, брате?— звернувся, до друга, Мозус.
-- Та, начебто нічого, але навряд чи я зможу продовжити мандрівку. Зовсім не відчуваю ноги. Вірніше сказати, відчуваю лише біль. — відповів, важко зітхнувши, Крістур. — Мабуть , вам доведеться далі іти без мене. Вибачте що підвів. Боги свідки, я прагнув дійти до кінця.
-- Не хвилюйся, Крістуре, ми зробимо все за тебе. Ти рятував друга і постраждав не даремно. —з полегкістю в серці сказав, ватажок.
Йому першому, важко було починати таку розмову.
-- Ви не хвилюйтеся за вашого друга. — вмішалася знахарка. — Його на призволяще ніхто не залишить. Я його, разом з Вассою, залишаю в себе.
-- То Васса теж залишається?— розгублено, спитала Міла.
-- Моя мандрівка, закінчується тут, подруго. Можливо це і є моє призначення, поставити на ноги Крістура. Я не зможу іти далі без нього. — тихо відповіла жінка.
-- Ми тебе розуміємо і не засуджуємо. Ти все робиш правильно. Ми самі не знали, як зможемо його покинути, а якщо Крістур залишиться з тобою, то і нам буде спокійніше. — підтримав Вассу, ватажок.
-- Крістуре, ми завжди будемо пам’ятати про те, що ти в нас є і виконаємо нашу місію так, наче ти поряд з нами. — обізвався Карол.
До хлопця підійшла знахарка:
-- А, ти сам, не хочеш допомогти Крістурові? Ти ж володієш, такою великою силою!
Карол трохи зніяковівши, здвигнув плечима:
-- Мені всі, ще з малечку про неї говорять. Інколи мені вдається нею користуватися, як от в спілкуванні з невидимими для інших, істотами, але лікувати людей я не вмію.
-- А, ти пробував?
-- Ні.
-- Ну от бачиш! Візьми, спробуй. — підштовхнула хлопця, до ліжка з пораненим, Марса.
-- А, що я маю робити?— розгубився Карол.
-- Для початку, доторкнися до Крістура, ти повинен щось відчути.
Юнак несміливо, простяг руки і обережно поклав, на поранений бік, товариша. Він відчув як боляче занило його серце і в середині все наче зжалося.
-- Я, відчуваю, твої страждання, друже. — сказав він, дивлячись на Крістура.
-- Спробуй полегшити цей біль. — наставляла, хлопця знахарка. — Передай, йому свою турботу і співчуття.
Карол заплющив очі, він всім серцем бажав другові одужання, але так нічого і не відбулося. На якусь мить, Крістур начебто і відчув полегшення, але біль повернувся знову. Юнак був розчарований своєю поразкою, адже йому насправді хотілося допомогти.
-- Ти не переживай. — спробував, заспокоїти його Крістур. — Я і сам одужаю, а ти ще колись навчишся і будиш знаменитим цілителем.
-- Чому в мене не виходить, ви ж кажете що я маю силу, то де вона?— спитав хлопець у Марси.
Та важко зітхнула:
-- Справа в тому, що в твою силу вірять всі, окрім тебе самого. Поки ти в неї не повіриш, то і користуватися на повну, не зможеш.
Друзям вже було потрібно вирушати в дорогу. Мандрівники по черзі прощалися з Крістуром і Вассою. Останньою до них підійшла Мілена. Побажавши Крістурові швидкого одужання, вона звернулась до Васси:
-- Щастя тобі, подруго і вічного кохання. Я рада, що ти, нарешті знайшла свою долю і сподіваюся, що ніякі негаразди, не затьмарять твоєї любові. Пам’ятай про мене, а я пам’ятатиму про тебе і ми неодмінно ще зустрінемось.
-- Спасибі тобі, дівчинко. — розчулилась жінка. — Я ніколи тебе не забуду.
Вона міцно обняла Мілену і поцілувала у щоку, у неї на очах виступили сльози. Міла дістала з кишені низку перлів.
--- Ось візьми. Вони тобі знадобляться.
Васса від несподіванки відступила. Обличчя змінило вираз, ставши суворим і холодним.
--- Я розумію твої почуття, подруго. --- мовила до неї, дівчина. --- Але ця коштовність стане тобі у пригоді. Той, хто мені їх дав, не вартий твоєї пам’яті. Нехай вони нагадують тобі про наші пригоди, і ту, яка від усього серця бажає тобі щастя і талану.
Васса простягла руку, і взяла перла. Вона з силою стисла їх у руці. Потім рвучко обійняла Мілену.
13
Мандрівники чикали на дівчину, на подвір’ї. Вони вже майже, майже повністю, зібралися в дорогу, потрібно було лише набрати води.
-- Хароне!— гукнув довготелесого парубка, Мозус. — Нам потрібно набрати води, ти не покажеш де це можна зробити?
Харон з самісінького світанку прийшов до них і намагаючись залагодити свою провину, за недостойну поведінку, старався як міг, бути їм корисним. Мозус це помітив, та не показував виду, але робив все, щоб хлопець почував себе потрібним, даючи йому різні доручення. Ось і зараз він простяг йому кілька фляг:
-- Підіть разом з Каролом і наберіть.
-- Тут неподалік, мій будинок. У нас в колодязі смачна вода, там і наберемо. — сказав Харон, Каролові.
Той не перечив, яка йому різниця, де брати воду. Біля колодязя стояло відро з мотузкою, Карол взяв його і став опускати до води, перехилившись через зруб. У нього із за пазухи, випав амулет і теліпався на шиї. Харон побачив його:
-- Що то, в тебе, за прикраса? Можна на неї подивитися?— попрохав він, коли юнак витяг воду.
-- Це подарунок мого батька. Він для мене дуже дорогий. — відповів Карол, показуючи медальйон.
-- Цей малюнок, на твоїй прикрасі, мені знайомий. Почекай мене хвилинку, я зараз.
Хлопець побіг до будинку і невдовзі вийшов з відти, зі скринькою в руках. Він сів на сходах і з загадковим виразом обличчя, відкрив її. Карол підійшов до нього:
-- Що це в тебе?
-- Цю скриньку ми знайшли з батьком, коли копали яму під погріб. Це мій найдорогоцінніший скарб.
Харон обережно дістав з ларчика старий свиток і розгорнув його. На папері був намальований у повну величину, з усіма подробицями, Каролів медальйон. Юнак обережно приклав, амулет до малюнку, щоб порівняти. Та лише торкнувся прикрасою до паперу, медальйон почав світитися. Харон, від несподіванки, випустив його з рук.
--Що то було?— спитав він розгублено у Карола.
-- Це не проста прикраса, це оберіг. — пояснив хлопець. — Він врятував мені і моїм друзям життя і зараз він, мабуть, щось хоче показати. Давай подивимось, що саме.
Карол підняв оберіг і приклав до малюнку, хлопці знову побачили світло і на папері, під малюнком, почали проступати літери.
--Тут раніше, ніякого напису не було. — здивувався побаченому, Харон.
Карол пробіг по напису очима:
-- Тут ідеться про Місячний камінь!— зрадів він. — Друже, можливо, сам не усвідомлюючи, ти допоміг нам у пошуках! Це треба показати моїм друзям. Ти дозволиш?
-- Ви ж повернете, цей свиток мені?— трохи розхвилювався, Харон.
-- Неодмінно повернемо!
Хлопець погодився. Забравши фляги і скриньку, юнаки побігли до будинку, де на них чикали мандрівники. У Карола від хвилювання, аж в голові паморочилось. Він попрохав усіх, підійти до нього. Бачачи його, в такому збудженому стані, друзі одразу зробили як він просив. Хлопець показав їм, як взаємодіють свиток і амулет. Друзі були вражені. Карол прочитав текст:
«Коли на небі зникне місяць,
І чорні тіні упадуть,
Відкрий ключем із світла, двері
Які у глиб гори ведуть.
Той шлях, до Місячного каменю,
Охороняє ночі дух.
Лише один пройти там зможе,
Не допоможе йому друг.
Іди і з шляху не вертайся,
Тої дороги вже нема,
Торкнися Місячного каменю,
Не зробить зла, тобі, Магра.»
Мандрівники, деякий час стояли мовчки, розмірковуючи над почутим.
-- А, де знаходяться ті двері?— раптом спитав, Теймур.
-- Мабуть десь у горах, тут сказано «у глиб гори». — відповів Карол.
-- Але ж, гори такі великі і високі, нам життя не вистачить щоб знайти. — промовив Шутім.
