Десятий учень. Книга 1 (СИ)

-- Бррр, яка холодна.

За ним відправився його брат, та опинившись у воді, лише охнув і як завжди нічого не сказав. Один за одним мандрівники стрибали у потік, лише коротун стояв у розгубленості, де його товаришам було по пояс, він сховається з головою. Та йому на допомогу прийшов Мозус:

-- Сідай, друже, на шию, покатаю.

Малий, з радістю, погодився. Ватажок обережно ступав по кам’яному днові, намагаючись не послизнутися. Шутім був хоч і малий, але досить важкий і тримати рівновагу було не легко і сталося те, чого найбільше і боялися. Нога посунулась у бік, чоловік похитнувся і разом з коротуном зник під водою. Міла зойкнула, дивлячись переляканими очима на те місце, де щойно стояли Мозус і Шутім. Та ось вони обидва, з’явилися на поверхні і вигук радості вирвався з грудей їхніх друзів. Мокрий і злий коротун з допомогою Капера видерся на камінь. Вугляр вже аж рота відкрив, щоб над ним пожартувати, але раптом передумав. Насправді, йому було шкода свого товариша, чомусь саме найменшому з мандрівників, весь час не щастило. Він підійшов і по дружньому поплескав Шутіма по плечу, а той глянув на нього і раптом посміхнувся. Від тієї посмішки, усім стало веселіше і тепліше. Якщо малий не здається, то і іншим нічого розкисати. Вибравшись під водоспадом, друзі почали шукати вхід до печери, уважно роздивляючись скелю, але марно.

-- Не намагайтеся відшукати прохід зараз. У текстові, ясно сказано: «Коли на небі зникне місяць і чорні тіні упадуть…». Потрібна повна темрява. — пояснив їм Фалонд.

Почали чекати. В горах в ночі холодно, а мандрівники, ще й промокли у воді, а Мозус і Шутім з ніг до голови і у друзів зуб на зуб не потрапляв. Їхнє цокотіння, не міг заглушити , навидь шум падаючої води. Карол сидів під скелею, обійнявши Мілену і намагався її зігріти, але не відводив погляду, як і решта мандрівників, від кам’яної стіни. Раптом хлопець вскочив на ноги, забувши про свою подругу і втупився у Плато, який стояв навпроти.

-- Ти чого?— трохи злякано, спитав він у юнака.

Хлопець мовчки показав на скелю за спиною болотника. На камені виднілась зеленкувата смужка, не товща за волосину і чим темніше ставало, тим чіткіше вона проступала. Зрозуміло було, що світло ллється з середини.

-- Це і є прохід!— радісно вигукнув старий чарівник.

-- А, як його відчинити?— спитав Теймур.

Старий розгублено знизав плечима:

-- Можливо тут є якийсь важіль.

-- Ми ж, обдивилися усю скелю, ніяких важелів на ній не було. — не погодився з чарівником Карол.

-- Що ж, ми робитимемо?— розвів руками Мозус. — Навіщо нам було його шукати, коли ми не маємо ключа?

-- Ключ! Ключ зі світла!— раптом згадала Міла. — Кароле, твій оберіг, він же може світитися!

-- А і справді, як я, відразу не здогадався. — похитав головою Фалонд.

Карол зняв з шиї медальйон і розгублено став під скелею:

-- Що мені далі робити?

-- Не знаю. Доторкнись ним до каменю. — порадив старий.

Щілина у скелі спалахнула яскравіше, але прохід залишився зачиненим. Несподівано на каменю, майже поряд з Каролом, проступила яскрава пляма, за обрисами вона нагадувала оберіг, але навколо неї були ще й, чотири гостроконечних пелюстки. Міла уважно подивилась на пляму, і раптом щось згадавши, взяла з рук хлопця медальйон. Вона притулила його до плями, потім натиснула на око змії, оберіг відкрився і повільно увійшов у камінь, наче скеля була з розтопленого воску. Та прохід не відкрився.

-- Може треба повернути?— несміливо спитав Шутім.

Карол з вдячністю глянув на коротуна і дістав свого ножа. Він притис рукоять кинджала до медальйона і в нерішучості завмер.

-- Ти чого?— запитав Фалонд.

-- Не знаю у який бік повернути. На всяк випадок, розійдіться, а то раптом з кинджала вийде промінь, та ще когось поранить.

Друзі послухали і відійшли по далі. Юнак обережно повернув ніж. Променя не було, а скеля почала рухатись, повільно входячи в середину і відсуваючись у бік, яскраве, зеленкувате світло засліпило мандрівників.

-- Заходьте обережно. Тут можуть бути пастки. — попередив чарівник.

Карол витяг з каменю свою чарівну зброю і першим увійшов до печери, тільки но він це зробив, як миттєво скеля закрилась, зачинивши його у середині. Хлопець не на жарт злякався, він спробував з середини відчинити прохід, та все було марним, скеля не рухалась. З самого початку мандрівки, він ніколи не залишався на самоті, поруч завжди хтось був, навіть у найнебезпечніших випадках. Тепер йому доведеться діяти самотужки. «Лише один пройти там зможе, не допоможе йому друг.»-- прийшли хлопцеві на думку рядки з рукопису. Мабуть так і повинно бути, що він залишився один, вирішив Карол, це додало юнакові упевненості і він рішуче пішов у перед.

Друзі розгублено стояли перед зачиненою печерою.

-- Що ж нам тепер робити?— спитав, швидше себе, чим когось, Мозус.

-- Будемо чикати. Карол хлопець тямущій, щось вигадає. — заспокоїв мандрівників, старий чарівник.

Та хоч би і хотіли товариші допомогти хлопцеві, то не змогли, адже ключ у Карола. Залишилося лише сподіватися на краще.

Карол все далі і далі просувався у середині печери. Він підійшов до вузького тунелю, світло в ньому було яскравіше, значить іти треба саме туди і хлопець пішов. Скоро він дійшов до кінця, попереду виднілась якась зала. Та його чекало розчарування, він опинився знов на початку тунелю.

-- Диво якась!— роздратовано промовив юнак.

Він знову рушив тим самим шляхом, бо іншого не було і знову опинився на початку проходу. І раптом його осяяв здогад:

-- Магра! Ось хто мені морочить голову! Як я відразу не здогадався?

Карол почав розмірковувати, що ж, робити. Як перехитрити зле божество і чи в загалі це можливо. Він спробував мітити стіни, дряпаючи їх ножем. Та подряпини зникали зразу, як він їх наносив. Сліди на підлозі, теж не вдавалося залишити. Тоді хлопець почав рахувати кроки. Якраз на сотні, він повернувся на початок. Тоді він знов пішов до тунелю і коли дорахував до півсотні, круто обернувся і рушив назад. Це спрацювало! Тунель вивів його до невеликого, круглого приміщення, посередині якого стояв постамент, на ньому і лежав Місячний камінь. Він був неймовірно гарний, завбільшки з людський кулак і світився. Це від нього розливалося світло, що освітлювало всю печеру. Та лише юнак зробив крок у його напрямку, як пролунав дикий визиг і звідкись з гори, впала істота у довгому, чорному балахоні. Великий каптур закривав її обличчя. Істота змахнула руками, схованими у довгих, до самого долу, рукавах і ті пролетіли як два гострих леза, перед Кароловим обличчям. Він ледь встиг відхилитися, та все ж отримав глибокий поріз на щоці. Хлопець вихопив кинджал з амулетом і відправив у ворога чарівний промінь. Та це не допомогло, промінь пройшов наскрізь. Істота була дуже швидкою. Вона підскакувала то з одного боку, то з іншого, намагаючись вдарити Карола, своєю дивною зброєю. Юнак ледве встигав ухилятися. Лише це його і рятувало, бо хоч як він не відбивався, воїну Магри, це не завдавало ніякої шкоди, а ось він, вже отримав декілька поранень. Та знов, на порятунок хлопцеві, прийшла згадка про рукопис: «Торкнешся Місячного каменю, не зробить зла тобі Магра.» Коли наступного разу, істота в балахоні підстрибнула, щоб завдати нового удару, Карол кинувся у перед, перекрутився через голову і схопив рукою чарівний камінь. Додолу впала пуста, чорна ганчірка. Задоволений собою юнак, відкинув її ногою і пішов до виходу. Ніхто більше його не путав і скеля відчинилася сама по собі. На зовні його чекали схвильовані друзі. Тільки тепер, Карол, відчув страшенну втому. Він передав Місячний камінь Мозусу і знесилено сів під скелею.

-- Коханий мій, ти поранений?— стурбована Міла, присіла біля нього.

Карол відчув пекучий біль по всьому тілу. В кількох місцях, одяг був розірваний і просяк кров’ю. Дівчина, люблячою рукою, перев’язувала його рани, а він дивився на неї і посміхався. Як виявляється приємно, коли ось так, про тебе турбуються. Ніч минула для Карола, як одна мить. Він навіть не підозрював, наскільки довго пробув у середині гори. Та добре те, що добре закінчується. Зворотній шлях виявився набагато легшим і вже обід друзі розділили в печері Фалонда.