Чужа гра

Гуцул невдоволено закотив очі:

— Як вони мене дістали, то приміщення їм дай, то меблі, то фінансуй, то запрошують на якісь свої заходи. І я повинен іти, слухати старечий маразм, обіцяти гроші. І коли б тільки ці приходили! Розвелося зараз! Старе, за ним грабарі з лопатами шукають! Ні, лізе сюди, каже, що вболіває за Україну, скаржиться на злидні! Хіба я їм пенсію виплачую?! Колись наказав ліфт відключити після дев’ятої години, то ці старпери приперлися на восьмий поверх пішки! Альпіністи! Якби не вибори на носі…

На фірмі Андрія чекали Ангел з Князем. У Ігоря рука в гіпсі.

— Можеш узяти відпустку і поїхати кудись до Європи, — запропонував йому Андрій.

— В Альпи, — підколов Ангел, — кататися на лижах.

— Роботи повно, — відмахнувся Ігор. — Що каже твій тесть?

— Допоможе… Треба вибити з Петрушки заставу під кредит.

— З нашого боку це недобре: ми користувалися його автопарком як хотіли, — зауважив Ангел. — А такі кредити беруть не для того, щоб повертати.

— Швець теж на дурняк брав у Петрушки машини, — усміхнувся Андрій, — і з чистою совістю витирає об нього ноги… Тепер до наших справ. Завтра треба Астаф’євих відіслати до Києва.

— До речі, знаєш, що вони встругнули? — згадав Ангел. — Забрали гроші у весільних музик!

Андрій вилаявся:

— І що з виродками робити?!

— Найцікавіше, що це була ідея Кіркуєва, — накручував Ангел.

— Завжди мене підводить. Сьогодні з ним поговорю.

— Ці твої балачки нічим не закінчуються, — не вгавав Жора. — Те, що Валентин колись врятував тобі життя і виконує брудну роботу, — не причина, щоб все йому пробачати.

Андрій знервовано глянув на Ангела і відрізав:

— Залиш мені вирішувати, що робити.

Ігор лише зітхнув, з розумінням глянувши на Юрка.

— Погано, що ти не прислухаєшся до наших думок, — пробурмотів Ангел.

4

Ірина поверталася до Києва у вівторок вранці своєю «тойотою». З нею — Інна, Ольга та Оленка, що вирішила погостювати в Києві. Її Роман три дні як загуляв невідомо де.

Близько другої в'їхали в Київ, Інну біля метро «Святошин» чекав Осман, Ольгу підвезли до «Політехнічної», а вдвох поїхали на Либідську — там Ірина мешкала. Оленку заворожувала столиця, потік машин, у який упевнено вклинювалася «тойота». Ірина, увімкнувши на повен звук магнітофон, у такт музиці експресивно барабанила пальцями по керму і лаяла водіїв авт, котрі заважали їй. В її лайці найпристойнішим було слово «козел».

У квартирі Ірина втомлено впала на диван і з насолодою потягнулася. «Нарешті вдома, — сказала. — Чи могла колись подумати, що буду рватися з Чорнополя сюди»! Олена стояла в дверях, оглядаючи помешкання із сучасним ремонтом та меблями.

— Як моя хатинка? — запитала Ірина. — Поки довела її до пуття, всі нерви з'їла. Батько хотів зробити по-своєму, Андрій — по-своєму. Довелося доробляти мені — бачиш, що вийшло.

Олена не розуміла, чим не вдоволена подруга, — більшість її знайомих взагалі не мали власного житла. Вона мешкала з батьками, і найближчим часом навіть не мріяла про свою квартиру.

— З жиру бісишся, Ірцю, — вирішила.

— Мабуть, так, — несподівано погодилася. — Але коли зрівняти з «квартирками» Ольги та Інни… я проти них — Попелюшка…

Скоро на кухні закипів чайник, Ірина розгорнула пакети з їжею, поставила на стіл коньяк.

— Де ви з Андрієм познайомилися? — поцікавилася Олена.

— У Києві. Переховувався від ментів.

— Ти цілеспрямована людина, Ірусю, а я… Вступила до інституту — покинула, не було чим платити за навчання; пішла на роботу, обіцяли зарплату сто доларів, тепер платять ледь двадцять…

— І як живеш? — жахнулася.

— Як усі… Батьки допомагають.

— А твій Роман? У нього ж своя газета! Що це за мужик, що не може тебе забезпечити, — «двадцять доларів»?!

— Ти плутаєш Чорнопіль і Київ, Андрія і моє щастячко… Він мало заробляє, а що заробить — пропиває. Я, коли хочу його побачити, йду в «Зустріч» — завжди там сидить.

— У тій ригаловці?! — з огидою стенула плечима.

— Кращого не може собі дозволити, хіба — на халяву.

— Ти взяла неправильний життєвий курс. Гарна дівка, а водишся з якимось потороччям.

— Не раз хотіла порвати з ним, але він пригорне, скаже: «Моя маленька, ти така файненька, не гнівайся на старенького…», — і тане моє серце.

— Це не для мого розуму.

— Хочеш сказати, коли б твій Андрій не був багатим, а твій батько не при владі, ви би не побралися?

Ірина примружилася:

— Тоді б ми з ним не зустрілися!

—… Вже кілька днів хочу тебе запитати…

— Чи не боюся, що з Андрієм щось може статися? — враз роздратовано. — Ні. Не можу зрозуміти тих, хто скаржиться на злу долю і нічого не робить, щоб змінити її. Гадаєш, Андрію все вдавалося легко?.. Ти ж не можеш уявити, щоб твого Ромасика кинули за ґрати або щоб він переховувався від міліції… Вважаєш, що мій батько — випадкова людина у владі, що не заслужив своєї посади?! А хто з мегафоном у руках проводив перші маніфестації Руху, кого переслідували кагебісти та менти? Чому там не було твоїх батьків?! Ми з матір'ю тоді щоночі чекали, що тата заберуть, а ви спали спокійно! Люди, які ризикнули, поставили на карту все, чому вони не можуть мати більше, ніж інші?

Олена помовчала, налила коньяк і відказала:

— Не кожен може ризикнути, не кожному випадає нагода. Наприклад, твоя Інна мало чим ризикувала…

Ірина роздратовано випила.

— Гадаєш, де вона познайомилася з Османом?! У нічному клубі. А ти спробуй — піди туди, якийсь бандюк покладе на тебе око і «запропонує» підвезти… Її не раз вивозили у ліс, ґвалтували, доводилося пішки повертатися поночі, у дощ, у сніг! Обтріпається, як курка, синці зійдуть… Так здобувала досвід та знайомства. Біда навчила, потоваришувала з бандитами, і, повір мені, не з одним заради власної безпеки переспала. Гадаєш, її Османчик спокійно працює у Києві тому, що такий крутий?! Ні, тому, що Інка дружить з бандитами! І тепер їй не доводиться лягати під них — знає десяток проституток, які виручають… І батьки Інни за навчання не платять — навпаки, вона їх утримує!

Олена, нахмурившись, слухала подругу:

— Я дивилася на життя по-іншому. Читала любовні романи і думала, що любов — рушійна сила… Вірші, ілюзії… А Роман гуляє, скурвий син…

— Тоді ти абсолютна дурепа, коли це терпиш, сидиш без грошей і балакаєш про любов.

— А твій не гуляє? — з викликом.

— Святих немає. Тільки є різниця — коли розслабляється чоловік, втомлений справами, щоб зняти стрес. А такі, як Роман, морочать голови дівкам, і сенс їхніх гульок — аби похвалитися перед друзями. Є у нас на потоці такі казанови…

— Геть мого Романа зганиш. Він також працює, і також знімає стреси… скотина! Уявляєш, колись йому кажу: «Відріжу!», а він: «Що ж ти без нього будеш робити, моя маленька?!».

Ірина криво посміхнулася:

— Чуже життя — загадка. Може, я теж колись закохаюся в якогось пияка і буду тішитися, коли він приходитиме додому і буде товкти мені пику, для порядку, абись знала!

— Не дай тобі Бог такого!… Знала би ти, як мені хочеться вилізти зі злиднів! Закінчити інститут, стати на ноги!.. Ти радиш ризикувати, а я, напевне, тільки наробила б дурниць, ризикуючи!

— Спробую знайти тобі роботу в Києві, — вирішила Ірина. — Але поки нічого не обіцяю. Поговоримо завтра з Османом. Не поспішай повертатися додому, розслабся і подумай про себе.

5

У Василя Васильовича на столі лежала газета міськради. Її щойно приніс шеф і тицьнув під носа фейлетон «Братва гуляє», підписаний псевдонімом Цуцунько.

У статті від імені пса йшлося про собаче весілля: