Десятий учень. Книга 1 (СИ)
Десятий учень. Книга 1 (СИ) читать книгу онлайн
Зірка Алагір зігрівала своїм теплом дев’ять планет, що майже на однаковій відстані, обертались навколо неї. Кожна з тих планет, це дивовижний, ні з чим незрівняний світ, зі своїми мешканцями і законами. Планети знаходились під захистом Богів Світла і Добра, і були зв’язані між собою чарівними, невідомими для простих смертних, проходами. Тими проходами користувалися лише Білі Маги. Переходячи з планети на планету, вони навчали, їхніх мешканців, мирному співіснуванню, розв’язували конфлікти, допомагали боротися з природними катастрофами. Звісно, угледіти за всім, дуже складно, і система Алагір, не була стовідсотково захищена від небезпечних епідемій, війни і насильства. Та старання Магів, не були даремними. Деякі з цивілізацій, майже забули про ворожнечу з сусідами, ніхто не голодував, і це вже було великим досягненням. Та невідомо звідки, у вигляді Богині Темряви і Зла, Магри, прийшло на Алагір лихо. Вона, зненацька, напала на планету Білих троянд, закривши до неї прохід Білим Магам. Наче величезним, сірим коконом, покрила планету товстим шаром важких, темних хмар, промені зірки не проникали крізь них, і не могли зігріти її поверхню. Лише два червоних місяця, як очі зла, постійно слідкували за тим, що діється, на планеті. А відбувалося щось страшне! Не отримуючи тепла, планета почала гинути. Спочатку загинула вся рослинність, і колись квітучий край, перетворився на холодну, кам’янисту пустелю. Вимерли від голоду тварини, а за ними, повільно і страшно, люди. Та Магрі, вони і не були потрібні живими, адже богиня живилась мертвими душами. Вона наділила мертвих безсмертними тілами, і змусила працювати на золотих копальнях. Та те, що тіла були безсмертним, не означало, що нещасні не відчували болю, холоду, і голоду. Вони страждали, проклинаючи свою нещасливу долю. Потай молилися Богам Світла і Добра, просячи їхньої допомоги. Та страшнішим за тілесні страждання, бути поглинутим Магрою, і вічно горіти в її вогняній утробі. Храм Магри стояв посередині долини, яка колись була квітучим садом, а зараз, на ній, холодний вітер ганяв хмари висохлої на порох, чорної землі. Богиня Темряви мешкала у вогняному колодязі, що розташувався посередині жертовної зали цього храму. Верховним жрицем і вірним слугою Магри, був її син Темхус. Богиня створила його з мертвої води і, спалених до попелу, людських останків. Темхус володів великою силою Чорної Магії, йому допомагали слуги набрані з місцевих жителів, що присяглись вірою і правдою служити Богині Зла. Саме Темхус, охороняв свою матір і всю планету, від втручання Світлих сил, і йому, це, добре вдавалось. Та в плани Богині Темряви, входило завоювання всієї системи, і одна планета, її не влаштовувала. --- Сину мій. — звернулась, Володарка, до Темхуса. – Розішли своїх слуг, по інших планетах, нехай хитрістю, обманом, зманюють на мій бік, довірливих людей. За виконання їхніх бажань, забирайте їхні душі. Людям завжди щось потрібно, бідним золото, багатим владу, хворим здоров’я, нехай, з твоєї поміччю, отримують все це, та плата одна, безсмертна душа, що стане моєю рабою, або поживою. Якщо на одній з тих планет, буде побудований, хоча б, один мій храм, я з легкістю, заволодію нею. Чорний Маг виконав наказ Магри, і невдовзі, на інших планетах, з’явились її проповідники. Вони блукали містами і селищами вишукуючи для своєї повелительки нову здобич. Білі Маги намагались захистити свої народи, та з кожним разом, ставало все важче і важче боротися. Людські душі дуже піддатливі на обман. Вони вирили, що можуть отримати, все що захочуть, задарма, і з легкістю ішли на угоду зі Злом. Тоді, Верховний Маг Вартохар, створив Скіпетр Безмежної Влади. Цей Скіпетр увібрав в себе всю силу Білої Магії, і з його допомогою, він спробував здолати Магру, та навіть, такої сили, не вистачило. Він зазнав поразки. Сім’я Зла виявилось сильнішим. Вартохар звернувся до мудрості Богів Світла і Добра, і отримав відповідь: --- « Здолати Магру, зможе лише десятий учень, твого десятого учня. Який після смерті свого вчителя, вбере в себе силу магів всіх пройдешніх поколінь. А до тих пір, треба віддавати всі сили, на виховання достойного собі, послідовника.» Отримавши таку настанову, Білий Маг, взявся навчати найталановитіших з чарівників. Та всіх їх перевершив, його десятий учень, Орнагул. Який після смерті учителя, отримав в спадок його силу, і настанову Богів Світла і Добра.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
-- Будь обережним, не зірвись. — розхвилювалася Мілена.
І ніби збираючись підхопити хлопця, простягла до нього руки. Білозуба посмішка, обпекла їй очі.
-- Не бійся, красуне, все буде добре.
Мілі зробилося ніяково за свою нестриманість. Вона винувато поглянула на Карола, але той і сам переживав за товариша і не надав значення її поведінці. Теймур крок за кроком, обережно, проходив все далі по мосту. Кілька дошок під його ногами провалилися, що визвало схвильовані вигуки на березі. Та врешті він перейшов і натягши мотузку разом з Крістуром , зробив переправу більш надійною. Другим пішов, як і обіцяв, Плато. У нього тремтіли ноги, та болотник не показував свого страху, лише на лобі виступили великі краплі поту.
-- Хух! Я думав, що цей міст ніколи не скінчиться. — сказав він, опинившись поруч з Теймуром.
-- Наступний!— гукнув вугляр, а потім повернувся до товариша. — Я тебе добре розумію. Мені теж було не легко, але ж ми впорались.
Плато розцвів у посмішці. Йому було приємно почувати себе героєм. Один за одним мандрівники переходили на інший бік, навіть жінки спромоглися це зробити. Лише Шутім в нерішучості тупцював ся на місці, та коли він поряд з Крістуром залишився сам, хочеш, чи ні , а переходити треба було. Коротун обережно торкнувся ногою прогнилої дошки, потім повернувся до друга і несміливо запитав:
-- Як ти гадаєш, вин мене витримає?
-- Витримає, Шутіме! Мозуса ж витримав. А він, мабуть, важчий за тебе. — заспокоїв коротуна, болотник.
-- Я теж не легкий. — не вгавав малий.
-- Наче я тебе не носив. — посміхнувся до нього Крістур. — Іди вже, не затримуй, мені також ще переходити. Іди, не бійся!
-- А , я і не боюся. — набундючився Шутім. —Я питаю так, для підтримки духу. Зрозумів?
-- Зрозумів, друзяко, зрозумів. Іди вже. А ні, то піду я. — підштовхнув Крістур, Шутіма.
Глибоко зітхнувши, той помалу рушив і потихеньку став іти по мосту. Ноги у бідолахи тремтіли, долоні зробилися мокрими від поту. Він намагався не дивитися вниз, але на середині мосту не витримав і глянув на стрімку воду, що брудним потоком, пропливала під ним. В голові запаморочилось і Шутім, навіть не зрозумівши що відбулось, полетів у низ. Крістур вагався лише мить і прямо з берега, плигнув за малим. Невдовзі, на поверхні з’явилась Шутімові голова, а майже поряд, винирнув Крістур. Він наблизився до малого і обережно, але міцно тримаючи його, поплив поряд. Теймур швидко змотав мотузку і кинув у низ, та вона виявилась закороткою. Тоді він дістав ще одну і поки зв’язував їх до купи, продовжував бігти берегом, щоб не відстати від потерпаючих друзів. Та течія пішла під уклін, швидко набираючи розгону. Шутіма і Крістура понесло мов дерев’яні тріски, вони не мали змоги ні за що ухопитися. Їх несло все далі і далі і хоч як не старалися мандрівники, не могли за ними угнатися і невдовзі, загубили друзів, з поля зору.
-- Що будемо робити?— спитав Мозус.
-- Будемо іти берегом. Не можна залишати їх самих. Крістур сильна людина, він не потоне і не дасть потонути Шутімові. Десь ми з ними, неодмінно, зустрінемось!—і з відчаєм, і з надією в голосі, сказала Васса.
Її всі розуміли, жінка кохала Крістура і сама думка, що він може загинути, лякала її. Та і інші мандрівники, не бажали смерті своїм товаришам. Вони бігли майже не зупиняючись, та берега були як і раніше високими і крутими, потерпаючих ніде не було видно.
-- Швидше, прошу вас, швидше!— підганяла товаришів, Васса.
А сама, майже падала від утоми. Сльози засліплювали очі, з горла виривалися схлипи . Мозус наздогнав її і притримав.
-- Не можна так бігти весь час, в тебе серце розірветься від хвилювання і перевтоми.
-- То нехай розірветься! Навіщо воно мені, без Крістура!— закричала жінка і раптом голосно заридала, у ткнувшись Мозусові в груди. Ватажок розгубився, він обережно похлопав її по спині:
-- Ну, що ти. Що ти. Ти ж сама казала, що Крістур сильний, він випливе. Зараз сидить десь на березі, разом з коротуном і чикає на нас. Ми його неодмінно знайдемо. Не можна ж, так.
Васса трохи заспокоїлась, але все одно не переставала схлипувати. До неї підійшла Міла, вона обняла подругу за плечі і повела вздовж берега, чоловіки рушили слідом.
Карол, мимо волі, міцно стис рукоять кинджала, ніби просив допомоги у магічних сил, а у голові стукала одна і таж сама думка: «нехай вони знайдуться, нехай знайдуться». Він пригадав Івера, який так рано пішов з життя, допомагаючи їм. Невже, знову втрата? Всім було боляче, думати про таке.
-- Дивіться! Шутім!— вигукнула Мілена.
Вона перша побачила, бідолаху. Він сидів на виступаючому з води камені, ближче до берега, по якому ішли мандрівники. Мокрий, зі скуйовдженим волоссям, він весь тремтів від холоду і переляку.
-- Теймуре, швидше давай мотузку. — скомандував Мозус, але хлопець і так вже її лаштував.
Він її добряче розкрутив і жбурнув, просто малому до рук. Шутім ухопився за неї як за життя і міцно, декілька разів, обкрутив себе . Потім махнув рукою, що можна тягти. Йому довилося ще раз опуститись в воду, та в решті решт, він опинився в обіймах друзів.
-- Не дуже притискайте. — жалібно попрохав він. —У мене, мабуть, зламане ребро.
На нього і справді, було шкода дивитися. Він був, аж синій від холоду, а обличчя і руки , розбиті в кров.
-- Шутіме, миленький, де Крістур? Чому ти сам?— Васса опустилась навколінки, поряд з малим і з надією зазирнула йому у очі.
Шутім відвів погляд в бік.
-- Не мовчи, любчику, не знущайся. Кажи вже. — прошепотіла жінка, не в силах видавити голосу зі змученої душі.
-- Течія, несла нас дуже швидко. — почав свою розповідь, коротун. — Крістур був спокійний, він весь час казав мені, що робити і я, так і робив. Все було начебто добре, якби на нашому шляху не з’явилася, ця клята каменюка. Крістур намагався звернути, та нас несло просто на неї, тоді він обернувся так, що першим ударився об неї спиною і втратив свідомість. Я однією рукою встиг ухопитися за валун, а іншою намагався втримати Крістура, та вода виявилась сильнішою за мене. Течія вирвала його і непритомного понесла геть. Мені треба було б стрибнути за ним, та я злякався, не зміг.
Малий замовк і заплакав, розмазуючи по обличчю сльози і кров.
-- Ну, що ти кажеш, Шутіме? Чим би, ти, зміг йому допомогти? Ти ж не вмієш плавати і якби стрибнув, то просто б, потонув. — заспокоював коротуна, Перус.
-- Треба швидко іти далі, Крістур поранений, йому потрібна наша допомога. — вскочила на ноги Васса.
-- Давай, друзяко, залізай мені на плечі. Хлопці, допоможіть малому. — Мозус присів біля Шутіма, щоб йому було легше залізти на плечі.
Знову маленька група, змучених дорогою людей, рушила понад злощасною рікою. Жалюгідне видовище, вони собою представляли, обідрані, перемазані кіптявою, ледве волочили ноги, але ніхто з них не мав бажання зупинитися на відпочинок. Єдине, що їм зараз було потрібно, це відшукати загубленого товариша. Береги потроху нижчали і ставали похилішим. Сама ріка, хоч і була стрімкою, та бігла вже рівно, розлившись набагато ширше. На шляху у мандрівників з’явилися тернові зарості. Терен ріс понад самою водою і щоб іти далі, друзям довелося його обходити. Несподівано, із за кущів вийшло з десяток озброєних людей і перегородили їм дорогу. На перед, вийшов довготелесий, білявий парубок. На його обличчі світилася зухвала посмішка.
-- Ви тільки подивіться, люди. — звернувся він до своїх товаришів, через плече. — Ще одна купка бродяжок іде шукати кращої долі.
-- Скажи їм, хай забираються туди, звідки прийшли. — гукнув хтось, позаду нього.
-- Чули, безпритульні, ви тут нікому не потрібні і милостиню вам не подадуть. — звернувся білобрисий до мандрівників.
-- Ми не бродяжки. І ваша милостиня нам не потрібна. Та й назад ми не повернемось. У ріку впав наш товариш, ми повинні його знайти. — вийшов наперед Капер і майже в притул підійшов до довготелесого нахаби .
Від несподіванки той позадкував. Зразу було видно, що він не з хороброго десятка і якби за спиною не стояли його товариші, давно б дав дьору.
