Струм i мережi. Довгий шлях в лабiринтi. Позичена смерть

Старий довго не озивається.

— Сядь, перепочинь. Тебе чекає довгий і важкий шлях. Я розповім, де знайти Синього. Ти молодий, смі­ливий і сильний, у грудях твоїх б’ється гаряче й відваж­не серце, розум твій холодний, розважливий і гнучкий. Ти зможеш перемогти його!

— Де він?

— Не поспішай… Поспіх зараз небезпечний. Тобі тре­ба підкріпити сили свої, возвисити дух. Лише тоді пере­мога прийде до тебе. Велику силу має король зла, і ве­лика його влада. Велика, але не безмежна. Світанок уже близький, близька його погибель! Темрява не може воло­дарювати безроздільно!

— Вигляд твій незвичний і дивна твоя мова… Хто ти?

— Я — Мисливець. Багато років мандрую по цій ди­кій гірській країні, лише іноді спускаюсь у долину, до людей, вимінюю на звірині шкури одяг, кулі, порох. Ко­лись, дуже давно, жив і я в долині, у великому краси­вому будинку. Був я багатий, мав чимало друзів і жі­нок, і життя з непомітною швидкістю пролітало у без­шабашному п’яному розгулі, залишаючи сивину на скро­нях і отруту в душі… Інколи ми з друзями брали рушниці, сідали на коней і з дикими вигуками неслися в гори, з бездумною жорстокістю вбиваючи все живе на своєму шляху… Поверталися, обвішані найбільш добротними мисливськими трофеями — а забрати з собою ми могли лише невелику частину вбитих нами звірів та птахів,— і знову поринали у нестримний розгул, намагаючись вто­пити у вині і заглушити розпустою несміливе почуття вини перед забитими безвинними тваринами… Ніколи не забуду одного випадку. Ми переслідували стадо оленів — красивих, гордих тварин. Вони значно випередили нас, вільні, як вітер. І раптом один із них почав відставати, поранений чиїмось влучним пострілом. Я відірвався від товаришів і почав наздоганяти його… Мною оволодів ди­кий, хмільний азарт гонитви, а вбивство, яке мусило від­бутися, підігрівало кров і збуджувало уяву… Поранення в оленя, мабуть, було тяжке, бо він усе сповільнював біг і нарешті впав між кущами ялівцю. Миттю домчав мене кінь до нього, і я зіскочив, щоб добити тварину. Олень лежав, підігнувши ноги, його плямисті боки важко здій­малися і спадали, рожева піна клоччям падала на зеле­ну траву… Він дивився на мене, і в майже людському погляді його не було вже ненависті, благання, страху… лише передсмертна туга. Щось надломилося в мені, і цей погляд проник у такі глибини душі, про які я навіть не підозрював. Я відкинув рушницю, скочив у сідло і помчав геть. Я вже від’їхав з півмилі, коли почув постріл. Що було далі — пам’ятаю погано. Майже місяць пролежав у гарячці, потім, одужавши, довго відмовлявся йти з дру­зями на полювання. Тільки вино пив без міри, впивався до нестями. Через рік друзі таки умовили мене вибра­тися на полювання, але карабін мій завжди мовчав…

Риси обличчя Мисливця ще більше загострилися, очі наче дивилися всередину себе, в глибини пам’яті. Я на­пружував увагу, боячись поворухнутися.

— Одного розу ми, як завше, вибралися на полюван­ня. Виїхали вночі, щоб на світанні дістатися до ущелини Чорного Дракона. Стояла пізня осінь, переддень зими. Віяв шалений пронизливий вітер, крижані краплини дощу падали на стужавілу землю, наче сама ніч плакала від холоду й тоскної болючої безвиході. їхали кроком. Смо­лоскипи, що палали у нас в руках, здавалося, ще більше згущували морок навкруги. На душі було неспокійно, страшні передчуття сповнювали груди, ліс глухо й воро­же шумів, і мені постійно вдавалося, що хтось величез­ний і лютий скрадається за нами… Рухались мовчки. Обличчя моїх супутників були насторожені й смутні. Час від часу поміж рвані пасма хмар зазирав місяць, наче бліда моторошна примара, і тоді з пітьми виступали де­рева і скелі, освітлені тьмяно й зловісно. Нарешті ми наблизилися до мети. Небо трохи посвітлішало, але до сходу сонця було ще далеко. Я спішився, інші рушили далі, обираючи зручні позиції. Залита чорнильним моро­ком ущелина дихала холодною вологістю. Сівши на ула­мок скелі, я став чекати, відчуваючи незрозумілу наро­стаючу тривогу. За старовинною легендою, у цей день на світанку з ущелини вилітали душі замучених Чорним Драконом дівчат і білими птахами зринали у небо. Мій друг, мисливець на прізвисько Лютий Вусач, який не вірив ні в бога, ні в чорта, усе-таки твердив, що рівно рік тому на світанку бачив дивних білих птахів, що летіли над ущелиною Чорного Дракона… Дощ ущух, стих і ві­тер. Небо поступово звільнилося від хмар, на сході по­малу червоніла зоря. І раптом… Дивовижний, невимовно тужливий клич заповнив небо і сягнув до землі. Я під­няв голову й побачив невідомих прекрасних птахів, що пропливали у висі. Вони летіли на південний схід, просто на сонце, що з’явилося над обрієм, і їхнє біле пір’я ви­гравало ніжно-рожевим кольором у його перших проме­нях…

Обличчя старого ледь пом’якшало, наче відблиск того світанку ліг на нього. Він продовжував:

— Я завмер. Серце стислося гостро і солодко, сльози покотилися з очей, і душа моя несподівано… ожила! І птахом забилася в грудях! Незвичайна, всеохоплююча легкість і захоплення, палке і сумирне, заволоділи мною. Так повинен почувати себе чернець-пустельник, який уздрів святу богородицю… І тут…

Обличчя Мисливця зсудомилось від хвилювання, і він продовжив:

— І раптом… гримнули постріли. Зграю птахів немов розірвало, і ось уже один, другий почали падати, безпо­мічно тріпочучи крилами… Це було дико, протипри­родно, потворно. Серце різонуло нестерпним болем. Я закричав і, не тямлячи себе, кинувся геть, геть від цього страшного місця. Не знаю, чи довго біг. Потім упав, ви­снажений і безсилий, і здавалося, що небо залила без­винна кров; і ліс, і земля, і навіть краплі дощу на зів’я­лій траві були кривавими…

Він похилив голову і закрив обличчя темно-бронзовими руками з набряклими вузлами вен.

— Досі не розумію, як мені вдалося вижити. Дивна лихоманка, яка одного разу вже звалила мене, повернулася у ще жорстокішій формі, а я був самотній у холод­ному, незатишному лісі… Мене розшукували — інколи лунали віддалені постріли й вигуки… але я лежав і не хотів, аби мене знаходили. Тоді праглося лише смерті. Та доля розпорядилася по-іншому, і я вижив.

Мисливець замовк. Пальці його ледь помітно тремті­ли.

— Одного разу, коли трохи прояснилася свідомість, мені вчулися неподалік чиїсь голоси. Напружуючи остан­ні сили, я підвівся і, спираючись на рушницю, поплентав­ся у той бік. У просвітку поміж деревами я побачив ба­гаття, довкола якого сиділи люди. Чимось зловісним по­віяло від однакових постатей у сірих балахонах з низько насунутими на лоба каптурами і особливо від їхнього ватажка — огидного суб’єкта, зодягненого в усе сине…

Я здригнувся і нетерпляче підсунувся ближче. Ста­рий жестом заспокоїв мене.

— Так, це був він. Синій, як ти його називаєш. Перед очима вирував кривавий туман, у вухах дзвеніло й гуло, але кожне його слово вкарбувалося у свідомості. Володар світу зла окреслював своїм підлеглим завдання… Тоді я згадав про зброю. Взявся за рушницю, ловлячи Синього на приціл. Але мушка стрибала перед очима, і я ніяк не міг зволодати з тремтінням рук. От тоді я злякався. “Якщо я схиблю — кінець. Вони вб’ють мене”,— майнула думка. Дивно: зовсім недавно я бажав смерті — і раптом зля­кався. Я опустив рушницю, ступив назад один крок… другий… і впав на мокре листя.

Старий задивився кудись вдалечінь, і тугі жовна за­ходили в нього на вилицях.

— І він не трапився тобі більше?

Мисливець заперечливо хитнув головою.

— Багато років я безуспішно шукав зустрічі з ним, вздовж і впоперек обійшов величезну гірську країну. А роки поволі брали своє: очі перестали бачити так зірко, як замолоду, не стало вже й колишньої сили. І все-таки я відшукав лігво Синього… Довго тоді я стояв біля входу в похмуру ущелину, куди навіть у найясніший день сон­це не може добитися… І повернув назад.

— Ходімо! — рішуче сказав я. — На світанку ми по­винні бути там!

— Так, — старий важко підвівся і деякий час стояв, вдивляючись кудись понад верхів’ями гір, що неприступ­ним муром чорніло на обрії. І в очах його зажеврів мо­лодий блиск, наче він побачив світло нового дня.