Десятий учень. Книга 1 (СИ)

-- Ми, спочатку, підемо до того старого, може він нам допоможе. Веди нас Хароне!— звернувся до юнака, Мозус і той з виглядом великої значущості, повів мандрівників до нових пригод.

Стежка в бік гір, була вузенькою і майже не помітною. Було зрозуміло, що користуються нею не часто. Мандрівники ішли один за одним, попереду Харон. Він був неймовірно щасливий, що став, цим людям у пригоді. В кожній його жилочці, енергія так і буяла, так і рвалась на зовні, аж хотілось пританцьовувати.

-- Гей, хлопче, сповільни крок. Твоя сила, ще тобі знадобиться. — почув Харон, за спиною, голос Капера.

Юнак обернувся і побачив, що досить далеко відірвався від решти мандрівників, і зупинився. Коли гурт наблизився, Капер з іронією в голосі сказав:

-- Я бачу, тобі кортить скуштувати пригод. Он як рвонув! Не наздоженеш!

Хлопець ніяково посміхнувся.

-- Слухай, Хароне, мене цікавить, чого це ваше плем’я так далеко поселилося, від інших?— спитав у нього, Плато.

-- Це давня історія.

-- Розкажи. Не так нудно буде іти!

-- Взагалі , наше плем’я, складають кілька народностей. Колись, всі вони, жили окремо, хто в горах, хто в долині і міжгір’ї, але однаково потерпали від набігів кочовиків, бо були малочисленими і не могли оборонятися. Кочовики грабували їх і уганяли полонених в рабство. Та з’явилась одна мудра людина, на ім’я Бокар, він згуртував навколо себе воїнів з у сих тих племен і вони зуміли дати гідну відсіч ворогам. Старійшини тоді вирішили з’єднати в одне, всі племена і посилитися в цій долині. Першим нашим головою став Бокар, мій далекий предок. Відтоді, кочовики залишили мій народ у спокої.

-- То ти, хлопче, з поважного роду!— вигукнув Плато.

-- Так. – трохи ніяковіючи, підтвердив Харон. — Мій батько, теж був старшиною, та помер від хвороби. На його місце став дядько Тезей.

-- Можливо і ти колись, будеш головою племені.

-- Це право, потрібно заслужити! Хоч мої предки і головували, та звання старійшини не переходить у спадок.

-- Гадаю, ти зможеш заслужити.

-- Я старатимусь. — погодився з Плато, юнак.

За розмовою, мандрівники не с чулися як підійшли до підніжжя гори. На них чикало не легке випробування, підйом був крутим і небезпечним. Харон ішов попереду, він показував дорогу. Друзі не відпочивали майже до самого вечора, а зуміли здолати лише половину шляху. Сонце стрімко ховалося за горами. Мандрівники вибрали, рівну площадку для відпочинку і ночівлі. Навколо було лише голе каміння, багаття не було з чого розвести і щоб зігрітися, вони щільно притислися один до одного. Так і заночували. В ранці, на них, знову чекав виснажливий підйом. Чим вище вони підіймалися, тим холодніше ставало, сонце не гріло, як у низу. Не вистачало повітря, вони хапали його, як риби викинуті на берег, ротами, але це мало допомагало. Доводилося частіше зупинятися на перепочинок.

-- Далеко нам ще іти?—з надією в голосі, спитала Міла.

-- Треба здолати ще один перевал, а там вже вниз. — відповів провідник.

-- Швидше б уже. Сил моїх вже немає. — зітхнула дівчина.

Їй було найважче. Карол весь час знаходився поруч і допомагав, чим міг. Якби у нього хватило сили, то він би поніс Мілену на руках, та навряд чи, вона йому б це дозволила. Дівчина, сама визвалась іти в цю подорож і не хотіла бути, ні для кого, обузою. Чоловіки розуміли це і цінили її самопожертву.

Нарешті, підйом завершився, та спускатися було не легше, лише з кожним кроком до низу, повітря ставало густішим і це трохи допомагало. Друзі майже не розмовляли між собою, берегли сили, та несподівано обізвався Шутім. Ні с того , ні з цього, він раптом сказав:

-- Мені, цієї ночі, наснився сон.

-- Так тобі, ще й сни сняться?— жартівливо запитав його, Теймур.

-- Ну чого, ти його, зачіпаєш?— розсердилась на вугляра, Міла, а потім звернулась до коротуна. — І що ж тобі привиділось?

-- Та мабуть Шаміля!— знов не стримався Теймур.

-- А, ось і ні!— не образився на нього Шутім. — Снилося мені поле, все в блакитних квітах і було їх так багато, наче небо впало на землю. Іду я по тому небі, а навкруги пурхають різнобарвні метелики і раптом бачу, переді мною жінка…

-- Шаміля?— перервав розповідь, вугляр.

-- Ні, не Шаміля, висока, вродлива а за спиною крила, як у морфінів. Тільки ті маленькі, а вона заввишки як Мозус і каже мені: «Шутіме, ти хочеш навчитися літати?» А я відповідаю: «Я висоти боюся.» Раптом відчуваю, у мене за спиною, крила, вони самі по собі начали махати і я став летіти в гору, все вище і вище. Спочатку мені було страшно. Потім я став звикати до польоту і в середині мене, зробилося так лоскотно і приємно, що я почав виробляти в повітрі усякі кренделі…

-- Дітям, сниться, що вони літають, коли ростуть. Може і ти, Шутіме, почав рости?— знову покепкував з нього Теймур.

Всі засміялися, Шутім теж.

-- А, що ж було потім, чим закінчився, твій сон?— поцікавився Капер.

-- Нічим, я прокинувся. Тільки все думаю, до чого б він?

-- Хто знає, братику. — обізвався Мозус. — Можливо що і означає, а можливо і ні

-- Не міг, цей старий, поселитися у більш доступному місці. — проскиглив Шутім. —з моїм зростом і камінчик вже скеля, а тут такі валуни, що мене із за них не видно.

-- Годі жалітись!— по дружньому прикрикнув на нього, Мозус, затягуючи коротуна на кам’яну брилу. — Ось де б, тобі, пригодилися крила, друже.

-- Я з тобою згоден. — посміхнувся малий, а потім звернувся до Харона. — Доки ми будемо лазити цими скелями?

-- Скоро піде рівна стежка, понад скелею, а в кінці її і буде печера, де поселився старий. — відповів хлопець.

Мандрівники ще трохи поперелазили через каміння і нарешті їхній провідник, який увесь час ішов попереду, вигукнув:

-- Ну, ось і стежка, про яку я вам казав!

Теймур, що ішов слідом за ним, подивився на ту стежку і обернувшись до Шутіма, вигукнув:

-- Малий, тримай штани! Рівна стежка почалася! Є нагода політати, як у твоєму сні!

Шутім, який вже порівнявся з ним, сам побачив той шлях і зробився білий мов крейда. До печери старого вела вузька тропа з одного боку якої, підіймалась прямовисна скеля, а з іншого, глибочезна прірва.

-- Я, туди, не піду. — категорично заявив він. —З мене досить підвісного мосту.

-- Не бійся, я тебе прив’яжу між Капером і Плато. Якщо ти і впадеш, то вони тебе витягнуть. — заспокоїв Шутіма, Теймур.

Першим на стежку став Харон і обережно рушив у перед. За ним пішов Мозус, Теймур, Мілена і Карол. Шутіма, як і обіцяли, прив’язали між Капером і Плато. Друзі ішли не поспішаючи, уважно вибираючи місце, куди ставити ноги, бо один необачний рух міг коштувати їм життя. Та все обійшлось добре, скоро вони дісталися до іншого боку і побачили вхід до печери, з якої їм на зустріч ішов сивобородий дід у довгому білому вбранні.

-- Фалонд?— вигукнув Карол. — Як ти тут опинився на тиждень раніше за нас? Ти ж залишився в замку, коли ми вирушили в цю подорож.

Здивуванню друзів не було меж. Фалонд радісно посміхався і привітавшись з кожним окремо, запросив зайти до свого житла. Чарівник створив для себе досить затишне і гарне помешкання. Він був не з тих самітників, що ведуть аскетичний образ життя і тому у печері все було як у замку Орнагула, комин у якому горів вогонь, крісло що стояло поруч з комином і стіл заставлений усілякими стравами. Одразу було видно, що тут чикали на гостей. Друзі вже трохи звикли до чудес і нічому не дивувалися. Чарівник запросив їх до столу. Мандрівники з великим задоволенням прийняли запрошення і з апетитом накинулись на пригощання. Старий з посмішкою спостерігав за ними, коли гості наситились, почав розмову:

-- Ти, Кароле, спитав у мене, як я тут опинився. Розумієш, хлопчику, коли подорожуєш між планетами, то одночасно подорожуєш і у часі. Біда в тому, що цей час не можна контролювати, він то зупиняється, то біжить дуже швидко, або вертає назад. Для вас це немає значення, а для нас велике. Ми знали ваш шлях, а чи застанемо вас тут, чи ні не знали. Моя подорож до Старшої планети, була трохи авантюрною, та Орнагул все ж ризикнув мене відправити. Я попитав у місцевих племенах про вас, ніхто не чув про чужинців, що шукають Місячний камінь. От я і вирішив вас дочекатися. Одне погано, я не знав скільки доведеться чикати, адже я старий і міг не дожити до вашої появи.