Зiрка для тебе

Дара Корній

Зірка для тебе

Поетичне оздоблення

Люби Долик

Рідній матусі присвячую цю книгу. Материнська любов завжди береже нас, вона ніколи не зраджує, вона просто Є і тримає на своїх тендітних руках цей світ. Дякую, мамо!

Автор висловлює щиру вдячність талановитій львівській поетці Любі Долик за надану можливість скористатися під час написання роману її прекрасними віршами.

Без їхнього неповторного ритму історія була б геть іншою.

Пульс у твоїх руках

Можливо, ця книжка не потребує передмови. Здається, розказана Дарою Корній історія була завжди, зроду-віку, відколи люди бачать зорі, а зорі — людей. «Зірка для тебе» відкриватиме багато «можна» і зніматиме чимало «могло б».

Цієї книги не могло не бути, як не могло не бути зірок і тих, хто їх рахує, кохання й тих, кого воно знаходить, вічності й тих, для кого в ній приготоване місце. Наче «Місячну сонату», наче пульс музики, «Зірку…» мусили віднайти. Утім, цього роману могло б і не бути, якби авторка обрала коло стандартних тем. Та ані тем, ані уяви письменниці не забракло, тому сподівання шанувальників вона, ймовірно, перевершить.

Ця книжка не потребує додаткової реклами. Як у давнину найцінніша інформація передавалася з уст до уст, так історія кохання Сергія і Зоряни, астронома-сироти і поетки-повії, прямуватиме світом від людини до людини, від серця до серця. Добрі ангели і брудні помисли, згубна пристрасть і фатальна помилка, слова, що не тільки зцілюють, але й утримують від непоправного, занедбані стежки і квітучі сади в оптимальній пропорції посіяні на сторінках роману.

Цю книжку можна взяти з собою в подорож чи до пологового будинку, подарувати другові й ворогові. Здається, її можна їсти замість хліба і напувати нею спраглу дива душу. Чи не тому, що народжена вона від двох стихій — прозової і поетичної, на кордоні талантів Дари Корній і поетеси Люби Долик — шляхетних львів’янок, які промовляють універсальною мовою любові.

«Якщо зорі запалюють, отже, це комусь потрібно» — заяложена фраза знову набуває змісту. Насправді зорі були, є і будуть завжди, та лише тим, кому це дійсно конче потрібно, вони відкривають свої таємниці. Під «Зіркою для тебе» варто мріяти про кохання — міцне, щасливе, штивне, яке живе хай там що — плітки, стереотипи, підступи й навіть смерть…

У цій книзі є все, що має бути в класичному романі. Ціла галерея образів: він і вона, Сергій і Зоряна — знедолені герої, які зберегли людяність у нелюдських випробуваннях. Його друг Арсен та її подруга Лєрка, бабуня і тітка, чуйний професор і добросерда прибиральниця… Є в романі загадки імен, секрети вчинків і велика таємниця народження. Тут багато мандрів у просторі й часі, справедливість і кривда, вузькі стежки й розкішні сади. Є буття і небуття. Єдине, чого немає, — фальші, натомість є правда, власне, «Зірка для тебе» — це і є правда, гірка і чиста, про нас усіх, про кожного. Настояна на гріхах і спокутах, витримана десятиліттями у потаємних шафах, вона нарешті вивільнилася.

Беручи до рук «Зірку для тебе», знайте, що цей п’янкий літературний напій, цей фешенебельний готель драматичних людських доль насправді має категорію «п’ять зірок». Вона — зоря, і вона у ваших руках.

Ольга Хвостова

Оповідка перша Лічозір

Зірка

Високо-високо в небі маленькій зіроньці було зовсім не сумно і не самотньо, було добре. Сестри водили хороводи, і вона безтурботно зоріла. Одна з багатьох — маленька, сяйлива, весела. Батько-Місяць вигравав на флоярі свою коломийку чи вальс, і зіроньки під ту мелодію безжурно танцювали. Інколи шкодила веселощам дивна смутна мелодія, яка долітала звідкілясь із тих околиць, де вічна темрява. І тоді, щоб приглушити сум та повернути веселість, зіроньки не тільки танцювали, а й співали.

Одного разу маленька зіронька так захопилася веселощами, що й незчулася, як відбилася від гурту подруг і залетіла далеченько від них. І потрапила в дивну місцину. Тут не мешкало світло, тому завжди було темно, незатишно та трішки лячно. Але не порожньо. Жили в тому краї кам’яні одоробла. То вони видавали ті непривітні звуки, котрі не подобалися зіронькам. Кам’яні створіння тремтіли та сумно квилили. Стало моторошно від побаченого маленькій зіроньці, відразу схотілося додому, до світла, до сестричок, до батька. Але вона не могла піти просто так, бо в тому співі було стільки печалі…

— Ви чому такі дивні? — запитала зірочка.

— Нам холодно, темно і страшно. І нас ніхто не любить, ми не знаємо любові.

— Любові? — перепитала збентежено зіронька. — А що таке любов?

— Ти не знаєш, що таке любов? — загули здивовано одоробла.

Вона не знала. Їй було просто добре в небі, поруч із такими, як вона. А можливо, то і є любов, якщо тобі добре?

— Любов — то коли більше віддаєш, аніж береш, — сказало найпохмуріше одоробло. — Навіть тоді, коли боляче.

Воно, очевидно, згадало про щось своє, бо тяжко зітхнуло.

— Боляче… А що таке «боляче»? — не вгавала цікава зіронька.

Вона вперше чула такі чудернацькі слова.

— Боляче — це коли ти зовсім сам, — відповіло найменше створіння.

— Та хіба ви самі? — чудувалася зіронька. — Вас тут багато.

— Ох-ох! Коли поруч із тобою хтось, то це ще не означає, що ти не сам, — уже зовсім безглуздо, як зіроньці здавалося, відповідало найменше кам’яне одоробло.

Зіронька нічого не зрозуміла. Тільки закліпала-заблимала своїм великим яскравим оком.

Найбільше одоробло це помітило і заходилося пояснювати:

— Колись давно і ми були веселими та радісними. Майже такими, як ви. Бо мали за друга справжню Зірку. Не просто зірочку, а велику прекрасну Зірку. Вона любила нас і приязно світила усім, щедро дарувала світло, радість, тепло. То зараз ми — тьмяні одоробла. А тоді були барвистими та веселими кругликами. Ох, не розуміли ми свого щастя. Бачиш, як нас багато, а Зірка лишень одна. Скривдили ми її одного разу. Сказали, що то вона завдяки нам і світить, і гріє, і навчилася любити. І що ми насправді зможемо прожити без неї, якщо дуже захочемо, а вона без нас — ні. Засмутилася Зірка і пішла від нас. А разом із нею з нашого світу щезло світло, а за ним тепло та любов. Пізно ми це зрозуміли. Наші кольори зблідли, серця закам’яніли. Ми нікому не потрібні, навіть одне одному, і тому самотні. Ми наче мертві, але досі живі. Ох!

Одоробло важко зітхнуло, а за ним й інші. Від того зробилося довкола ще похмуріше.

Зіронька досі нічого не знала про серце, вона не відала, що таке любов, не чула й про біль… Але враз захотілося те все пізнати. Щось дивне заворушилося всередині. Такого з нею ще не траплялося. Жаль заполонив душу. Що вона може зробити, щоб допомогти цим бідним створінням? Вона ж маленька, тендітна, але… Вона має в собі те, чого не мають вони. Може, вона спробує поділитися з ними? Вона ніколи нічого не робила для когось. Можливо, через те, що не мала для кого, чи тому, що ніхто не просив?

Зіронька з усіх своїх сил яскраво спалахнула. Похмурі одоробла вмовкли вражено, переставши тужливо гудіти. Вони стрепенулися від світла, знітилися від гарячої хвилі, що огортала ніжно. Їхні закам’янілі серця ожили.

У небі темному, холодному, порожньому, з’явилося прегарне світило. У його серцевині народжувалося щось палке і сильне. Душа отримала серце і стала Зіркою.

— Хто я? — питала в неба нова Зірка.