Десятий учень. Книга 1 (СИ)
Десятий учень. Книга 1 (СИ) читать книгу онлайн
Зірка Алагір зігрівала своїм теплом дев’ять планет, що майже на однаковій відстані, обертались навколо неї. Кожна з тих планет, це дивовижний, ні з чим незрівняний світ, зі своїми мешканцями і законами. Планети знаходились під захистом Богів Світла і Добра, і були зв’язані між собою чарівними, невідомими для простих смертних, проходами. Тими проходами користувалися лише Білі Маги. Переходячи з планети на планету, вони навчали, їхніх мешканців, мирному співіснуванню, розв’язували конфлікти, допомагали боротися з природними катастрофами. Звісно, угледіти за всім, дуже складно, і система Алагір, не була стовідсотково захищена від небезпечних епідемій, війни і насильства. Та старання Магів, не були даремними. Деякі з цивілізацій, майже забули про ворожнечу з сусідами, ніхто не голодував, і це вже було великим досягненням. Та невідомо звідки, у вигляді Богині Темряви і Зла, Магри, прийшло на Алагір лихо. Вона, зненацька, напала на планету Білих троянд, закривши до неї прохід Білим Магам. Наче величезним, сірим коконом, покрила планету товстим шаром важких, темних хмар, промені зірки не проникали крізь них, і не могли зігріти її поверхню. Лише два червоних місяця, як очі зла, постійно слідкували за тим, що діється, на планеті. А відбувалося щось страшне! Не отримуючи тепла, планета почала гинути. Спочатку загинула вся рослинність, і колись квітучий край, перетворився на холодну, кам’янисту пустелю. Вимерли від голоду тварини, а за ними, повільно і страшно, люди. Та Магрі, вони і не були потрібні живими, адже богиня живилась мертвими душами. Вона наділила мертвих безсмертними тілами, і змусила працювати на золотих копальнях. Та те, що тіла були безсмертним, не означало, що нещасні не відчували болю, холоду, і голоду. Вони страждали, проклинаючи свою нещасливу долю. Потай молилися Богам Світла і Добра, просячи їхньої допомоги. Та страшнішим за тілесні страждання, бути поглинутим Магрою, і вічно горіти в її вогняній утробі. Храм Магри стояв посередині долини, яка колись була квітучим садом, а зараз, на ній, холодний вітер ганяв хмари висохлої на порох, чорної землі. Богиня Темряви мешкала у вогняному колодязі, що розташувався посередині жертовної зали цього храму. Верховним жрицем і вірним слугою Магри, був її син Темхус. Богиня створила його з мертвої води і, спалених до попелу, людських останків. Темхус володів великою силою Чорної Магії, йому допомагали слуги набрані з місцевих жителів, що присяглись вірою і правдою служити Богині Зла. Саме Темхус, охороняв свою матір і всю планету, від втручання Світлих сил, і йому, це, добре вдавалось. Та в плани Богині Темряви, входило завоювання всієї системи, і одна планета, її не влаштовувала. --- Сину мій. — звернулась, Володарка, до Темхуса. – Розішли своїх слуг, по інших планетах, нехай хитрістю, обманом, зманюють на мій бік, довірливих людей. За виконання їхніх бажань, забирайте їхні душі. Людям завжди щось потрібно, бідним золото, багатим владу, хворим здоров’я, нехай, з твоєї поміччю, отримують все це, та плата одна, безсмертна душа, що стане моєю рабою, або поживою. Якщо на одній з тих планет, буде побудований, хоча б, один мій храм, я з легкістю, заволодію нею. Чорний Маг виконав наказ Магри, і невдовзі, на інших планетах, з’явились її проповідники. Вони блукали містами і селищами вишукуючи для своєї повелительки нову здобич. Білі Маги намагались захистити свої народи, та з кожним разом, ставало все важче і важче боротися. Людські душі дуже піддатливі на обман. Вони вирили, що можуть отримати, все що захочуть, задарма, і з легкістю ішли на угоду зі Злом. Тоді, Верховний Маг Вартохар, створив Скіпетр Безмежної Влади. Цей Скіпетр увібрав в себе всю силу Білої Магії, і з його допомогою, він спробував здолати Магру, та навіть, такої сили, не вистачило. Він зазнав поразки. Сім’я Зла виявилось сильнішим. Вартохар звернувся до мудрості Богів Світла і Добра, і отримав відповідь: --- « Здолати Магру, зможе лише десятий учень, твого десятого учня. Який після смерті свого вчителя, вбере в себе силу магів всіх пройдешніх поколінь. А до тих пір, треба віддавати всі сили, на виховання достойного собі, послідовника.» Отримавши таку настанову, Білий Маг, взявся навчати найталановитіших з чарівників. Та всіх їх перевершив, його десятий учень, Орнагул. Який після смерті учителя, отримав в спадок його силу, і настанову Богів Світла і Добра.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
-- Нічого страшного, доберемося до якогось селища, переодягнемось. — утішаючись, сказав Крістур. — Золото кругом має цінність. А тобі, моя ціпонька, я куплю найкраще із того, що знайдемо.
-- Ти такий багатий?— питав його Мозус.
-- Ну , не те щоб багатий, але дещо маємо.
Крістур вийняв із за пазухи шкіряну торбинку, в якій дзвеніло кілька золотих монет.
-- Ну ти в мене і багач!— засміялась Васса. —Я знала кого вибирати!
-- Вассо, у нас залишилось щось попоїсти?— поцікавився ватажок.
-- Зараз подивимось.
Жінка порилась в торбі і дістала невеликий шматок хліба і трохи в’яленого м’яса.
-- Це все, що залишилось.
-- Поділи порівну. — попрохав її Мозус.
Карол простяг Мілі її частину. Дівчина взяла їжу і один раз відкусила, але проковтнути так і не змогла.
-- Нехай полежи, я в ранці з’їм. Щось воно мені не лізе у горло.
-- Це , через слабкість. Ти спробуй присилити себе. — порадив дівчині Теймур.
-- Ні, не можу. Я б краще води випила. У нас є вода?
-- Так, трохи є. — Крістур достав баклажку і дав дівчині.
Вона з насолодою випила кілька ковтків і вже потім трохи поїла, відкусивши кілька маленьких шматочків. Це остаточно її знесилило, Мілена прихилилася до Каролового плеча і закрила очі.
-- Ну, от і добре. Поспи. — прошепотів він їй на вушко.
Потроху всі повкладалися і в маленькому таборі запала мертва тиша. Спали дуже неспокійно. Весь час, хтось прокидався. Шутіму привиділось у вісні, що дикуни хочуть його підсмажити на вогнищі, він аж скрикнув, чим розбудив своїх друзів.
-- Що з тобою, Шутіме?— спитав Капер.
-- Та так, привиділось страхіття. — винувато промимрив коротун і щільніше закутавшись в куртку знову заснув.
Дощ продовжував іти, але вже не сильний, а тихий і дрібний і після зливи майже непомітний. Ранок видався прохолодний і через мокрий одяг, холод пробирав аж до кісток. Та після відпочинку, всі почувалися краще, навіть Міла змогла без по сторонньої помочі встати.
-- Як ти почуваєшся, люба?— спитав її Карол.
-- Ніби краще, але ще не розберу.
-- Розбиратись ніколи. — почувши їхню розмову, сказав Мозус. — Треба швидше вибиратися з цього лісу, бо він своїм гостям готує не дуже приємні подарунки.
-- Я згоден. Мені теж не дуже хочеться ще на щось тут наскочити. — підтримав ватажка , Крістур. — А ти як думаєш, Вассо?
-- Ну якщо тобі ще раз не схочеться залізти в яку небудь нору по дорозі, можливо ми вийдемо з лісу без особливих пригод. — поглузувала з нього, жінка.
Всі навколо засміялися, та Крістур не образився і сміявся разом з усіма. Збиратися довго не прийшлося, бо снідати не було чим. Випалені вогнем дерева, пропускали більше світла і ліс був не таким похмурим. Та все ж, мимо волі, мандрівники прискорювали ходу.
-- Цікаво, чи вижила ота звірина з малюками?— несподівано спитала Міла. — мені її дуже шкода.
-- Чи вижила вона, не відомо. А от оленеві не пощастило. — сказав Капер і показав рукою на тварину, придавленою величезною гілкою. Олень був ще живий, та гілляка мабуть перебила йому хребет. Тварина намагалась піднятися, але задні ноги були зовсім нерухомі.
-- Його треба добити. Не можна лишати оленя на муки і голодну смерть. — вирішив за інших Крістур.
-- Справді, нічим іншим ми йому допомогти не зможемо. — погодився з ним Плато.
Інші мовчали. Мілена плакала, а олень, ніби молячи про пощаду, дивився навкруги великими, темними очима.
-- Ідіть звідси. — попрохав жінок Мозус. — Ми якось самі.
-- Я теж не хочу на це дивитися. — сказав Карол і взявши Мілу за руку відвів у бук. Васса просто відвернулася. За їх спинами просвистів меч і олень вже лежав без голови. У Мозуса, важка рука.
-- Треба відрізати м’яса. Не залишати ж, усе звірям. Оленя звичайно шкода, але і їсти нам щось потрібно. — ніби соромлячись своїх слів, пробелькотів Крістур.
-- Ти провий, дійсно щось треба їсти.
Мозус, таким же сильним ударом, відчахнув у мертвої тварини задню ногу.
-- Я, цього м’яса не їстиму. — категорично заявила Мілена.
-- Я, теж. — підтримала її подруга.
-- Ну і не їжте, нам більше буде. — зйорнічав Шутим.
Мозус загорнув окіст у полотнину і заховав у сумку. Хоча всім хотілося їсти, та вирішили з цим зачекати і відійти з відси подалі. Невдовзі згарище закінчилось. Високо над головами тихо шелестіло листя і співали пташки. Сонячне проміння пускало по землі зайчики. Природа, наче вибачалась за свій, такий не гостинний, прийом. Між деревами майнули якісь тіні, два олені, з розкішними рогами, тікали від людей.
-- Дивіться, цим пощастило вижити. Тепер їх лише двоє. — промовив Крістур, проводжаючи тварин поглядом.
В скорості, ліс скінчився, мандрівники вийшли на простір. Навколо росли незаймані, високі трави та подекуди низькі, але розлогі дерева. Пройшовши з милю, друзі опинилися біля розщілини по дну якої, бігла стрімка річка. На інший бік перейти було неможливо, вирішили відпочити і підсмажити оленину. Невдовзі вже палало багаття, а на вертелі готувалося м'ясо, його запах дразнив голодних мандрівників, що сиділи навколо нього і ковтали слину очікуючи на обід. Жінки не були винятком, хоча раніше і відмовлялися його їсти. По мірі прожарювання, оленину відрізали тонкими пластами і з апетитом ковтали. З’їли все, до останнього шматочка, а Шутім і кістку обгриз.
-- Ну що ж, думаю сили ми підкріпили. Пішли далі. — скомандував ватажок. — До заходу сонця, нам потрібно відшукати якесь поселення.
-- Тільки не таке, з якого ми насилу втекли. — сказав Теймур. — Бік у мене ще не зажив. Нового поранення я не хочу.
-- Будемо обережними. — погодився з ним Мозус.
-- А куди ітимемо, вгору по течії, чи в низ?— спитав Карол.
-- Краще в низ, може далі, берег буде пологішим. — посовітував друзям Капер.
На тому і порішили. Ішли довго, та річка залишалася закутою у кручі. Сонце звернуло на захід, близився вечір, а поселення мандрівники ніде близько не бачили.
-- Здається по переду міст. — повідомив Плато. — А мости самі по собі не виникають. Мабуть тут поруч якесь селище.
-- Ти правий друже. По мосту ми перейдемо на інший бік і спробуємо його відшукати. — сказав Мозус.
-- А чому, саме на іншому боці? Можливо, воно десь тут. — непогодився Шутім.
Він побачив хитку і на вигляд не надійну, споруду мосту і йому дуже не хотілось по ньому переходити. В душі в коротуна була слаба надія, що цього робити не доведеться.
-- Під таким страшним лісом, ніхто селище не будуватиме. — розбив Шутімові надії, Крістур.
-- Не бійся, малече. — підбадьорив Шутіма, Теймур. — Міст звісно старий, мотузки не дуже надійні, та й дошки попрогнивали, мабуть ним давно ніхто не користувався, але спробувати можна. Я піду першим. Підв’яжусь мотузкою, а ви з цього боку триматимете. Якщо упаду, витягнете, а якщо дійду до кінця, то ця мотузка стане допоміжною, будете за неї триматися.
-- Ну , що ж, якщо ти вже такий сміливий то уперед. — підштовхнув хлопця, Плато. — А я , вже за тобою.
--- Може, краще, пошукати іншу переправу? --- несподівано, пролунав схвильований голос, Васси.
--- Ти, боїшся? Від тебе, я цього, не очікував. --- посміхнувся до коханої, Крістур.
Він пустуючи, обійняв її за стан, і підняв в гору.
--- Хочеш, я перенесу тебе?
--- Не треба. Подбай, краще, за Шутіма.
--- Він і сам здатний про себе подбати.
--- Роби, що кажу. --- обличчя жінки, було суворе і рішуче.
Крістур опустив її на землю, і кивнув в знак згоди головою.
--- Ти щось знаєш? --- спитав у Васси, Шутім. Почувши її слова.
Жінка посміхнулась до нього:
--- Все буде добре.
Теймур не звик кидати слів на вітер. Він підв’язався мотузкою, кінець якої, дав Крістурові до рук.
-- Я гадаю, ти на мене зла не тримаєш .— пожартував хлопець.
-- Ні, не тримаю. Іди сміливо, не відпущу.
-- Якщо мотузка виявиться короткою, прив'яжете до неї іншу, тільки міцно. Дивись, Крістуре, від тебе залежить моє життя!
