Чужа гра

— За таку справу маємо випити. Може мене візьмеш у заступники?

— Старенький — без базара… А хто вчора розраховувався у «Вокзальному»?

— Матроскін, ми ж там його й залишили.

— У нього не було грошей! Куриво стріляв цілий вечір.

— Не знаю… відеокасета з учорашнім записом стерта після пива. А Кота сьогодні ще не було. То що, вип'ємо за твій успіх?..

9

Оленка не могла довго залишатися в Києві. Учора ввечері до Ірини завітав Кіркуєв, про щось переговорили, і Валентин повідомив, що буде їхати через Львів. Дівчина вирішила повертатися додому, незважаючи на те, що Інна погодилася влаштувати її на роботу до Османа. Занудьгувала за Романом…

Повернувшись, спробувала знайти його, але не застала ні вдома, ні на роботі. Де шукати, знала…

На перехресті двох пішохідних вулиць біля «Зустрічі» стояв він сам. Вигнувся дугою, п'яно похитувався, поли плаща підмітали бруківку. Окуляри, що сповзали на кінчик носа, демонстративно поправляв середнім пальцем. Був схожим на вгодованого пацюка. Оленка зупинилася, мов наштовхнулась на стіну. Відійшла убік. Він причесався, тягнучись за гребенем, вказівним і великим пальцем витер слиняві кутики губ і дурнувато посміхнувся. Потім, як несповна розуму, почав танцювати а-ля лезгинку — зустрічав якусь дівчину. П'яно заточуючись, поліз до неї цілуватися. І це — головний редактор газети…

Придивилася до обраниці Романа, — вульгарне, регоче, долонею втирає носа. Вони зайшли в «Музу», Олена — за ними. Шлапак замовив каву, коньяк, їй — шампанське. Манірно надпив, відставивши мізинець, потім зняв окуляри і зосереджено став одягати на вушко чашки. Дівчина дивилася на пана редактора як на заморське диво. Він, надуваючи щоки, розповідав про Анджея, про роботу, про зарплату в тисячу доларів.

Олена смикнулась, щоб підійти до цього блазня і дати по пиці, але, розвернувшись, вийшла геть. Наступного дня була в Києві.

— Ласкаво просимо, — сказала Ірина. — У твоєму житті зміни?

— За минулий день я стала розумнішою на сто років.

— Інна дала Осману добрячих прочуханів за те, що запропонував тобі малу зарплату, наказала підвищити до семисот доларів. Отже, ця мандрівка тобі на користь.

— Віднині ти мене не впізнаєш!

— Що сталося?

На кухні було тепло і затишно. З вулиці, де погода сказилася, це виглядало як домашній рай. Ірина поставила на стіл лікер, канапки, налила гарячого чаю.

— Розповідай, — наказала.

В Олени накипіло в душі, тому тягнути за язика не довелося. І про лезгінку, і про Андрія…

— Чому ти не набила йому пику?! Я б такий скандал влаштувала, він би довіку в ту «Музу» не поткнувся!

— Йому байдуже, що про нього думають, — махнула рукою.

— Я скажу Андрію, щоб провчив Ромасика і щоб він знав, що ти до цього причетна.

— Принаймні, отримаю моральне задоволення, — Оленка ожила, лікер зігрів, світ довкола виглядав принаднішим, наче в ньому оселилися залишені літом сонячні промені.

— Ще таке, — сказала Ірина, — маєш засвоїти правила, за якими повинна жити в Києві, якщо хочеш зробити кар’єру, хоч у межах фірми Османа. Заводь нових друзів серед «золотої молоді» — дискотеки, паті, презентації. І ще… Спробуй за межами цих стін забути українську мову — це мова базарних перекупок. Люди мого кола не сприймають її.

— У столиці України?! Як на це дивиться твій батько?

— Гуторить, як істий московець.

Олені це не подобалося, але…

— І ще одне, — усміхнулася Ірина, — серед моїх друзів турецьке барахло не мають за одяг. Користуйся моїм гардеробом.

10

Кіря повернувся з Угорщини за п’ять днів. Тільки змарнував час. З’ясувалося, Сліпий був у Будапешті проїздом, і далі подався до Голландії. Мабуть, щоб заручитися підтримкою Карася, що останні три роки живе в Амстердамі. Кіркуєв хотів їхати услід, але Андрій заборонив — рано чи пізно Сліпий повернеться.

Валентин зайшов до офісу «Ірини» доповісти Андрієві про результати поїздки і розвідувальні дані, які вдалося зібрати. Там чекали Анджей, Князь, Ангел, Смик і Калач, котрий ніяк не міг виїхати до Києва.

— Як з’їздив? — поцікавився Коваль.

— Будапешт — щось надзвичайне. Після нього наше місто скидається на окупаційну зону.

— Наскільки нам відомо, Сліпий, відвідавши Будапешт, у лірику не впав, — зауважив Андрій.

Валентин запалив цигарку і зиркнув на колег. Ті запитально дивилися на нього.

— Мойша почав чистку серед своїх, — розповів. — Полетіло з десяток голів, застрелено начальника кримінальної поліції, він зняв з посад директорів борделів, розігнав людей Сліпого, почав дружити з албанцями та циганами.

— Чого б це? — здивувався Князь.

— Лякає своїх партнерів, — пояснив Андрій.

— Що зі Сліпим? — поцікавився Ангел. — Його не налякав?

— Ізя створив Сліпого, щоб маніпулювати київськими бандюками, — сказав Андрій. — А Шарика — щоб тримати на короткому мотузку Бондаря. Можете уявити, що буде в Києві, коли не стане угруповання Сліпого, — бандити відберуть території Ізі. Вони раді загнати Мойші в спину сокиру.

— Як мені відомо, дві бригади відійшли від Сліпого до Карася, — повідомив Смик. — Сам Карасюк почав дружити з Шариком і перетягує до себе всі дрібні угруповання.

— Цікаво, — посміхнувся Андрій. — Київські там, наче у Верховній Раді: створюють блоки, «Золоту сімку» [4].

— Може, й нам приєднатися збоку до якось блоку, — зримував Князь. — Бо ж, практично, працюємо на Ізю. А чим закінчиться вся ця шняга, невідомо.

— На Мелона в Празі тиснуть люди Мойші, а там — наші інтереси, — сказав Смик.

— Валіку, — нагадав Андрій, — скільки у тебе назагал людей?

— З Астаф’євими вісімнадцять чоловік піхоти і двадцять биків, більше утримувати не можу, — насторожився Валентин.

Андрій передихнув, ніби розмірковуючи.

— Двадцятьох передай Івану в Прагу, — вирішив.

— Я цих людей виняньчив, зробив з них бійців! — процідив Кіркуєв крізь зуби.

Андрій відхилився на спинку крісла, невдоволено підняв брову і виніс вердикт:

— Людей тобі дав я, і мені вирішувати, що з ними робити. Зараз вони тут зайві. Нехай хлопці зароблять трохи…

— У нас взагалі скоро залишиться не більше десяти боєздатних людей — усі стали діловими, і ти їх з миром відпускаєш у бізнес!

— Я сам даю їм роботу, — спокійно відказав, — і, до речі, вони справно відстьогують в общак, і тим нас годують.

— Одного дня ці «бізнесмени», коли треба буде вийти на розборку, розбіжаться хто куди! — продовжував пінитися Валентин. — Що буде, коли підніметься Качан; у нього вже бригада з п’ятнадцяти чоловік збиває бабки по області, контролюють у Польщі дороги!

— Овва! — здивувався Ангел. — А воно ж сиділо в такій дупі!

— Не робіть дурниць, — продовжив Валентин, — якщо оголимо тили, нас зжеруть! Качан зібрав бригаду з колишніх зеків та нашого криміналітету. Та й ситуація зі Сліпим…

Андрій запитально подивився на Ангела. Той сказав:

— Уяви, що завтра зберемо двісті чоловік і з кийками поїдемо шукати Качана. Часи дикого рекету і розборок минулися, прийшли часи олігархів та кілєрів. Та й оплачувати їхню роботу дорогувато. За рік набігає сорок тисяч.

— Правда, — погодився Князь, — мені вистачає восьми чоловік, та й з ними морока.

— А в Чехії ми маємо стратегічні інтереси, — підсумував Анджей, — тому, Валіку, без образ.

— Не треба було мене запрошувати і обіцяти золоті гори! — заявив Кіркуєв.

— Ти не задоволений своїми бабками? — здивувався Андрій.

— Невдоволений, що ви недовіряєте моєму професіоналізму!

Андрію це набридло:

— Тут вирішую я. І коли щось кажу — все зважено. Чудово, що ти розповів нам про Качана. Але бронепоїзд, що стоїть на запасній колії, нам не потрібен. У тебе залишаються Астаф’єви, що вартують цілої армії; у тебе є п’ятнадцять чоловік. До речі, Паша Московський пропонував потренувати наших людей на полігонах за системою ДРУ [5], та ще й попрацювати в Москві. Тому бери людей і шуруй туди.